Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович

– Щось не так? Головою смикнули.

– Усе добре. Думки дурні жену. – Лора всміхнулася очима. – Ні-ні, труїться. Переживу. Кава допоможе. – Тепер усміхнулася кутиками рота.

– Звичайно. Мусила відразу пригостити. Три секунди.

Перед тим як зникнути на кухні, Аліса відпила мартіні. Повернулася з великим кухлем, у якому запарила напій. Його аромат перебив запах недопалків, Лора вгадала марку.

Дорога. Якийсь із різновидів ямайської «Блу Маунтін». Оригінал, не всюди продається.

– Дякую. – На смак кава виправдала сподівання: м’яка, без гірчинки, і разом із тим досить міцна. – І давайте до справ. Ви знайшли мене, коли я збиралася шукати вас, – Лора зробила ще один ковток, поки не вистигло. – Зараз сказали – не помилилися, обмінявшись зі мною буквально двома словами. Виглядає, ми обидві розуміємо, для чого зустрілися. Час називати речі своїми іменами.

– Згодна, – Аліса закурила, вмостилася в кріслі, підібгавши під себе ноги, попільницю прилаштувала на махровому стегні. – Нам треба поговорити. Тобто… Мені треба з кимось поговорити про те, що відбувається. Про цей кошмар, у якому варюся скоро вже тиждень. Хоча знала – вона колись повернеться. У будь-який спосіб, та неодмінно нагадає про себе. Я вірю в кару за скоєне, Ларисо, – вона глибоко затягнулася. – Не людську. Людського суду можна уникнути, і щодня таке відбувається. Кажу вам як донька прокурора.

– Підтверджую з досвіду слідчої роботи. Якщо не складно, Алісо, називайте мене Лорою. У нас невелика різниця у віці, – вона зробила третій ковток.

– Тоді, може, взагалі на «ти»?

– Запросто.

Лора відсалютувала кухлем. Аліса поміняла позицію, дотягнулася до келиха. Стукнула скляним краєм об керамічний, махом спорожнила свою посудину. Покрутила, акуратно поставила на столик.

– Неважко налити сюди ще?

– Обережно. Знаю, як воно затягує, – Лора хлюпнула мартіні в келих.

– То все пусте. Не має значення. Моя черга скоро. Не тепер, так завтра. Не завтра – так за тиждень, – Аліса потягнулася по келих, трошки розлила на себе, не зважила. – Ніхто не вірить і не повірить. І немає вже кому вірити. Трьох вона забрала. Лишилися я та Едик. З ним балакати не хочу й не буду. Ні з ким не буду. З тобою – так.

– Чому така довіра?

– Бо ти чужа, – Аліса великим ковтком спорожнила дві третини вмісту. – Ти єдина, хто здогадався. Ти вирахувала нашу компанію. Ти намагалася попередити. Але мені все одно. Сидітиму тут і чекатиму на неї.

Лора нарешті вловила нотки, властиві всякій нетверезій сповіді. Так завжди буває, коли хочуть щось сказати, але ніяк не наважаться. Товчуть воду в ступі, виливають із себе багато слів, сенс яких зрозумілий лише сповіднику.

– Ходимо колами, подруго, – трохи натиснула вона. – Може, я питатиму, легше піде?

– Давай так, – Аліса допила, повернула келих назад.

Лора враз трошки розгубилася: не знала, з чого почати. Кортіло з іншого, того, що рвалося з язика після останніх фраз. Та обрала інший шлях.

– Ви п’ятеро дружили зі школи. Але дванадцять років тому сталася подія, яка вас розвела назавжди.

– Дружили – голосно сказано. Є різні відтінки сірого. Та загалом – угадала.

– Ми не граємося у вгадайку, – це прозвучало сухо, вчительським тоном. – Кажучи «подія», маємо на увазі – «трагедія». Так?

– Отут без відтінків. Можна? – Палець показав на пляшку.

Лора поновила вміст.

Цього разу Аліса випила все, не відриваючись.

– Усе сталося дванадцять років тому в покинутому будинку на Гончій?

– Тоді – вулиця Горького, – молода жінка витерла вологі губи. – І я вірю в його прокляття. Ніхто з нас тоді нічого не знав. Це недавно пішло. Коли я вперше побачила публікацію, десь років зо два, зрозуміла все. Навіть змирилася.

– Що зрозуміла? З чим змирилася?

– Вона прийде до кожного рано чи пізно. І виставить рахунок.

– Хто – вона?

– Діана. Казала – звіть Діною, якщо так простіше. Ми вбили її. Вбили всі разом, уп’ятьох.

