Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович

Зґвалтування – не та стаття, з якою хочеться потрапляти навіть у спільну камеру слідчого ізолятора.

Тим часом начальник міліції не дрімав. Він особисто дав справі старт, слідчі дії почалися. Нікого з названих Хитровим поки не чіпали, лиш опитали без протоколів. Прокурор розумів: позиції хитаються, він стає дуже вразливим для недругів. Тож, зціпивши зуби, пристав на Антонові умови.

Той негайно відмовився від своєї писанини.

Накатав інший папір – про тиск, незаконне ув’язнення, отримане під тортурами зізнання. Горностай підкинув потрібного адвоката. Той легко довів факт побоїв і переконав слідство не списувати гематому на черепі й два зламаних ребра Хитрова на те, що він уві сні впав з нар на підлогу.

Антона випустили.

Знову взялися за беззахисних волоцюг.

Обоє таки зізналися у вбивстві з необережності. Побачили, як повія виходить із таксі, вирішили пограбувати. Та почала кричати, затягнули в порожній будинок, змушували мовчати, перестаралися. Факт зґвалтування з історії прибрали, такі були домовленості, лише на цих умовах волоцюги погодилися йти під суд і відсидіти за чуже.

Це все, що знала про свій порятунок Аліса Горностай.

– Не дивує чомусь. Навіть не вражає.

Лора чудово розуміла шефів цинізм. Сокіл, поки слухав усе, реагував значно емоційніше. Зараз сидів червоний від гніву, кулаки стискалися й розтискалися. І Лору дуже переймало, об кого Богдан збирався їх почухати. Ось кому потрібна зараз психологічна допомога.

– Гайдуче, ми з тобою однієї крові. За дванадцять років навряд чи щось помінялося.

– Не сподівайся. А тепер серйозно, Лоро: молодець.

– Та ну, це ж наша робота, – зітхнула вона. – Якщо зараз не завалюся спати, працювати далі не буде кому. Хіба ось на Сокола все перекладу.

Богдан картинно зсунув брови.

– Ми знаємо, за які гріхи всім їм кара, – вів Гайдук далі. – Лишається зрозуміти, хто карає. Поки що, колеги, тему дії давнього прокляття ніхто не закрив.

– Думаю над цим. Рахую варіанти. Припустімо, Хитров, якого після почутого не шкода ні грама, необережно впав на гостряк уламка цеглини. І розумію, звідки в нього психоз. Аліса Горностай напилася на моїх очах, совість мучить.

– Хай піде покається, признається.

– Ти чудово розумієш – нікуди вона не піде. Тому й вилила душу мені, приватній особі, – гмикнула Лора. – Мене інше тривожить. Не можу пояснити логічно дві попередні смерті.

– Налякали.

– Думала про це. Обом по тридцять років… було. Здоров’я ніби не підірване. Отак просто налякати, щоб аж серце розірвалося… І потім, Гайдуче, лякати теж хтось має. Таким чином, знову говоримо про втручання ззовні. Якщо мислити раціонально й не вірити в дію давніх проклять.

– Приймається, – кивнув по той бік монітора шеф. – Є думки?

– Я ж молодець, – усміхнулася Лора. – Дивися, що вимальовується. Батько за якийсь час обмовився Алісі: брат забитої, Рома Жовнір, зізнання бомжів не проковтнув. І звідкілясь дізнався про щиросердне зізнання Хитрова. Бо прізвища всіх, зокрема Горностай, згадувалися разом лише в тому документі на чотирьох сторінках.

– На двічі судимого хтось зважав?

– Питання риторичне, – Лора покосувала на Сокола, відзначивши: той усе розуміє. – Та все ж прокурору воно муляло. На щастя, Жовніра легко було посадити втретє. Двічі судимий винен у чомусь завжди.

– Чекай-чекай. Романа посадили?

– Так казала Аліса. Подробиць не знає й не хотіла тоді знати. Ось би пробити тему, Гайдуче. Потягнемо?

Відповідь почула не відразу.

– Спробую, – мовив нарешті. – Я не чарівник, з капелюха таку інформацію не витягну. Але… Але… Але, – зараз він говорив і думав водночас. – Дай кілька годин. Ще краще – добу.

– Якщо інакше ніяк – даю. Тільки не забувай: мені тут набридло. Аби було чим зайнятися, поки ти стукаєш по знайомих. Крім як заспокоювати знервованих жінок, звісно. Я їм не мати Тереза.

