Світлана Поваляєва - Ексгумація міста
Обзор книги Світлана Поваляєва - Ексгумація міста
Світлана ПОВАЛЯЄВА
ЕКСГУМАЦІЯ МІСТА
Місто розпружило пальці - хрясь об асфальт головою -
випала я з його рук у калюжі та листя - скронею в плазму
осінню… вперше сама із собою… Місто - оксамитова
мушля. Я - молюск у тій мушлі.
АВТОБУС ДО НЕБОКРАЮ
Я - брат Молка (ні, не подумайте, що Брайана Молко, і не подумайте, що схожий на Мерилін Менсон абощо, а навпаки, - того Молка, якого взимку переїхав рефрижератор, того, чию кров не виокремить з багнюки і снігу жоден алхімік, і того, на чиєму тілі - допоки воно не зітліє (а можливо вже й зітліло), залишатиметься подібне до шкіри уда ва тавро автомобільних шин) - їду в міжміському автобусі. Він ще й куряви не здійняв на дорозі під обрієм - він десь іще масажує асфальт - а я вже повертаюся в ньому до Міста. Я ще допалюю свою цигарку - останній у черзі кошиків, торб і «кравчучок», - а він уже підкидає мене шкіряною рукавичкою сидіння до зрізу препарованого вікна. І хмари - схожі на зграю крилатих кенгуру, що переслідують автобус аж до рогу за селом. І на летючих риб у мантіях…
Ліка, бідна Ліка, що не вилазить з гарячої ванни, вона там просто живе, мов якась піранья в акваріумі, і паскудить мої книжки, газети, журнали (вони майже всі тепер схожі на торішній торт «Наполеон» або на пергаменти Мелькіадеса). Вона завжди бідкалася, що не має брата, і все життя (не надто довге покищо) їй марилася така замануха: знайти собі в якихось коноплях рідного брата… У неї ніколи не було брата (на штиб: «у-мене-ніколи-не-було-іграшковоїзалізниці-про-яку-я-мріяв-усе-дитинство»!) і у мене тепер немає… І поки я розраховуюся за проїзд і пхаюся поміж кошиків, торбів і «кравчучок» до вільного місця, вона там сидить, напевне, у своїй ванній - невпинно ллється вода з крана, Ліка підчеплює великим пальцем ноги затичку і то витягає її зі зливу, то опускає знов, - і допалює останню цигарку, і виловлює з води телефонний апарат, або книжку, або журнал… і думає, що смерть Молка не може нас примирити, поставити на одну дошку, бо…
Бо у мене був брат, і навіть тепер я можу, принаймні, за ним сумувати, а їй нема кого оплакувати, тому що у неї не було брата, хоч би з нього і зробили біфштекс!… Я - брат Молка, а вона - просто Ліка, сестра-спересердя (далека від милосердя: вона кладе ключа від квартири під переддверний килимок, щоби я не витягав її з ванної, бо ключ у нас один), жадлива, невгамовна, істерична Ліка…
Коли ми познайомилися, у неї була мулька, ідея-фікс: вона вигадувала якісь трансцедентальні обставини, що нібито єднали, як брата і сестру, - вона хотіла «інцесту», і не відчувала грубого фальшу, а я думав, що ця дешева дівчача екзальтація - привід відтягнути момент трахання… Я не повівся би на цю гру, навіть якби вона була кращим драматургом, хитрим режисером і блискучою акторкою, бо ж у мене був брат Молко. І я не розумів, що в цьому такого особливого, і на біса мені ще й сестра.
Вона відчувала це, але перший же наш із нею секс остаточно її зламав: вона переконалася, що вона для мене - просто жінка…
Жінка, з якою я живу. Більше двох років і одного місяця. Більше усього лише на чотири дні…
Автобус підібрав якогось хітч-хайкера. За кількасот метрів від місця, яке з невідомих причин зму шувало моє серце плакати вином і гречаним медом, яке ловило мене, мов рибу на гачок, і до якого я боявся наблизитись - так жодного разу і не вий шов з автобусу, не попросив водія зупинитися і не вийшов з автобуса…
А цього разу там на узбочині стояли три гротескні повії - класично вульгарні, бридко розкішні коби ли, майже коміксоподібні, з величезними деколь тованими цицьками, вампіричними губами і нестерпно-сліпучою біжутерією під налакованими зачісками. І одна з них картинно «зробила ручкою» забембаному сільському чоловікові під сорок, який потім ще довго потай озирався, викручував шию, намагаючись роздивитися у заднє вікно цю шокуючу муреноподібну лярву, що віддалялася зі швидкістю шістдесят кілометрів на годину. І я, спостерігаючи цю сценку, вперше не впіймався на іржавий гачок Зачарованого місця. Я, брат Молка, - того, що взимку загинув під колесами рефрижератора…
Ліко, у тебе, мабуть, закінчилися цигарки, і ти зараз наближаєшся поступово до моторшних бомбосховищ наркоманської істерики… І, якщо ти втопиш Акулу Ханта, я з порогу піду за комп’ютер, і маніячитиму за ним, доки не засну, і жодних трахань тобі не буде!
