Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович
Лора слухала вже зовсім відсторонено, у голові складалися пазли.
– Тіло як вивезли? Чи, може, там лишили?
– Там. Труп знайшли бомжі тамтешні. Ночувати припхалися. Їх, до речі, перших загребли.
– Знайома та звична практика. Хто знайшов труп – той відразу під підозрою. Алісо, я розумію: ти знаєш чимало подробиць про перебіг справи. Без тата не обійшлося. Це не запитання.
– Не обійшлося. Чекай, я зараз.
Аліса Горностай допила рештки мартіні з пляшки. Не розтягувала – влила в себе. Вилізла з крісла, її хитнуло. Вийшла з кімнати, повернулася з новою, відкоркувала на ходу. З упевненістю захмелілої людини налила свіжу порцію.
І завершила історію їхнього падіння.
Ще довелося витратити час на Тетяну Помічну.
Їй сподобалося сидіти в полоні, вона виявила добру волю сидіти далі. Сокіл утомився від неї настільки, що переступив через себе, подзвонив Лорі й так скупо, як зміг, попросив забрати з його номера цю ненормальну.
На той час Кочубей сама збиралася йти. Запитань до остаточно сп’янілої Аліси вже не лишилося. І хоч та вчепилася в руку, просила нікуди не йти, бути з нею далі й поклястися ледве не на крові, що збереже сповідь для себе, Лора не хотіла бути при ній нянькою. Пообіцяла повернутися під вечір, натякнула – лишиться на ніч, якщо Алісі так буде спокійніше. Перевела з крісла на ліжко, вклала, вкрила ковдрою, вимкнула телефон. Ідучи, затріснула двері, отримавши для того інструкції в хазяйки.
Потім викликала таксі до готелю.
Тетяна поводилася приблизно так, як Аліса. Хіба була твереза, але від того ситуація не спростилася. У Лори по обіді від хронічного недосипу вже почала гудіти голова. Почуте щойно полегшення не принесло. Навпаки, тепер треба все ще раз перетравити. Помічна в цій історії вже зовсім недоречна. Хоча б тому, що до трьох смертей навряд чи причетна.
Їй нічого не говорили прізвища Бортникової й Хитрова. Прізвище Горностай знала, але це нормально, коли містяни знають прізвище міського прокурора. Моруга теж на слуху, проте це зовсім не означає, що Помічна з ним знайома. Лора перевела розмову з переляканою активісткою у форму, подібну до допиту. Вона вміла ставити потрібні запитання, і відповіді її цілком вдовольнили.
Лариса Кочубей ставила маленькі пастки, у які Тетяна Помічна не потрапила.
Вона справді нічого не знала про вбивство повії, яке сталося в проклятому будинку дванадцять років тому.
Тут вона нічим не відрізнялася від сотень тисяч мешканців Чернігова.
Прокурор Ілля Горностай доклав тоді максимум зусиль і запустив усі можливі механізми, аби випадок ніде ніколи не озвучили.
Він рятував свою єдину доньку.
Це виводило Тетяну з-під будь-яких підозр. Припустімо, вона чимось доклалася до смерті Ярового, людини, котра справді зазіхала на будинок і тим налаштувала проти себе темні сили. Але вона поняття не мала про знайомство Ярового, Єви та Антона. Тим паче не знала про зустріч усіх п’ятьох у будинку тиждень тому. Нарешті, вчорашню ніч провела в сусідній з Лорою кімнаті, зачиненій ззовні.
Єдине, до чого Тетяна причетна прямо, – поширення, і то не раз, тієї самої легенди про прокляття старого будинку. І смерть, яка прийде по всякого, хто скоїть там щось лихе. Або має такі наміри. Лора готова була навіть назвати Помічну корисною ідіоткою, яку використав злочинець, аби напустити туману.
Аби напевне мала докази, що всі троє стали жертвами злочину.
Трупи не кримінальні – висновок експертизи. Лорі могла не подобатися Катерина Сова. Хоч насправді це вона сама дала криміналістці привід так поводитися й не сприймати її. Лора теж сприймала агресивно нахабні спроби зайти на її територію. Але це – особисте. Як колишня слідча, Лариса Кочубей звикла цінувати роботу експертів.
І довіряла їхнім висновкам.
Або хтось знайшов спосіб обдурити експертизу – або це справді не вбивство.
Хоча всі троє спотворені переляком.
І дзеркала розбиті…
Гаразд. Як казала Скарлетт О’Гара, над цим подумаємо вранці.
