Брати Капранови - Приворотне зілля
Микола Пилипович додав ззаду:
- Він тоді ще бистрей пригав, чим тепер.
Обидва якнайприродніше реготнули.
Дівчина підвела на Петра карі очі й сказала раптом, як видихнула:
- А ви дужий!
Хлопець зашарівся.
Сонце продовжувало шкварити з неба, але тепер колеги цього не помічали, поглинуті контактом з місцевим населенням. Принаймні так це називається у звітах.
- А ви нас до села проведете?
- Заблукати боїтеся?
- Боїмось, - чесно признався Петро. - А ще у вас, напевно, собаки. Ми їх теж боїмось. - І дідів, - пробурмотів Микола Пилипович.
- Що?
- Та нічого. Він жартує.
Петро галантно пропустив дівчину вперед.
Знову колеги йшли степом, і остюки чіплялися їм до штанів.
Микола Пилипович завбачливо відстав. У цьому контакті Петро мав перевагу як вікову, так і з точки зору перспективи, тому майор тільки слухав та схвально кивав головою. Все-таки молодь росте тямуща, що б там не казали.
На Петра найшло натхнення, він був значно розкутішим, ніж завжди, - жартував, сміявся, кокетував трохи. Дівчина навіть розгубилася від такого напору.
- А що це у вас село так дивно називається?
Вона стенула плечима:
- Назвали.
- От бачиш. А може, у вас в селі старі люди є, що пам’ятають, як воно раніше називалося, хто тут жив? Баби, знаєш, знахарки.
Петро зразу брав бика за роги. І це правильно. Микола Пилипович подумки аплодував. - Є, звичайно. Де ж їх нема. А ви що, їх розпитувати будете?
- Будем, - серйозно кивнув головою Петро.
- А якщо вони не захочуть розповідати?
- У НАС захочуть, - впевнено сказав хлопець і швидко виправився. - Якщо ти попросиш. Попросиш?
- Може, і попросю. - Дівчина замислилася. - А жити де будете?
- Не знаю. Як тут у вас все організовано? Ми б хоч де. Гостініци у вас нема?
- Нема. Вам треба до тітки Тані йти. У неї хата велика, і вона сама живе.
- А пустить?
- Чого ж не пустити? Пустить. Ви ж люди хороші? - стрельнула оком на Петра.
- Аякже!
- Так хороших людей у нас всюди пускають.
Уже біля села Микола Пилипович наздогнав молодь і торкнувся оголеного дівочого ліктя:
- Тільки слушай, Лєсєнька, ми тебе очень просимо, ти про цю ігрушку, ну пістолєт, не розказуй нікому. Зараз врем’я такоє… Іщо не так поймуть.
Дівчина на знак згоди схилила голову:
- Та що я, не розумію? Я уже доросла. І обидва добродії, ошукані південною скороспілістю, тільки зараз зрозуміли, що дівчаті поряд, може, й шістнадцяти ще не було.
- Тітко Таню! Тітко Та-а-а-ню! - подорожні стояли біля хвіртки і вдивлялися у стежку, що вела до великого будинку в кінці подвір’я.
Сонце вже пройшло більше половини своєї щоденної дороги, але припікало як несамовите. Поодинокі перехожі навмисне, щоб роздивитися прибулих, затримувались поруч, ввічливо вітаючись з дівчиною. Петро відчував себе трохи незручно, ніби на сватанні.
- Тітко Та-ню!
Десь углибині прокинувся та загавкав собака.
- Ну, зараз почує вже.
- А може, її нема? - запитав Микола Пилипович.
Дівчина стенула плечима.
- Наче не збиралася нікуди. - І знову гукнула: - Тітко-о-о!
Хати на вулиці виглядали зовсім буденно. Звичайні, цегляні, під шифером. Великі вікна, по-міському цементовані доріжки - зовсім нічого схожого на будиночок лютого діда перед ставком. Тут, зрозуміло, двоє подорожніх відчували себе значно впевненіше.
Раптом на сусідньому подвір’ї з’явилася невеличка пишна жіночка і заспішила до хвіртки. Леся обернулася до неї. І поки та, кваплячись, відкидала гачка та, посміхаючись приязно, чимчикувала назустріч, вдалося добре її роздивитись.
Приємна була жіночка, міцна, моторна. Рухалась м’яко, легко, хоч і поспішала, зустрічаючи гостей. Вдягнута була звичайно - барвистий халат, легенька хустка, на ногах капці. Микола Пилипович поглядом знавця зразу ж таки оцінив усі чесноти майбутньої хазяйки. Єдине, що могло б зіпсувати враження від цієї жінки, - це бородавка не переніссі, червона з чорним, велика й кругла. Але приязні молоді очі, гладеньке обличчя, моторні рухи, багата фігура - все при своєму місці - складали дуже приємне враження. Чого ж іще?
- Здрастуйте вам. Здрастуй, Лесечко. А я у куми була, та чую - Циган гавкає. Що ж ви стоїте, зайшли б на подвір’я.
Чимось рідним повіяло від її манери виливати на гостя зразу потік слів, який вражає не так довжиною, як швидкістю та ретельністю у подробицях.
