Лесь Подерв'янський - Оповідання, сценарії
Михайлик: Возами, батьку.
Полковник: Їй-бо, нема мені чого тут сидіти! Завтра ж їду з тобою на Низ.
Михайлик: Батьку, та ви ж вже й не молоді.
Полковник: Нічого, синку, стара свиня глибоко риє. Коня мені!
Пан Бардецький: А як же із собаками, пане полковнику? А коней хіба будете купувати чи ні? Та й про кабанів не домовились…
Полковник: (він вже на коні) Ото дадуть вам зараз бусурмане і собак, і кабанів. Либонь приходьте сьогодні до мене на вечерю.
Михайлик: (підпихає ногою до пана Бардецького басурманську голову) Ви краще, шановний пане, оце на палю вчипіть та біля воріт поставте. Зараз всі так роблять.
С дикими гиками отец и сын исчезают в степи. Две маленькие фигурки на фоне огромного, грозного огненного неба. Пан Бардецкий меланхолично любуется этой страшной картиной.
Пан Бардецький: Як гарно світить небо! Яка краса! Мабуть, знову у пана Міклашевського хутір підпалили.
Двор Мыколы Гнатовича. Старики сидят на лавочке. Они одеты во всё парадное, держатся за руки и смотрят друг другу в глаза.
Пріська: От ми, діду і діждались свого.
Микола Гнатович: Тепер і помирати не шкода.
Он раскуривает люльку и выпускает дым из всех мыслимых отверстий.
Пріська: Дурень ти. Хіба ж можна помирати? Зараз ми доці нашій, ясочці сизокрилій посаг справим, парубка знайдем, щоб не пив і не ледащо.
Микола Гнатович: Треба, щоб козак був. Та хоч би й за Михайлика.
Пріська: Якого Михайлика?
Микола Гнатович: А — Косомизденка.
Пріська: Київ йому по потилиці, а не нашу ясочку!
Микола Гнатович: Та чому? Він — козак справний. Молодий, а вже сотнею орудує. І службу знає. Он бачила, скільки матері добра навіз?
Пріська: Ой, діду, а пам’ятаєш, як ти молодий був, і мене на леваді чекав?
Микола Гнатович: А ти не прийшла, клята баба?
Пріська: (кокетуючи) А мене мати не пустила.
Мотря, в турецких шмотках похожая на Иродиаду, величественно смотрит через тын.
Мотря: А чого це ви вбрались як на свято?
Пріська: А до нас дочка приїхала.
Мотря: А де ж вона?
Пріська: А ондечки йде наша пташка.
Мотря выглядывает на улицу. Во двор к старикам направляется незнакомая девушка с переполненными вёдрами на коромысле. Идёт медленно, стараясь не расплескать воду. Мотря каменеет, как скифская баба. Старики стоят, дружно взявшись за руки. Кажется, вот-вот и над ними сияние появится. Броненосец золотой молнией мелькнул в траве. Девушка открывает калитку и смущённо улыбается. Внезапно Приська срывается с места и устремляется в хату.
Пріська: Ой, лишенько, пироги з печі тра витягти…
В хате Приська вынимает из печки пироги. Взгляд её падает на утиное гнездо. Воровато озираясь, она швыряет его в огонь. Затем, светясь от радости, появляется на пороге. Девушка ставит вёдра и улыбается старикам. Мотря, как может, вытягивает шею, чтобы лучше видеть и слышать. Она вот-вот вывалится за забор. Турецкие цацки мелко звенят на ней.
Микола Гнатович: (причепурює вуса, відкашлюється) Пташко наша, не вмію я красно промовляти. Козакував, поки сила була, зараз живемо з бабою вдвох, Бог діточок не дав. Та, мабуть, зглянувся Милосердний на рабів своїх. (Мотря і Пріська, слухаючи це, жалібно схлипують). — Будь же ти нам за дочку, а ми тобі — за рідних батька і матір. Вік свій будем тебе глядіти, і ти нас на старості літ не облишиш.
Пріська: Господи ж, Боже мій, дитинка наша, скільки ж ми на тебе чекали!
Баба плачет и обнимает девушку. Мыкола Гнатович кусает ус, моргает и задумчиво щёлкает курком пистоля, пытаясь почему-то именно сейчас понять его устройство. Мотря рыдает в три ручья. Девушка обнимает стариков.
Дівчина: Мої старенькі, не плачте, не піду я більш нікуди, залишуся з вами.
Все вместе отправляются в хату. С улицы доносится пальба. Лихая компания во главе с полковником вваливается в соседний двор.
Полковник: (до Мотрі) А ну, годі плакати, стара. Давай сюди все, що в нас є, давай поросят, гусей, горілки, меду і скажи Галці, хай по музик біжить (В око йому впадає басурманська голова.) А це що таке?