Поки що Лорі дивом вдалося попрощатися з Помічною. Пообіцяла бути з нею в постійному контакті, хоча при вимкненому Тетяниному телефоні така місія нездійсненна. Телефон же Лора веліла їй і далі не вмикати. Домовилися листуватися електронною поштою, у разі чого без допомоги не лишиться. На цьому слові Помічна нарешті перестала опиратися й дозволила Соколу відвезти себе додому, де вона так само планувала зачинитися. Перед тим повідомила колег – погано себе почуває, не турбувати, нічого не коментувати, озветься сама.
Дочекалася повернення Богдана. Його присутність під час розмови з Гайдуком вона вважала обов’язковою. Сокіл – колега, друг, напарник. Він повинен знати стільки, скільки вже знає Лора.
Не попросила – наполягла, аби шеф зараз відклав інші справи.
Стисло, без епітетів, протокольно переповіла Гайдукові події дванадцятирічної давнини, які сталися в старому покинутому аварійному будинку.
Так само коротко і чітко оповіла, чим усе скінчилося.
Убиту повію звали Діаною Жовнір.
Їй було двадцять років, починала вчитися в технікумі, та кинула. Навчання грошей не приносило, навпаки – тягнуло. Родину ж годувати й лікувати особливо не було кому. Мама – з цукровим діабетом, батько давно залишив їх, менша сестра ще в школі. Старший на три роки брат Роман – з біографією, раніше судимий по малолітству, наркотиками торгував. Відсидів, вийшов, знову залетів, тепер уже участь у пограбуванні. Звільнився за амністією на початку року.
Він же й підняв хвилю, хоч на гармидер та претензії двічі судимого ніхто в міліції не реагував.
Але труп Діани – кримінальний. На затриманих волоцюг витратили трохи менше доби, старанно вибиваючи з обох зізнання. Може, хтось один із них нарешті здався, допитувати в слідчому ізоляторі вміли, про тамтешні тортури містом тихо ширилися моторошні легенди. Проте Рома Жовнір знав не лише про спосіб життя сестри й місце роботи – був знайомий із її подругами. Тож провів своє коротке розслідування.
Антона дівчата знали. Прізвищем, ясно, не козиряв. Та котрась із них навіть запам’ятала марку й номер машини. Коли тебе чи твою подругу саджають і кудись везуть, фіксувати це для повій – питання безпеки й навіть виживання. Тож дівчина сама пішла в міліцію й засвідчила: того вечора Діана мала домовленість із постійним клієнтом. Зазвичай приїздив сам, та зараз повіз знайомий таксист.
Уже наступного ранку, через півтори доби після вбивства, Хитрова затримали й кинули в м’ясорубку.
Він недовго грав героя. Признався – але при тому відразу зайшов із козирів. Назвав прізвище Горностай, чим збентежив катів, загнав у глухий кут. Антонові дали спокій, зачинили в окремій камері, доповіли кому слід. Начальник міліції, на той час – інший, швидко оцінив ситуацію й вирішив не втрачати шанс, підстрахуватися. Особисто допитав Хитрова, і той у його присутності своєю рукою написав щиросердне каяття. Докладно описав, хто з п’ятірки що робив і говорив, окремо згадав прокурорську доньку Алісу.
Списав чотири аркуші.
Їх увечері прочитав Ілля Горностай.
Спершу сам. Потім – уголос, удома, дружині й доньці.
Вимогу негайно й назавжди розірвати стосунки з Едвіном Моругою, якого Горностаї вже вважали зятем, Аліса прийняла без заперечень. Але це була єдина проблема, яку вдалося вирішити швидко. Час працював не на прокурора міста. Він не перейнявся долею Діани, соціальні низи Іллю Горностая взагалі не цікавили. Навіть краще, що жертвою необережності – саме так він сказав! – стала така нікчемна – знову його визначення! – особа. Навіть відкуплятися доведеться недорого, і не факт, що взагалі доведеться. Залагоджувати все з міліцією та слідством треба делікатніше.
А ще – швидше.
Час працював проти Горностая. Особиста розмова з Хитровим ні до чого не привела. Антон вимагав витягнути його й закрити справу. Брати на себе все, ділити відповідальність лише з Євою та Ігорем, вивівши за дужки Алісу й Едика, він не збирався. Навіть за обіцянку отримати мінімально можливий термін, гроші на банківський рахунок і звільнення після половини відбутого строку.
