Остання босорканя - Карюк Сергій

Сергій Карюк

Остання босорканя

Передмова

Львів. 31 серпня. 1767 рік. Понеділок

Спека тікала з темрявою. Місто завмирало в нічній прохолоді. Дихало на повні груди, нарешті розправивши втомлені плечі порожніх вулиць. Велике, розкинуте по дорогах, валах і передмістях тіло Львова врешті перестали бити тисячі підборів, коліс та копит. Зникло, як марево, усе те, що вдень снувало кам’яними жилами доріг, важко давило підборами львівське серце — Ринок — і зводило з розуму гамором. Залишився лише морок. Серед кам’яниць, церков, валів та площ він був повновладним господарем. Морок вогко дихав на шерехуваті стіни росою, і в краплях відбивалося поцятковане зірками небо.

Однак за все треба платити. Пітьма брала з міста свою ціну за свободу. З її нутра поволі виповзали почвари, від вигляду яких марніли чола мармурових ангелів. Ті злякано тремтіли своїми мармуровими крилами на цвинтарях та церквах, поки тварі тихо повзли вулицями. Інколи потвори були в людській подобі, інколи лише здавалися істотами з плоті і крові...

...Тримаючись одною рукою за стіну кам’яниці й стискаючи в іншій ліхтаря, нетверезий маляр Онуфрій Пістровський, по-вуличному просто Онопко, нетвердо ступав бруківкою Вірменської вулиці. Шлях майстра був непростим. Він то ледве переставляв ноги, що тремтіли від натуги, то різкими рухами викидав кінцівки вперед. Притискаючись до будинка, Онуфрій обережно крок за кроком ніс усе своє огрядне тіло вперед.

Пишні вуса аж підстрибували, коли Пістровський, хитаючись, робив черговий натужний крок. Немов прибита, сяяла під вусами щербата усмішка. Хоч химерна подорож маляра тривала вже з годину, та мокре від поту червоне обличчя Онуфрія і надалі випромінювало радість. Онопко не переставав усміхатися навіть тепер, за крок до безпам’ятства.

Було дивно, що він узагалі ходив. За комір шанований член поважного малярського цеху почав заливати ще з підобідку, коли отримав новину. Тоді в майстерню нечутною ходою зайшов слуга в пишній лівреї Жевуських і протягнув листа. Пістровський швидко розгорнув папір, придивився до хреста з підковою — гербу Жевуських — і лиш тоді завмер, повільно червоніючи. Щоки його затрусилися, немов у гарячці, він широко перехрестився, прошепотів молитву святому Онуфрію й бухнувся на коліна. Врешті він підняв голову з ясним розумінням — треба випити, бо ще трохи — і збожеволіє від щастя...

Ніхто не міг сказати, що маляр не мав права випити. Навпаки, він був просто зобов’язаний нажлуктитися, налигатися, набражитися й упитися всмерть. Ніхто не дорікнув би й словом, адже Пістровський отримав замовлення всього свого життя. Розписувати церкву в маєтку графа Жевуського — то було навіть не замовлення. То була мрія, що мала забезпечити Онопка на довгі-довгі роки. Усю зиму, весну й літо він вів за неї таємну боротьбу. Інтригував, пускав оближні чутки, підмазував кого треба й без надії сподівався, що обійде кілька десятків колег, котрі так само, як він, воювали одне з одним за той божевільний контракт. Пістровський бився вперто й відчайдушно, хоч у душі й не вірив у перемогу...

...Це було вранці. Тепер же людина, що вхопила за вим’я мрію, прямувала додому. І його душа була в тій рівновазі зі всесвітом, яку лиш могли дати з півтора десятка келихів із добрим венгржином, залитих пивом і горілкою.

— Ніяких більше волоцюг-парохів із забутих Богом сіл. І ніяких більше сіл. Розвалених церквиць. Ніякої грязюки. Ніякої жмені ячменю на вечерю... — бурмотів маляр, зупинявся й, хитаючись то в один бік, то в інший, з усієї сили заганяв підбори в бруківку так, що луна йшла всією вулицею.

Онуфрій завмер. Його щоки зсудомило від щастя, з очей викотилися сльози. Він зробив зусилля, відірвався від стіни й ступив ще кілька кроків, витанцьовуючи. Серце танцюриста миттєво нагадало про себе. Маляр схопився за груди й обперся об двері кам’яниці.

