Остання босорканя - Карюк Сергій

У підвалі кам’яниці, що слугувала за шинок, сидіти було приємно. Гусак, Сташка та сам Голота жадібно пили пиво, діжками з яким було заставлено все навкруги так, що важко було між ними й протиснутися. За реєстром шинок «У зеленого лиса» був «vectoriae», а це значить, що на відміну від корчми — «brazeatoriae», тут не варили, а гендлювали привозним хмільним. Львівське, винниківське, жовківське, з далеких Кременця та Острога, пшеничне, ячмінне, вівсяне — у «Зеленому лисі» вміли здивувати розмаїттям.

— Вівсяне пиво, — Голота хлебнув трохи з великого кухля і скривився, подивившись на нього: — Це ж треба до такого додуматися!

— То що там зі спадком? — нетерпляче запитала знахарка.

— Цехмістер усе зробив. Одні борги забрав, інші віддав. Після всього залишилася стара майстерня на горищі, купча на півморга землі, зарослої будяками в Личакові, і 50 злотих.

— Усе?

— Усе. Папери я забрав, щоб тобі передати, Гусаче. Тепер ти власник тих будяків та горища з дірявим дахом. Багач, — усміхнувся Голота, протягуючи маляру перетягнуті мотузкою папери.

— Хто багач? — Мнішек, що виходив надвір і тепер лише підійшов, подивився на купу паперів на столі.

— Тепер у нас є найбагатший Гусак у Львові, — засміявся Голота і знов сьорбнув вівсяного пива, що, незважаючи на все, було не таким уже й поганим пійлом, як хотів зобразити його ліценціат.

— А коли так, то давайте вип’ємо за мого вчителя... маляра від Бога... За благородного Кшиштофа Корибутовича! — виголосив новоспечений багач.

— Благородного? — несподівано запитав довготелесий сивий камердинер Мнішека, що за звичкою мовчки сидів за спиною у свого пана.

— Благородного, — підтвердив Гусак. — Він же гербовий шляхтич був і писар цеху.

— Шляхтич-маляр? — здивувався Мнішек.

— А чого ти дивуєшся? — відізвався Гусак. — У нас у Львові нещодавно цілий гурт нобілітували. І всі живописці. Але Кшиштоф — шляхтич із діда-прадіда.

— Він не любив про те говорити, — проказав Голота. — Казав, що то все суєта суєт, а головне — картини. Які бережеш у голові. Як ото флорентійська Санта Марія дель Фьоре, коли на неї падає останнє проміння сонця. Суворий океан, що б’є берег у Кадісі. Плавні в Лузі, коли качки, лебеді, дрофи, лелеки й куріпки вкривають землю живою ковдрою, що совається й дзвенить на милі навсібіч. Гори біля Аллеге, вершини яких — гострі списи... Будьмо! — підняв він кухоль із пінним.

— Будьмо.

— А папери, Гусачку, собі забери. Я не жартував. Або володій, або продай. Як хочеш, віддай на монастир домініканок.

— Де ти народився?

— І де мати померла... — кивнув головою Голота. — А я ж звідси їду. Мені тут робити вже немає чого.

— До речі, — раптом згадав ліценціат, немов очунявши, — про що тут усі шепочуться, Гусаче? Був у Личакові, то там шинкарка, ландвійт і Шлієркамп про щось дивне говорили, а я й не второпав. Смерті людей, тіні якісь, що віщують ті смерті. Хто це тут умирає?

— Та мруть люди, як мухва, — зам’явся маляр. — Наші мруть, — врешті зізнався він. — Малярі.

— Що? — не зрозумів Голота.

— А як це мруть? — здивувалася Сташка.

— Та якась напасть. То помре, то руки на себе накладе, — потишив голос Гусак. То з вікна вистрибне, то з’їсть не те, то під екіпаж кинеться, то з мурів... З минулого року вже кільканадцять малярів і партачів.

— Лише малярі таким страждають? — здивовано запитав ліценціат.

— У тому ж і біда, Голотику, лише малярі. З найбільшого цеху шевців за цей час лише двох поховали. На малярів та й на партачівських у місті косо поглядають, наче в нас чума. Ксьондзи шаленіють, отець Феліціан навіть могильні плити самогубцям побив, щоб ніхто не повторював їхні спроби...

— Може, від спеки все? — задумливо промовив Мнішек.

— Чекай! А батько?! — повернулася Сташка до Голоти, що сидів із застиглим виразом обличчя. — Гусак, ти чого мовчав?! — накинулася вона на розгубленого маляра.

— Я й не думав... — почав лепетати він. — Криштоф... потонув...

