Остання босорканя - Карюк Сергій

— Ще один. Тільки-но ми говорили, — приречено проказав Гусак, що похмуро спостерігав за всім цим. Голота зацікавлено повернувся, розкриваючи рота, щоб запитати.

— Це як? — випередив ліценціата Мнішек.

— Теодор Войнар. Маляр.

— Маляр? Із цеху? — ще раз уважно оглянув місце Голота.

— Партач.

Компанія одне за одним повернулися в шинок. Усі мовчали, дивна смерть маляра явно не налаштовувала компанію на веселий лад.

— Розповідай, — повернувся до Гусака Голота.

— А що розповідати? Кажу ж. Першим твій батько помер. Але Кшиштоф загинув, потонув. Наступним знайшли Пістровського. І тоді почалося! Голємбовський... теє. Випав із вікна кам’яниці й розбив голову. Він і не ходив, ноги йому відняло. Та ж доповз до вікна, перехилився й випав... Кнавс — у зашморг поліз. Хорначек — із валу кинувся, Беньо — під екіпаж. А ще були просто дивні смерті. Наш цеховий, волох Аппельць — у вбиральні знайшли мертвого. Або партач Ніколас Лумос — із лісів навернувся, карк собі зламав. Онуфріо Мореллі — блекоти нажерся, на стіни ліз, а тоді піна з рота — все. На Папарівку, там, де чумних і самогубців у землю кладуть, вози мало не кожен тиждень їздили. Отець Феліціан... Дуже злостився, що самогубців багато в місті. Казав: загублені душі. Прийшов із підручними й могильні плити порозбивав...

— І скільки малярів померло?

— Було дванадцять. Із Войнаром уже на одного більше. Упокій, Господи, його душу.

— Царство небесне, — випивши за упокій маляра, Голота підвівся.

— Ви сидіть собі. Щось довбня розболілася. Піду я. Завтра зранку тут зустрічаємося, «на коня» вип’ємо.

Нетверезо хитаючись на ногах, він переступив через поріг. На вулиці зупинився. Оглянувся, повернув праворуч і зайшов до будинку, який стояв поруч із наливайкою. Рішуче штовхнув діряві двері й ступив у темряву.

П’яний, як ніч, Голота ледве дерся нагору. Неслухняні ноги не хотіли йти сходами. Голова гуділа, як монастирський дзвін. Врешті він виліз під самий дах і тепер стояв, віддихуючись. Штовхнув ще одні двері. Цього разу темрява огорнула його звідусіль. Він трохи постояв, призвичаюючись, а тоді обережно посунув уперед. Дістався невеликого вікна, провів рукою по рамі, принюхався.

Раптом щось почулося. Це міг бути просто протяг, але Голоті чомусь здалося, що хтось важко й хрипко видихнув. Він потягся за пістолем, відчувши тонку павутину арабського письма на руків’ї. Здалося. Зусиллям волі він відпустив пістоль і швидко витяг із-за пазухи кресало, кремінь і трут. Швидкий удар і шматок тканини зайнявся. З вогнем ліценціат почувся впевненіше. З пістолем у руці й палаючою ганчіркою, він поволі обернувся. Навколо було тихо й спокійно.

— Скоро буду такий же полохливий, як Гусак, — зашепотів Голота, коли вогник моргнув від легенького вітру. Він зачаровано подивився на нього, а тоді підняв свічу догори, до крокв. І задерев’янів. Прямо над собою Богуслав побачив перевернуте лице, хоча лицем це важко було назвати. Викривлений у злій пекельній посмішці рот та ніс, що видавався далеко вперед. Істота висіла вниз головою. Один її подих — і язичок вогню, що осявав страшну мармизу, зник. Із ним зникло й голотине заціпеніння — він різко присів і, піднявши пістоля над головою, натиснув на гачок. Гримнув постріл. Ще секунда — і Голота впав на коліна, а тоді втиснувся в стіну, виставивши перед собою ножа, якого вихопив із-за халяви.

— Голото! — гучний крик він почув наче через подушку. Несподівано темряву знову розсіяв вогонь. Голота примружився й побачив Гусака зі смолоскипом.

— Що тут коїться? — запитав зляканий маляр.

Голота не відповів. Він далі дивився нагору і бачив, як чиясь хитка тінь шугнула у вузьке вікно. Ліценціат, як білка, скочив на ноги, тоді на балку, підтягнувся на руках, заліз на крокви і висунув голову з вікна. Жодного руху або звуку. Лише спалахнуло світло в одному, другому, третьому вікні сусіднього будинку — перелякані міщани запалювали свічки. Голота заплющив очі, заспокоюючи тремтіння всього тіла. А тоді зістрибнув униз.