Михайлик: Тату, це я вам гостинця привіз. А ще одного пану Бардецькому презентував. Його на паль чіпляють і встромляють біля воріт. Зараз всі так роблять.
Полковник: (уважно вивчає голову) Оце — оказія. І посміхається ж як гарно! Чого тільки вчені люди не попридумують…Бардецькому, кажеш? Та на холєру воно йому потрібне! Грицько! (З’являється молодий джура.) Ану, скачи на леваду до пана Бардецького, там знайдеш цьому хлопцю пару, візьмеш — і мерщій назад. Щоб все було як у людей!
Хлопцы там временем тащат поросят, девушки — птиц. В саду расстилают ковры, ставят столы. Музыканты играют на фоне шатра из ряден.
Хата Мыколы Гнатовича. Старики вместе с девушкой, помолившись на образа, садятся за стол. Приська угощает их пирогами.
Пріська: Їж, донечко, — оце з сиром, оце з вишнями, трохи не підгоріли у дурної старої баби.
Дівчина: А де ж моє гніздечко? Чи ви його прибрали?
Пріська: Спалила я його, не лай, доню, стару дурну бабу.
Дівчина: Навіщо ж ви це зробили? Навіщо чіпали те, чого не знаєте? Я хо-тіла вік з вами жити, у вас залишитись, а тепер не можу.
Плача, бросается вон из хаты. Растерянные старики — вслед за ней. Девушка бежит по тёмному бесконечному саду, ветки хлещут по ее личику. Неожиданно возникает перемахнувший через тын Грицко. В руке у него — две казацкие пики с басурманскими головами. Он вихрем проносится по саду, и дальше, — не обращая внимания на столы с гостями, прямо к полковнику. Не замеченная окружающими, девушка с любопытством наблюдает за происходящим.
Полковник: Ото молодець, Грицько! Ану, хлопці, зараз подивимось, хто з вас козак! Бачите чортових бусурман?
Он указывает на копья с головами, которые, видимо для украшения этого варварского пира, Грицько воткнул в землю прямо у входа в шатёр.
Полковник: Ану, хто з вас влучить в невіру з двох пістолів з коня? Та, кому я це кажу! Навряд чи з вас знайдеться хоч один такий. Бо зараз саме сміття, а не козаки. Ні пити, ні стріляти, ні дівку обійняти не вміють.
Гремят тулумбасы. С грохотом разбрасывая домашнюю утварь, мчатся кони. Выстрелы, пороховой дым, оскаленные усатые хищные лица.
Полковник: (стріляє з пістоля) Горілки, стара!
Мотря вносит горилку.
Полковник: Хлопці, а дивіться всі на стару, поки ще не вмерла.
Хлопці: Дивимось, батьку.
Мотря: Болячок тобі на язик, старий бовдуре!
Полковник: Дивіться, хлопці, вона — матір ваша, бо тяжко без матері на світі жити.
Киндрат Омельянович плачет. Вслед за ним плачут сотоварищи. Девушка украдкой смахивает слезу и тут же вскрикивает, оказавшись в цепких лапах Михайлика.
Михайлик: От бачиш, дівко, не я до тебе, а ти до мене в садок ходиш.
Дівчина: Облиш мене, козаче, не судилося нам в садку любитися. Різні у нас дороги.
Михайлик: Стривай, дівчино, та що ти таке кажеш? Як повернуся з походу — справим весілля, будеш у мене в золоті і оксамиті ходити, як цариця. З срібла будеш їсти. В дукачі вбиратися. А таких коней і бугаїв, як у мене, навіть в самій Манжалії ні у кого нема.
Дівчина: Навіщо мені твої бугаї, пусти мене, козаче!
Девушка вырывается и убегает. Она оказывается на крутом берегу реки. Сверкающая в вечерних лучах река с неизменными рыбаками спокойно несёт свои волны. Над девушкой летят утки. На самом краю обрыва — вертикальные столбообразные дымы. Греясь возле костерка, пекут картошку девочка и мальчик. Рядом пасётся павлин, нарушая тишину непристойными воплями. Стоя на краю обрыва, девушка взмахивает руками. Летят утки…
Мыкола Гнатович просыпается с паническим криком, как это делают похмельные люди, когда им страшно. Он продирает глаза и видит себя сидящим на берегу реки вместе со спящими, как апостолы, Степаном Чарльзовичем и Свиридом Опанасовичем. Озверелые байкеры проносятся совсем рядом. С реки тянет утренним туманом. Рыбаки неподвижны как изваяния. Над головою Мыколы Гнатовича летят утки: одна, две, много… Мыкола Гнатович растерянно смотрит вверх. Приська сидит рядом и плачет.
