Лесь Подерв'янський - Оповідання, сценарії
Мотря: (єхидно) Кумо. а що це за дівчина до вас приїхала?
Пріська: Яка дівчина?
Мотря: Така гарна — тут лєнти, тут стрічки, каблучка золота, брови чорні, тільки на ніжку трохи кульгава. До вас — племінниця з Полтави, еге ж?
Микола Гнатович: (сідає на пеньок і витирає піт з чола) Казна що ви мелете, кумо. Яка племінниця? Одна сестра була, та й ту татари в ясир взяли, коли я ще малий був.
Мимо него на огромной скорости проносится броненосец. Мыкола Гнатович свистом подзывает его, чтобы приласкать, однако внезапно до него доходит, что вокруг что-то не так. Он протирает глаза и плюёт через плечо.
Микола Гнатович: Що за чортівня? Святий Миколо, спаси і помилуй!
Мыкола Гнатович с интересом изучает свой двор. Приська, для которой эта чертовщина не в новинку, стоит в монументальной позе, всем своим видом выражая: „А я що тобі казала?“
Микола Гнатович: Ти диви… Такий килим може тільки в самого хана і є. А кури — цісарської породи. Таких не те що в Полтаві, а навіть в самому Чигирині нема. Шкода, що це все чортова мара. Ехе-хе, старий я став пити негоден.
Старики входят в хату, где кроме всего прочего великолепия: рушников, цепочек и пр., стоит стол, накрытый вышитой скатертью. Утка смирно сидит в своём закутке у печки. На столе закуска, вареники в макитре, борщ в казане, кувшин сметаны, огромная паляница, колбаса, сало, зелень. Венчает обстановку штоф оковитой. Мыкола Гнатович, не долго думая, тянется к штофу.
Пріська: (єхидно) Не пий, старий, то все’дно мара. Дай, краще я вип’ю!
Приська лихо хлопает рюмку.
Микола Гнатович: Як це ти робиш, бабо?
Пріська: (ще єхидніше) А це я тобі снюсь.
Микола Гнатович: А, но і у ві сні випить можна.
Он наливает себе стопку, лихо опрокидывает её и закусывает салом. В тот же момент получает от бабы ложкой по лбу.
Пріська: (зловісним шепотінням) Старий ти дурень. Чи ти не чув, що Мотря Кіндратова казала?
Микола Гнатович: (випучивши очі) То й що?
Пріська: А те, що на нашому дворі завелися відьми. Оце, замість того, щоб салом чортовим давитись, візьми рогача і йди, сховайся в клуні. Як відьма прийде, тут хапай її за хвіст, хрести і читай „Богородицю“ — вона й буде проситися, щоб пустив.
Микола Гнатович: А ти що робити будеш?
Пріська: (знімає зі стіни ікону) А я за тином сховаюсь. Як спіймаєш, я тут їй і образа піднесу, і прямо в морду плюну. Ано й здохне, суча баба.
Микола Гнатович: Теж мені надумала баба, щоб козак з рогачем відьму ловив. А оце бачила?
Мыкола Гнатович тайком показывает жене пистоль, спрятанный под полою жупана. Пошептавшись, старики выходят. Утка встаёт с насиженного места, ковыляет в сени и смотрит во двор через щёлочку. Обнаружив, что всё спокойно, она машет крыльями, и… вдруг вместо утки перед нами предстаёт уже знакомая девушка. Она вешает вёдра на коромысло и, крадучись, выходит во двор. Старики из-за тына наблюдают за ней, баба — с иконой, дед — с турецким пистолем. Они дрожат, как в лихорадке, увидев, что во дворе пусто, бегут из укрытия в хату, два нелепых создания, размахивающие иконой и пистолем. Вбежав в горницу, замечают опустевшее гнездо. Старуха, тихо плача, склоняется на грудь старику. Он обнимает её. Св. Николай, поставленный бабой на стол, смотрит на них оттуда строгими глазами.
Колодец. Совершенно классическое место (то же, что и в начале фильма). Девушка-утка набирает воду. Мимо галопом конь несёт Михайлика. Заметив девушку, всадник притормаживает коня и, гарцуя, подъезжает поближе. Всё, как на картине художника Пимоненко, — сладко и неправдоподобно.
Михайлик: Чорнобрива, а що, напоїш коня?
Дівчина: Ач, який швидкий!
Михайлик: А чом би й ні? Ти чия?
Дівчина: А от, скоштуєш київ від батька, тоді побачиш.
Михайлик: Хотів би я побачить того, хто буде мене годувать киями.
Дівчина: Пусти, кому кажу!