— Ні, ні, ні. Тс-с-с. Тс-с-с. Ану заспокойся, аспидне. Мені ще палац Жевуського оздоблювати, а тоді й князя Любомирського, а тоді й короля... — схлипнув Онопко і знову схопився за серце, в яке, наче списом, колов різкий біль. Він заплющив очі, а тоді задер голову до місяця.

— Не регочи, падлюко! Ще всі взнають, хто такий Онуфрій Пістровський! Я всіх...

Що хотів зробити всім Пістровський — так і залишилося загадкою, бо майстер запнувся на півслові. Примружив одне око й розпрямився, щоб подивитись угору. Цей рух дорого йому коштував. Онопко заточився й, гучно ляснувши сідницями об брук, упав.

— А то ще що за штука? Не бачив тут такої... — п’яно пирхнув він у вуса, уже сидячи. Роздивляючись далі дах будинку, маляр підняв догори ліхтаря, якого так і не випустив із рук. На вершечку кам’яниці він угледів дивно виліплену статую, що різко вирізнялася на тлі місяця. Її згорблена постава один в один нагадувала йому ґаргулью, яку саме дороблював у своїй майстерні кум Брайгль, тож Онопко протер і знов уп’яв очі нагору. Ґаргулья незворушно дивилася на дахи Старого міста.

— Бр-р! Диви, яка пекельна каменюка, страшна, — здригаючись, проказав маляр, а наступної миті статуя хитнулася й розправила крила.

Усе єство Пістровського охопив жах. Він заплющив очі в надії, що все те йому ввижається, і якийсь час сидів так. Та коли розплющив, то натикнувся на погляд із вишини. Здавалося, він пропалював наскрізь. Онопка спаралізувало. Крижаним протягом страх пройшовся по всьому тілі й завмер пусткою у животі. Серце калатало як несамовите, а сам майстер хотів було крикнути: «Людоньки, поможіть!», однак не зміг вимовити й слова, і крик лиш забулькотів у нього в горлі. Він захарчав, дивлячись, як на легенькому прохолодному вітрі хитаються великі чорні крила. Наступної миті ґаргулья шугнула вниз і важко впала з кількаметрової висоти на камінь бруківки. Повільно склала крила й повернула голову. Яскраво-червона її пащека кривилася в дивній посмішці. Пістровський, не мигаючи, дивився на величезний ніс, що ятаганом випирав уперед, надаючи потворі моторошного вигляду.

— Єзус-Ма...!.. — врешті прорізався по-заячому тонкий крик майстра. Він ще щось шепотів побілілими губами й почав відповзати назад, поки не вперся в стіну. Погляд почвари пронизував його наскрізь тонкою залізною голкою і врешті кольнув серце. Пістровський схопився за груди, які ніби здавило стальною рукавицею, а тоді почав хилитися набік. Істота наблизила своє страшне лице до маляра і втягнула повітря своїм химерним носом. Дихати Онопку стало нічим, і він помер.

Розділ 1

У якому продають, дивляться на дві вистави й одну бійку

Ярмарок у Жидачеві.

22 серпня. 1768 рік. Понеділок

— Купіть жупана. Добрий жупан, хороший жупан, — могильним голосом промовляв білявий молодик із тонкими рисами обличчя, і його голос ледь було чутно в гаморі ярмарку, що вирував навколо. Здавалося, сюди прийшов увесь Жидачів, юрба на широкому майдані поблизу старого замку гуділа, як бджолиний рій. Покупці, що товклися навколо яток, здивовано кидали оком на блідого хлопця в самій білій сорочці, що тримав у руках коштовно розцяцькований жупан. Він підіймав трохи руки, несміливо пропонуючи свій товар, та всі лише відверталися й ішли повз, поспішаючи до великої галявини, де з самого ранку стояли вози лялькарів...

...Не раз і не два Запорожець завмирав і дивився своїми намальованими очима на Чорта, що пронизливо кричав на іншому боці галявини. Притихлі селяни на ярмарку шепотілися, торговці з цікавістю поглядали на козака й голосно гадали, чим же закінчиться цей поєдинок поглядів, що тривав уже з півгодини. Зрештою рогатий диявол голосно заволав щось, репетуючи, натовп на тому боці галявини вибухнув сміхом і в Запорожця луснуло терпіння. Дерев’яна лялька завмерла, а тоді полетіла в будяки. Із задників вертепу виліз Чорновус, що грав за Запорожця, і, зціпивши зуби, посунув до конкуруючого лялькового вертепу.