– Прийнято. Вмикаю першу швидкість.

– І ще одне, – Лора знову глянула на Богдана. – Я справді з ніг валюся. Спати хочу, хай невчасно. Вимкну телефон, засмикну штори. Зв’язок через Сокола, якщо що.

– Знайшла зв’язкового. Насмішила.

Сокіл підморгнув Лорі.

– Нічого смішного. Дай поспати, батарейки підзарядити.

– Та спи вже! Хай тобі сниться щось гарне.

Лорі не снилося нічого.

Провалилася, щойно голова лягла на подушку. Розбуркав Богдан, увімкнувши світло в номері – вона дала свій ключ, просила замкнути й заходити самому, коли треба, не стукати. Сокіл мовчки простягнув свій мобільник, і Лора ковзнула поглядом по цифрах годинника: восьма десять вечора.

– Ох нічого собі!

На своєму телефоні побачила пропущений дзвінок від Гайдука.

З дисплея Богданового на неї дивився чоловік, якого вона десь уже бачила. Причому спогад свіжий, не так давно зустрічала. Взяла роздивитися ближче, тим часом набрала шефа.

– Я спала, – нагадала замість вітання.

– Зрозумів. Тому кинув портретик Соколу в месенджер. Тобі теж. Отримали?

– Ось бачу. Хто це?

– Жовнір Роман Костянтинович. Усе правильно, був засуджений у Чернігові дванадцять років тому. Відсидів повністю, третя судимість. Стаття сто вісімдесят третя, пункт три. Злочин серйозний – розбій з незаконним проникненням. Там максимум дванадцятка, її й дістав. Вийшов на волю у травні. Де він зараз – поняття не маю. Треба – встановимо.

– Не треба.

Лора нарешті впізнала його.

– Тобто?

– Він у Чернігові. Я бачила його, Гайдуче. Чотири дні тому.

З фото на неї дивився той самий чоловік із «Мілано», на якому вона ставила експерименти для Ярового.

Показувала фокуси.

Роман Жовнір.

Брат дівчини, яку намагалися подарувати Ігореві на вісімнадцять років. Зайшов до ресторану майже відразу за ним, хвилин за п’ять. Потім замовив найдешевшу порцію спагеті.

Він стежив.

А вона не прочитала незнайомця до кінця.

Розбуркав дзвінок у квартиру.

Аліса вилетіла з пелени сну рвучко, схарапуджено. Відкинула ковдру, зіскочила з ліжка. Та памороки в голові зупинили, підлога хитнулася. Вона слабо розуміла, скільки проспала, котра зараз година, і взагалі – для чого намагалася встати. Дзвонили знову, й Аліса нарешті зібрала себе докупи. Вона вдома, знімала стрес, забагато випила.

Тепер до неї хтось прийшов.

Може, батько, з яким полаялася зранку та заявила – бачити більше не хоче. Хоч не могла пояснити собі, за що так визвірилася, у чому його провина. Не дозволив нікого з них тоді посадити? Впливав на міліцію, домовлявся? Чи її як тоді, так і дотепер переймають долі волоцюг, чиїх імен навіть не знає? Тато зробив так, аби вони стали жертовними баранцями, поклав бідолах, за яких не було кому заступитися, на олтар її свободи. Якби його доньки не було в тій компанії, якби вона теж не знущалася з Діани, не копала її гострим носаком – убивці б дістали по заслугах.

Виглядає, вона сама винна.

Дзвонили.

Аліса видихнула, повільно підвелася. Раптом не батько. Вона ж просила ту жінку, Ларису, Лору прийти до неї ночувати. Лишатися сама не хотіла, бажання мати компанію лише посилилося. Човгаючи босоніж через усю квартиру до дверей, вона чомусь згадала те, на що дотепер не звертала спеціальної уваги: вона взагалі сама. З роботою, невеличким бізнесом, який тримався лише на батьковому прикритті – мала велику частину клієнтів, котрі в такий спосіб виявляли лояльність до могутнього прокурора Горностая, – складалося. З особистим життям – ні.

Але не лише в неї.

Ніхто з їхньої колишньої компанії – жоден із убивць! – до тридцяти років не знайшов собі не те що родину: звичайну пару.

Знаки, прокляття, назавжди зіпсовані долі.

Інакше не сказати.

Дзвінок уже дратував, звук пронизував важку ватяну голову залізним розпеченим прутом.

– Хто?

– Я, – почувся жіночий голос.

– Лора? – вона не впізнала.