Микола Пилипович ввічливо прокашлявся і додав оксамитового відтінку до свого баритона:
- Ну да, як це зайти без хазяйки? І собака у вас…
Жінка вдала, що не помітила цього немудрящого маневру, але скоса зміряла майора поглядом, немовби оцінюючи.
- Та ну, такі козаки, і собаки злякалися.
- Це, тітко Таню, з Києва, з головного інституту, казки збирають.
- Лишенько! - сплеснула руками хазяйка. - З самого Києва! Тепер зрозуміло, в Києві ж усі собаки в намордниках, а мій Циган на намордник ще не заробив. - Вона знову позирнула на Миколу Пилиповича і, здалося, навіть підморгнула. - То що ж ви стоїте? Заходьте. - Жінка прочинила хвіртку і запрошувально гойднула головою.
- Ви їх візьмете до себе? - зупинилася за її спиною Леся.
- Та що у ж мене місця не вистачить? Я ж сама. І слова немає з ким сказати. А тут люди з самої столиці… Живіть собі, скільки захочете. Заходьте. Я вам кімнату покажу… Циган, цить, це свої.
Леся лишилася біля паркану, не заходячи на подвір’я. Вона дивилася Петрові у спину, і той, відчувши цей погляд, озирнувся.
- Я побіжу вже? - Дівчина посміхнулася, грайливо махнувши ручкою.
Петро розтяг губи ще ширше.
- Ой, дівка! - супроводила її поглядом хазяйка.
У хаті вона провела гостей просторими кімнатами у спальню.
- Отут будете. Подобається? Вікно відчиняється, на ніч можете залишати, якщо дівчат не боїтеся. - Вона знову підморгнула Миколі Пилиповичу.
Той ще раз прокашлявся, але що відповісти, не зметикував. Він тільки поглядом дав зрозуміти, що така розмова йому дуже до вподоби.
- Ну то ви тут влаштовуйтесь, а я зараз попоїсти зроблю. Мабуть, голодні.
Петро спробував заперечити задля годиться, але його ніхто навіть не збирався слухати.
Колеги мовчки провели господиню поглядами. Як професіонали, вони звикли не обмінюватись думками у незнайомих приміщеннях. Микола Пилипович по-діловому заходився розпаковувати свої речі.
Обід не забарився, і за двадцять хвилин гості вже сиділи біля великого столу з ложками у руках, а хазяйка, вклавши пишні груди на стіл, дивилася, радіючи їхньому апетиту. Густий духмяний борщ з полумисків так і просився до рота, щось м’ясне та пахуче виглядало з казанка, а серед столу на тарілці височіли горою традиційні вареники з вишнями, міцненькі, як сама господиня. Неначе гостей тут завжди були готові прийняти.
- Ой лишенько, ми ж з вами навіть не познайомились! А все через Леську цю: «З Києва, з Києва». Я аж злякалася, думаю, куди таких столичних та в мою хату, так що не подумайте нічого. Давайте хоч тепер знайомитись. Краще пізно, як ніколи. Вас як кличуть?
- Мене - Петро.
- Микола Пилипович.
- А я - тітка Тетяна, ви, мабуть, чули. Це для вас, - вона кивнула Петрові. - А для вас - як змовимось.
Микола Пилипович посміхнувся на хитрий хазяйчин погляд. Дуже невинно виглядало це сільське загравання.
- Ви, значить, у Києві працюєте? Ви що ж, професор?
- Доцент. - Микола Пилипович змушений був перенести увагу з запаморочливих страв до розмови. Петро проковтнув вареник і підібрався.
- Пісні збираєте?
- Сказки. А ви, ізвиняйте, де робите? - досвідчений майор перехопив ініціативу.
- Вчителюю, - тітка Тетяна зневажливо махнула рукою. - І сміх і гріх. Я ж агроном, сільськогосподарський скінчила, а одного разу голова підходе та каже: «Знову вчительку не прислали. Чи не доїхала. А діти чим винні? Виручай». От уже п’ятнадцять год і виручаю.
- Так і не було вчительки?
Хазяйка тільки головою хитнула.
- А от візьміть та пришліть когось зі свого інституту. А я тоді на пенсію піду.
- Куди ж вам на пенсію? - Микола Пилипович швидше ковтнув картоплю, щоб завершити комплімент. - У тридцять літ пенсію не дають.
- Ну, вже і тридцять, - зашарілася з приємності хазяйка. - Стара вже баба.
Микола Пилипович заперечливо похитав ложкою.
- Яка баба? А я тоді що, дєд старий? Ви такая, що вас хоч замуж зараз.
- Ага, чорта мені той заміж? Одного ледве спекалася.
- Пив?
- Як свиня. Більш не хочу… Хіба що якийсь городський.
Вона знову хитро глянула.
Петро, який за балачками встиг добре попоїсти, вдав занепокоєння:
- Нам же командіровки треба відмітити. Як вашого предсідателя знайти?
- Голови зараз немає. - Хазяйка вже спритно прибирала брудний посуд, складаючи його у велику емальовану миску. - А ви до парторга ідіть, чи як його зараз, комерційного директора. Отак вулицею, а там праворуч біла хата.
- Спасибі вам.
- Та ну. - Тітка Тетяна похитала головою. - Нема за що. Не заблукайте.
