Світлана Поваляєва - Ексгумація міста
Розкішна пані з лялькою у вигляді трирічного негреняти (чи навпаки), яке тримає поверх пухнастих очей повітряногокульку… ось це пані виголошує перед усіма присутніми (тобто, мною і бомжовою вар’яткою, імовірно…): «Зараз ви поба чи те чоловічий стриптиз! Ось забита раковина - в неї ми і попісяємо! А руки мити - вдома. Тут антисанітарія».
І, попісявши своє хлопчаки гордовито покидають вбиральню.
Віршовані згустки витікають з вуха за комір, і сніг летить на вогник цигарки, як метелики - на несправжнє світло. Трупами сніжних колібрі обліплено шибку тролейбуса, за якою - щільно заклеєний суспільним онанізмом простір… «Ти - не один…»
9.
Одного разу, доки ще не остаточно прокинулася, я зрозуміла, що в іграх нема правил. У жодній.
Всі думають, що є, а їх немає. Тому нам так важко жити.
Але ж, є розклад… Його існування не важко перевірити на собі, як тільки переймешся остаточно.
Отже, важко живеться не тому, що нема правил, а тому, що існує розклад. Але, коли знищено останні рештки сновидіння, пояснити різницю між цими поняттями просто неможливо. А ще через мить зни кає, наче хвостик ящірки під камінням, і саме відкриття, і навіть начерк самої думки. А трохи згодом забувається непевне відчуття, ніби щось трапилось.
Було щось важливе, цікаве і радісне. Радісне від того, що криштально просто пояснювалося і не вимагало жодних обгрунтувань, натомість спрощувало все до прозорої дощової краплі…
Як рідко в лютому йде дощ. Але трапляється, як зараз. І ми стоїмо, наче риби в темному акваріумі, прилиплі до скла обличчями…
- Тобі щось снилося вчора?
- Не пам’ятаю. Фігня якась снилася.
10.
Мов порошинка в оці, в небі муляє ворона Вродили у гіллі омела й кришталеві грона Сьогодні Майк потрапив під машину:
Він забігав на каву кришталево-синій,
Нівроку, поки що на цьому світі,
На світі метастаз будівель, де шосе розриті Чатують на істоту-з-під-авта, З брудною посмішкою мертвого кота…
Пересторога, блін, за лівим плечем, увімкнула свої паскудні ліхтарики: «Ти - не безсмертний.
Ти - не один. Такий. Ти один.»
11.
Масний (той, що робить за хрещатицькою кулінаркою мінєти за три гривні) стоїть в черзі за сосисками. Йому завжди хочеться їсти, і цього разу (як часто бувало і раніше) бажання надибало його майже на робочому місці. Масного (і справді масного, огрядного педрілу) крають нетерплячка і голод. Спочатку голод, а від нього - нетерплячка. Галаслива бураковопика масна тітонька намагається проштовхатися в чергу саме перед черевом Мас ного:
«Уступілі би мєсто жєнщінє, я же всьо-такі жєн щіна!». На що Масний з неменшим запалом відвизкує:
«А я - пєдєраст, мєня поетому ваши проблєми вобщє нє єбут!». Бож-же, що тут починається! Тітонька (чесно, я не брешу!) хапає з прилавку пер шу ліпшу одноразову тарілочку з сосисками і щосили гамселить нею-ними-собою Масного по пиці: «Вот імєнно, із-за такіх, как ти, падонков, порядочная жєнщіна замуж вийті нє может!»…
Декорація гарячої води біля (ібіля?.. ібля?..) намальованого на умовних дверях вогню в каміні (коммоні). Декорації декорацій людей, і ще… поза ними… щось є і понині… І коли це розвалиться, мов картковий будиночок, з темряви вилізе облізлий пацюк… І просичить крізь вишкірені смердючі руді ікла: «Вітаю, я - останній ваш глюк!»…
12.
«Рок проти наркотиків?.. Все одно, що бджоли - проти меду!» - сказав мені вчора в ексклюзивному, бляха, інтерв’ю здоровань Расторхуєв… Гарно сказав, падлюка, але, здається, я вже десь чула цей вислів, і давно… ідавно…
13.
«… якщо ти ще не спите, то прочитай за вогкими вікнами скреслу лютневу кригу, і погортайте довідника з неорганічної ентомології… До зустрічі позасьогодні о п’ятій сутінок.
Еля».
________________
На гілці гойдається паперовий будиночок. Бамбуковий кістяк, перетинки з матового шовку. Всередині - замість свічки - череп’яний бубонець. Вітер погойдує будиночок, і той ледь чутно шепоче голосом японки, що помирає. Птахи давно сюди не навідуються. Вони зрозуміли, що то не годівничка.