— Це я хотів спитати. Що у вас тут коїться, Гусаче?

Розділ 6

У якому раціоналіст стає на двобій із прихильниками магічного реалізму й програє

Львів. 25 серпня. 1768 рік. Четвер

— Маска?

Голота, ковтаючи пиво, лише кліпнув очима. Пиво цівкою переливалося з рота на каптан, стікало на стіл, та ліценціат не зважав.

— Думаю, так. Маска. Як та, що носять у Венеції на карнавалах. Моторошна, як смерть, — віддихуючись, згадав Голота, а Мнішек здивовано похитав головою.

Ліценціат оглянувся по боках. Надворі палав полудень. Усі вони знову сиділи в «Зеленому лисі», сховавшись у закуток від страшенного пекла, що з самого ранку затопило вулиці. Сонце розжарило все, каміння було гарячим, наче його тільки-но витягли з багаття, повітря — як у кузні. Рятував становище лише кухоль із холодним острозьким, яке шинкар щойно витяг із льоху. Голота втупився поглядом у дубовий стіл, згадуючи минулу ніч. Поруч сидів Мнішек, трохи далі Сташка підперла рукою щоку. Гусак випрямив спину й затамував подих, лише водив перелякано виряченими очима з одного на іншого.

— А тоді воно шугонуло на дах... І все, слід запав, — завершив Голота розповідь про свої нічні пригоди.

— Чортівня якась, — потер лоба Мнішек. — Якби це не ти казав — нізащо не повірив би, потрусив головою граф.

— А я? Я ж і не чув про таке! А якби почув — і не повірив би! Не повірив би, якби той дідько мені в обличчя не дихав. Якби не Гусак, то, може б, лежав уже мертвий, — вдячно подивився Голота на Гусака, що одначе не виглядав рятівником, навпаки — був найбільш переляканим з усієї компанії.

— Але чого ти туди поліз? — врешті запитав Мнішек про те, про що хотіли сказати всі, хто сидів поруч.

— І справді, Голотонько... — кинула й собі Сташка.

— А ти не чув, як малий про щось чорне казав, яке стіною скакало? Ні? Бо ж маляр той — він же не сам вдавився.

— Як не вдавився? — запитав Мнішек, в якого аж відкопилилася губа. — Возний же підтвердив...

— Возний каже все, що магістрат йому каже! — повернувся Голота до Мнішека. — Бо магістрату треба спокій! А як дізнаються люди, що їх убиває якась потвора? Ви ж розумієте, що почнеться в місті?

— А як того Теодора Войнара вбили? — Мнішек аж нахилився до Голоти. — Ти щось побачив?

— Можна здогадатися. Коли маляр пішов до вітру, його вже чекали. Згори. Спустилися на мотузці. Дуже швидко й дуже непомітно. Правда, залишили слід від ноги на стіні. Його я й побачив.

— А вбили як?

— Задушили. Думаю, шовковим шнурком, бо ж було дві борозни на шиї: одна майже невидима пряма, а інша вже від зашморгу — коса. Тобто задушили й повісили...

— А як убивцю не побачили?

— Бо втік він тим же шляхом — по стіні.

— То ти побачив слід на стіні, почув малого й вирішив перевірити?.. Сам? — запитала Сташка.

— То була дурна затія. Я був не впевнений, мені стало цікаво... Ти ж знаєш, Сташко, цікавість — то мій гріх. Відбиток на стіні, десь далеко я вгледів віконце, тож вирішив подивитись. Уже там, нагорі, на вікні, я знову побачив відбитки. Пахло не надто приємно — і зрозумів, що мав рацію: хтось ходив коло вигрібної ями. Найімовірніше, цей хтось спустився на мотузці, задушив маляра й знову заліз нагору. Єдине, чого я не чекав, що вбивця й досі там.

— Чого він чекав? — дивувався Мнішек.

— Думаю, просто ховався. Чекав, коли все заспокоїться. Ви ж пам’ятаєте, який переполох стояв, усі бігали зі смолоскипами. Могли побачити когось на даху. Тож він просто чекав, щоб піти спокійно...

— То це він? — запитав Гусак. — Малярі не самі мруть, а їх убивають? — прошепотів він.

— Можливо, — відпив пива Голота.

— А Кшиштоф? — ліценціат промовчав.

— Що робити будеш? — Мнішек задумливо подивився на свій кухоль... — Те, що й хотів? Забиратися звідси? — Голота різко гупнув кухлем об стіл. Так, що аж шинкар напружився.