У СМТ багато кошиків, торб і «кравчучок» вийшло, і зайшла якась смердюча вар’ятка з цілою зграєю собак на ремінцях, і розташувалася з цими лишайними шавками навпроти мене, сука! Я не7 навиджу псів, надто на такій інтимній відстані! Я їх не боюся, але вони мені огидні. Я почуваю до них відразу попри те, що вони ніколи мене не кусали. А Молка якось погризла отака біло-руда потвора…
- Слухай-но, бабцю, ця тварюка насцяла просто мені під ноги! Забирайся зі своїм собачником, доки я їх не передушив!
- Та що ти, синку… ну вибач… ну злякалася божа тваринка… ходи сюди, Бєлочка, Бєлочка, манюня моя хароша…
Ненавиджу «божих тваринок»!
Салон автобусу - східці - асфальт, шкаралупа, голуби, ноги, сміття - скляні двері - сходи - вагон метро - сходи - скляні двері - асфальт, шкаралупа, голуби, ноги, сміття - вагон трамваю - асфальт, асфальт, асфальт вгору… Сходи. Ще трохи асфальту.
Вогка темрява під’їзду, ключ під килимком. Поруч цеглина (це означає, що замок знову вередує). Ключ в отворі. По голівці ключа - цеглиною Гуп! (треба створити Орден Винищувачів Рігельних Замків!) Гуп! Кккклац… «Двері рип - і на порозі…» Няу!
- Сонечко, кицюню, котику…
- Няуррр! Вяяуррм!
- Ну-ну, Фестере… не вірю, щоби Ліка тебе не нагодувала…
Гм, Ліки немає. Одразу навпроти вхідних - прочинені двері до темної і порожньої ванної кімнати - десять кроків вперед по коридору… «темрява в кінці тунелю»… і чотири дні…
- Ліко?
- Няу!
- Де ж ти Ліку подів?.. Вона сама хоч щось їла?
Чи тільки курила?
- Няу!
- Ну звісно, ти лише про свою миску дбаєш… - Праворуч… - Лі-ко? - В спальні безлад, комп вімкнений… - Лі-ко! - ліворуч… ні. Праворуч (на кухні)… Теж ні. Гм… Гаразд.
От би вони так відчинялися, ці кляті двері, як зачиняються. Ключ до кишені (Ліка не дозволяє залишати ключа на столі - це ніби-то «до сварки», і на ліжку - «до самотності», а під килимком не залишаю ніколи, мені ж-бо не треба витягувати себе з ванни. Як барон Мюнгаузен з багна…). А може злізти у ванну?..
- Няу!
- Ну ходи вже сюди, іди до мене, Фестере, сонечко…
- Ййяяаауррр! Мрррваурр!
Доки набирається вода… На моніторі висить текст, який набирала Ліка (я не лізу в її записи, але якщо вона його не закрила…)
____________________
І воно знову починає цідитися з неба - нудотно і невблаганно - з самого зеленого серця літа, з самого сонця, так, ніби сонця не було не лише кілька годин тому, а й взагалі не було ніколи. Хвороба літа, хвороба серця, що перетворюється на грудку вогкого тютюнового попелу під крилом розкошланої пташки. Дощ, від якого погляд поростає пліснявою, а слова - безнадійні рибалки по пояс у воді. І довкола - безліч гострих зіниць - кол на воді, що тануть, і повні ботфорти води, і мертвий поплавок…
Через місяць такого ритуально-жалобного літа мені почало снитися багаття. Заплющу очі й бачу вогонь, і його осердя, і кожну гілку, і дрова з вишні, з сосни, вуглини й іскри від листя, що горить, мов фейєрверк, і візерунки диму, і балет тіней. І більше нічого, тільки багаття, так само, як і не уві сні, коли весь час підкидаєш та ворушиш і вмощуєш дрова, - тоді ж дивишся лише у вогонь, і ні про що не думаєш. І отак всю ніч сидиш перед багаттям, а вранці розумієш, що це був сон.
Потім сталося ще гірше - я заплющили очі і побачила зоряне небо. Рясне розкішне літнє зоряне небо, яке буває у серпні в Криму. Просто лежиш всю ніч горілиць на піску і дивишся в небо на зорі, й не помічаєш, як тебе зморює сон. А вранці, коли прокидаєшся в ліжку, розумієш (розумієш, розумієш, і ніяк не можеш зрозуміти), що зоряне небо тобі снилося, а потім…
Ось тоді-то мене вперше налякала ця плутанина: коли засинаєш на березі простонеба чи десь біля багаття, а потім прокидаєшся у своєму ліжку, то що ж насправді тобі сниться? Бо ж, коли засинаєш в ліжку, а прокидаєшся перед ватрою чи під зоряним небом, то що ж таки є сном, а що відбувається насправді?..
Втім, я - літо-зоре-вогнепоклонниця - вирішила обрати за реальність той простір, де бувають зорі і сухі дрова. І… облажалася! Бо якось залізла під ковдру і до мене прийшов тривіальний сон - такий-собі «жіночий роман з багатьма невідомими», безглузда і заплутана проза підсвідомості. А вранці за вікном - як різдвяний холодець - бовванів уже сірий драглистий дощ, і цілий день - вогкі шелесткі мерехкі сутінки…
Літо в реанімації.
The end.
НЕВИЛІКОВНЕ ЛІТО