Електричний кровообіг сірого й вогкого міста нічо го не видко мряка перетворює на попелясту пустелю ков тає гуркіт черева урбанізаційного монстра океан Соляріс це Місто я так люблю а надто у такі надприродньо вологі дні коли князь дощу стирає його з мапи осені коли воно просто зникає у мжичці й нежиті апокаліптичної сірості…
СОН
Все просто. Просто, і тому жахливо. Нема жодного інтелектуального щита - мотлоху, за яким можна було би сховатися. Це схоже на сон, але, на жаль, це не сон. Снилося ціле поле конвалій кольору кривавого сонця. І кристали роси, в яких відбивалося ультрамаринове небо і перлиста «хмарина ніжна з білими плечима». Хмарина пливла у вигляді живої цитати, і звук був - срібне соль на ксилофоні. Серед тюльпанів вмивалися білі кролики - ті самі, якими знудило Кортасара у Країні Див. Вони нарешті здобули волю.
У перевантаженості сновидінь персоналіями, цитатами, алюзіями можна звинувачувати хіба що агресивний вплив ноосфери на підсвідомість кожної більш-менш інтелектуально розвиненої людини.
Потім були червоні плаї над морем і спека.
Велетенські сині пеліканочайки у піщаних кар’єрах.
Теракотова траса серед гір кольору цегли й ганзи, де іноді зустрічалися покарлючені деревця з лискучими і соковитими темногустозеленими кронами. Небо було мов гризайль. Потім чомусь пішов сніг і гризайлевим зробилося все довкола. На узбочині шосе з’явилися чорні, неначе вуглем накреслені дерева з круглими кронами. На голому галуззі заціпеніли лимонно-жовті порцелянові пташки, ніжні і бездоганні у своїй тотожності.
Усе це було надто реальним. Тому, коли Еля прокинулася посеред тротуару о шостій годині ранку в центрі Міста, загорнута у благеньку картату зелену ковдру… Вона вирішила, що незчулася, як заснула на трасі або в машині, котра її підібрала. І те, що вона лежить посеред Міста у самій лише ковдрі - початок важкого кумарного сновидіння. Еля заплющила очі і вирішила за краще прокинутися, щоби не поринати знову у такі знайомі безглузді й важкі кошмари.
У перевантаженості реалій цитатами сновидінь, алюзіями до спогадів персоналій можна звинувачувати хіба що агресивний вплив віртуальних гвинтокрилів міжчасся на структуру людської форми.
За вікном TІRівського драйвера виникло мертве місто. Циганкуватий водій викинув у вікно недопалок і разом із димом та сніжинками видихнув хрип ку фразу: «Це було містечко довкола АЕС. Рік тому вибухнув один з реакторів і відтоді тут ніхто не живе».
Вони під’їхали до тунелю в горі. Тунель напевне мав чималенький нахил, тому водій вимкнув двигуна, і рефрижератор з астматичним шурхотінням перейшов на інерційних рух. Водій увімкнув фари, коли вони ковзнули у тунель. У тьмяному світ лі непевно вимальовувалися з боків тропічні росли ни, штучні, облямовані кахляною плиткою озерця. Деінде зблискувало скло або сітка вольєрів з нероз бір ливи ми прямокутниками пояснювальних табличок. Простір просотувався у кабіну непевними густими звуками. Це були схожі на пташині крики, зойки, рохкання. Машина набирала інерційної швидкості. Світло металося. Раптом вихопило незворушного фламінго. Еля побачила - немов хтось вклеїв крупний план, точніше мікроплан, бо це був миттєвий спалах, - як піднялася блякла зморшкувата плівка й оголила чорне блискуче і пориб’ячому байдуже око біля гачкуватого дзьоба.
- Це зоопарк. Його чомусь не евакуювали. - Пояснив водій. - Тут дивно вночі.
Еля не спитала чому зоопарк, принаймні пташник, знаходиться у тунелі.
Зненацька величезна тінь пелікана заліпила все довкола спазматичними рухами велетенських підрізаних крил.
- Його налякала куряча гуска. Ти ж чула той голос, немов з труби. Дивно, що такий невиразний птах може відтворювати такі звірячі звуки!
Еля мовчки підпалила цигарку і раптом нестерпний біль десь під ребрами вимкнув усі звуки, зображення і взагалі все-все-все!.. В голові майнув останній начерк думки: «Він збирається мене зґвалтувати?».
Коли Еля розплющила очі, вона побачила ноги, які могли належати лише міліціонеру, трохи брудного асфальту, відчула в роті іржавий присмак крові.
- А ну вставай, ну ж-бо! Ти гола, отже документів у тебе немає, хіба що у піхву запхала! - І регіт… регіт…
- Сссучі наркомани… Піднімайся, кому кажу!
Еля підвелася, наче уві сні. Її лихоманило від холоду та болю.
- Давай-давай, пшла! У відділку зручніше (регіт), в психлікарні взагалі рай!..
За склом бобика проносилося гризайлеве Місто і регіт-регіт-регіт, схожий на трубне рохкання курячої гуски…