— А потонути — то не померти?!

Несподівано позаду них почувся шум. Дзенькнуло скло, хтось йойкнув, хтось затупотів. Жіночий голос відчайдушно закричав:

— Людоньки, поможіть! — почулося несамовите волання. Кричали знадвору. Голота й компанія кинулися на голос, вискочили за поріг і побачили невеличку юрбу, що зібралася біля шинку на іншому боці вулиці. Лише пробившись через цей натовп, вони побачили чоловіка, що висів на мотузку на задньому дворі шинку, куди відвідувачі ходили вивільнити свої нутрощі від тяжкої ноші. Мотузок був перекинутий через балку, що стриміла з-під даху. Сташка кинулася до мерця, який закляк у зашморгу.

— Світла! — крикнула вона, і до дівчини підбіг зляканий шинкар із ліхтарем.

— Він пішов, а я його чекала-чекала. Пішла подивитися, а він.... Повісився!.. — ридала нетвереза й розмальована супутниця покійника, стоячи на колінах.

— Давно він прийшов? — Голота підійшов до шинкаря впритул. Той хотів відмахнутися від нахаби, однак ліценціат міцно вхопив його за ґудзика.

— Тільки замовив флячки, але ж не з’їв нічого, — затараторив корчмар. — Пішов до вітру — і от... Пустіть, пане, мені треба до возного [10]. Я хлопця до нього послав, має зараз бути.

Голота відпустив шинкаря й уже розвернувся йти, як зачепився поглядом за щось незвичне.Ліценціат повільно обійшов невеликий майданчик, що з трьох боків оточувала глуха стіна. З дальнього краю була викопана канава, накрита дошками з вирізаними отворами, куди клієнти шинку цілилися з різною точністю. Вийти з нужника можна було лише в один бік — до корчми, де було світло й гамірно. Голота підійшов до повії, що прийшла з покійником, і присів біля неї..

— Не плач, усе буде добре, серденько, — почав Голота, хоч та ще більше залилася слізьми. Ліценціат терпляче почекав, а тоді витер своєю хусткою зарьоване лице дівки. — А скажи мені, хтось виходив із-за шинку, доки ти його чекала? — дівка заперечливо похитала головою і знову заридала. Голота оглядівся, встав, забрав у шинкаря ліхтар і пішов, світячи в усі боки. Робив це доти, доки не почув збуджені голоси — до місця самогубства вели возного. Тоді він розвернувся до своїх.

— Ідемо, брати-товариші, зараз возний ходитиме, шаблею гримітиме. Нічого цікавого.

На подвір’я тим часом набилося чи не зо три десятки люду. Вусатий возний хотів було повиганяти всіх, однак люди мало звертали увагу на представника закону, що аж хрипів, намагаючись розчистити місце смерті. Скоріше він міг перемогти море. Люди не звертали на урядника жодної уваги й відходили, лише досхочу надивившись. Менше глядачів не ставало — тільки-но один ішов геть, як його місце займав інший, який, також видовжуючи шию, дивився й хрестився. Кожен намагався розгледіти мертвого чолов’ягу, щоб мати що розповісти ввечері за чаркою. Тож люди стояли, а возний лютився. Врешті спересердя штовхнув у спину якогось здорованя, що тупо подивився на нього з-під густих чорних брів.

— Геть, кажу, виходьте. Геть! — та люди лише перешіптувалися, не звертаючи уваги на законника.

— Пане возний, пане возний. Я бачив, — загундосив худий, як жердина, підліток років п’ятнадцяти, трясучи вусаня за рукав. — Я бачив, як воно бігло. — Голота, що вже був зібрався відійти, затримався й уважно подивився на підлітка.

— Що бігло? — не розуміючи, перепитав малого суддівський, аж червоний від постійного рику, яким намагався відігнати людей.

— Усе чорне, очиська блимали. На стіну скакнуло. Ось вам хрест — бачив!

— Ет, не вигадуй, Вишеку, — відмахнувся возний. — Уже мені твої брехні набридло слухати. Іди геть, поки батогів не дав, — розлючений і буряковий слуга закону втрачав останні частинки спокою. — Розходьтеся, розходьтеся... Ви що, мертвяків не бачили. Ану геть звідси, волоцюги!!! — раптом заволав він.

Зрештою возний махнув рукою, сплюнув, ще раз оглянувся й наказав здорованю-татарину, що був у нього за помічника, виносити тіло. Той легко закинув завернутого в простирадло небіжчика на плече й посунув, розсуваючи мерцем роззяв. За ним пішов і сам суддівський.