Щось подібне Лора Кочубей чекала почути.

Тим часом Алісу Горностай нарешті прорвало – полилося, мов потік води через греблю.

З Едвіном Моругою вони в школі були парою на заздрість усім.

Майбутній мільйонер легко опановував шкільну науку. Проте не мав улюбленого предмета. Едик належав до тих, хто хапав по верхах. Знав усе – і водночас не знав нічого глибоко. Брав харизмою, його вели на золоту медаль.

Аліса Горностай брала тим самим. За бажання серед її ровесниць легко можна було знайти вродливіших дівчат. Але вона мала щось більше, значиміше за природну, соковиту красу: шарм. То була магія, не інакше, й Аліса повною мірою користала з цього.

З Євою Бортниковою сталася найбанальніша у шкільному світі історія. Грубуватій, простецькій дівчинці, що росла в багатодітній родині й доношувала перешиті матір’ю речі старшої на два роки сестри, не лишалося вибору. Вона стала фрейліною першої красуні школи, до всього – доньки прокурора міста. Тато вступив на посаду, коли Аліса, єдина донька, перейшла в десятий клас. У її тіні Єва почувала себе комфортно – на неї звертали увагу. Крім того, була одна деталь, маленький дівочий секрет: Єва вже мала сексуальний досвід, Аліса збиралася його набувати. Навіть упевнені в собі перші шкільні красуні відчувають страх й переживають комплекси, коли наближається той самий перший раз. Єва охоче стала порадницею.

Для Аліси Горностай то було справді вперше.

Едвін Моруга поводився впевненіше, як бувалий у бувальцях. Уже потім, після всього, коли почалося з’ясовування стосунків та встановлення винних, випливло: він утратив цноту з повією. Потім траплялися ще рази, вже коли їх із Алісою всі довкола, разом з батьками, фактично одружили.

Виявляється, Моруга готувався до близькості з Алісою. Не хотів видатися зеленим хлопчиком. І тут нагодився Антон Хитров, вірний зброєносець. Нічого особливого собою не являв, був гідною парою для Єви. На більше не претендував, та й до подруги ставився не надто серйозно. Вона так само сприймала спортивну гордість школи. Як лишалися разом, товклися чи десь по ліжках, чи по темних кутках на природі – давали волю справжнім почуттям. Про тиху неприязнь обох до Аліси та Едвіна, своїх благодійників, без яких обоє – сірі, безбарвні невдахи без яскравого майбутнього, компанія дізналася теж після всього, коли був вечір одкровень.

Останній вечір, коли п’ятеро зібралися разом.

– Едик не мав своєї машини, – пояснила Аліса. – Точніше, тато їздив, але синові не довіряв поки. Зате Антон міг запросто брати батькову. На ній катався, знав, де підчепити проституток. Дівчатка сідали в машину, там же й відпрацьовували. Хитров куражився – мовляв, любить, коли на ходу. Ще ті емоції. На таке Моруга повівся. Євка, як тепер розумію, почала деградувати вже тоді. Бо не лише знала про звички бойфренда, навіть заохочувала. Мовляв, уроки бере, потім з нею повторить. Уяви собі, Лоро: вона спала з хлопцем, який ходить до повій! Через нього все, через Хитрова! Його ідея!

Ігор Яровий, п’ятий зайвий, опинився в компанії випадково. Хоч давно придивлявся до квартету – так називав їхню чудову четвірку для себе. Безжальні однолітки дражнили його Конем, і Лорі не треба було пояснювати чому. Сам же Ігор почувався в колективі вигнанцем. Особливо страждаючи від браку дівчачої уваги.

Звісно.

Кому з юних леді захочеться піти на дискотеку з конем?

Проте він затесався до їхнього гурту. Аліса не могла пригадати обставини. Ось їх четверо в машині Хитрова – а ось уже п’ятеро. Згодом вона спробувала пояснити це хоча б собі. І дійшла до такого: всім чотирьом хотілося мати поруч відданого друга й служника водночас. Який відчуватиме вдячність за те, що його просто взяли в компанію. Яровий мусив відпрацьовувати наданий статус обраного – чи одного з обраних.

Ні, Ігор зовсім не був дурним. Навпаки, розумнішим, метикованішим за своїх випадкових, несправжніх друзів. Проте специфічна зовнішність діяла на вчителів також: його знання, потяг до них, просто вміння й бажання вчитися не цінували належно. Могло скластися враження: негарного підлітка, який до всього на той час потерпав від прищів, педагоги або соромляться, або оминають, мовби прокаженого. Або все разом.