Всё это говорится, как на надоевшей репетиции, — все роли уже давно выучены наизусть. Жесты скупы и стилизованы, как в корейской опере. Внезапно мимо наших героев с гиканьем, свистом и стрельбой проносятся всадники. Непонятно — кто, сколько и зачем. Выстрелом с Михайлика сбивают шапку. Михайлик молниеносно спрыгивает с коня и, прикрываясь ним, стреляет из пистолей. Чей-то конь скачет галопом, но уже без всадника. Чей-то труп валится в огород, только лишь подсолнухи колышутся и торчат из-за тына жёлтые сапоги.
Михайлик: (начебто нічого не сталося) А як сьогодні прийду в садок до тебе?
Дівчина: А чого тобі туди ходить? Гарбузів не бачив?
Михайлик уже на коне. С побеждающей уверенностью смотрит сверху на девушку. Заискивать — не в его характере.
Михайлик: А ось і побачимо, які в тебе гарбузи!
Свистнул, конь на дыбы взвился, удар нагайкой, — и пропал в столбе пыли, издавая дикие запорожские крики.
Левада во владениях пана Бардецкого. На турецких коврах в позах казака Мамая из известной картины и со всей полагающейся атрибутикой (конь, седло, ружьё и т. д.) сидят: отец Михайлика (Киндрат Омельянович) и пан Бардецкий. Они любуются лошадьми, которые прогуливают перед ними молодые хлопцы, треплют за ушами породистых собак, выпивают и закусывают. На лицах пирующих — неимоверный кайф.
Пан Бардецький: Дивуюся вам, пане полковнику, мати такі ліси і поля і не тримати собак. А хочете, я вам продам своїх?
Полковник: Краще ви, пане, купіть у мене кабанів. Таких гарних ви ніде не купите. А які розумні! Коли я п’яний додому йду, то вони вже про то за кілометр знають.
Пан Бардецький: На яку холєру, пане, мені їх розум? Хіба дурного кабана та вже й не можна їсти?
Полковник: З іншого боку, пане, розумні кабани — то біда. Бо вони як люди. Я, коли їх колють, навіть не дивлюся. А піду собі в садок, щоб і не чути.
Полковник всматривается вдаль.
Полковник: Ану, пане, у вас очі молодші, то подивіться, кого там чорти несуть?
Пан Бардецький: Якісь там хлопці… Хіба що не наші, пане полковнику.
На ближайшем холме возникает нечто вроде орды. Через мгновение с гиканьем, свистом и стрельбой орда исчезает. С горы, прямо под ноги полковнику, катится какой-то свёрток. По ходу движения тряпица разматывается, и перед удивлёнными взорами собеседников предстаёт голова в мусульманской чалме, с приятно оскаленными зубами.
Полковник: Ти диви, от бісові діти! Не дають християнським людям горілки випить! А ото, іще когось чорт несе!
Прямо на кайфующих приятелей галопом несётся Михайлик. Он картинно осаживает коня, соскакивает с него, картинно кланяется отцу.
Михайлик: Здрастуйте, батьку!
Полковник: І ти здоров будь, синку! З якими новинами, добрими чи злими?
Михайлик: Є і добрі, і погані.
Полковник: Ну, тоді починай з добрих.
Михайлик: Низові хлопці на кордоні татарву сильно побили. Та набрали добра всякого возами. Як-то кажуть, з китайки та оксамиту онучі собі скрутили. А зброї турецької: шабель, пістолів, сагайдаків — то вже без ліку. І сину вашому там перепало трохи. Оце, батьку, вам від мене.
Михайлик с поклоном подаёт отцу драгоценную турецкую саблю.
Полковник: (оглядає клеймо) Це — діло… Справжня „гурда“… (До пана Бардецького) — Ану, лишень, пане, підкиньте свою шапку.
Пан Бардецький: То пан добре придумав, але оскільки пан добрий рубака, то неодмінно зостанусь без шапки, котру не знімаю, бо дуже протягів боюсь.
Полковник: Ну, то хай йому біс. Краще вип’ємо.
Бьёт в ладони. Челядь обносит всех горилкой.
Полковник: (до Михайлика) Тепер погане кажи.
Михайлик: Мати з глузду з’їхали. Кажуть, що у Миколи Гнатового, вашого осавули, на подвір’ї відьми завелись. Та, прецінь, я, здається, одну бачив. Така відьма, що хоч зараз би оженився.
Полковник: Я тобі оженюся, бісів сину! У мене і не такі батогів коштували! А матері хіба — шептуху покликати?
Внезапно, состроив гримасу, с омерзением сплёвывает.
Полковник: Шептухи, відьми, баби, та хай би вони повиздихали! Ти кажеш, добро возами брали?
Михайлик: Возами, батьку.
Полковник: Їй-бо, нема мені чого тут сидіти! Завтра ж їду з тобою на Низ.
