Брати Капранови - Приворотне зілля
- Ех, тут можна голяка купатись, щоб труси не мочити!
Микола Пилипович обережно прилаштував свого капелюха на сухій стеблині. Петро рішуче роздягався. Пістолета, який, попри вказівки начальства, знову висів у кобурі під пахвою, він ретельно загорнув у куртку й поклав поруч з «дипломатом» супутника. Микола ж Пилипович, як старший за віком, давно вже припинив удавати з себе Джеймса Бонда, а тому зброю, за винятком крайніх випадків, на себе не чіпляв.
- Піджака больше не надягну, - тепер він критично розглядав мокрий від поту комірець сорочки.
Петро витяг остюка зі своїх джинсів.
- Чорт! Набрався. - І раптом закляк з напівзнятими штанами. - Стой! - Він уважно подивився кудись убік, заправився і зробив кілька кроків. - Ми тут не одні! - Петро підняв з землі бавовняну жіночу сукню, білу з червоними квіточками. - І туфлі оно, - підказав Микола Пилипович.
- Ага. Русалка, - зробив висновок лейтенант і заоглядався, сподіваючись побачити власницю одягу. Але навкруги було порожньо і тихо, жодної хвильки, жодного коливання осоки.
- Забувся хтось, - припустив Микола Пилипович.
- Ну да, а сама пішла без одягу. Ги.
Вони продовжували уважно озиратися, проте, попри свій професіоналізм, нікого не помітили.
Петро з жалем резюмував:
- Голяка не покупаєшся. Прийдеться мочитися… цеє… мокнути.
Він поклав сукню на місце, ще раз для певності озирнувся, а тоді повернувся до роздягання.
- Аборигени, - Микола Пилипович обережно знімав штани, демонструючи смугасті довгі труси. Петро носив модні, білі з кольоровою гумкою.
- Тубільці. - Він першим ступив у воду.
- Тубільці, це шо?
- Це те саме, що аборигени по-нашому.
- По-вашому?
- Та ну вас!.. Ух, гарно! Цікаво, яке тут дно?
Микола Пилипович підійшов до свого молодого колеги. Вода приємно холодила литки. Майор зачерпнув води долонею, змочив потилицю, тоді ще раз зачерпнув, понюхав, а потім відчайдушно сьорбнув у себе.
- Ух, вкусна!
- Без хімікатів? - Петро і собі став сьорбати, із задоволенням крекчучи.
- Завтра посмотримо, - Микола Пилипович прислухався до свого живота й зітхнув. - А когда малий був, ми тільки так і пили, з річки, і вода була вкусна, отака от.
Петро теж нарешті напився, а тоді ляснув себе руками по стегнах.
- Е-ех! Зараз теж як у дитинстві нирну, аж бризки полетять! - Тут він несподівано зупинився та плюнув. - Часи! - Він показав Миколі Пилиповичу руку з годинником. - Забувся!
- У мене водоніпроніцаємі, - відповів задоволено той.
Петро зробив два кроки назад, розстібаючи ремінця, і вже почав обертатися, коли раптом з берега пролунав рішучий голос:
- Стій! Не озиратись! - І оскільки хлопець за інерцією ще продовжував свій рух, голос для певності додав: - Стрілятиму!
Петро остовпів. Голос був тонкий, але досить відчайдушний, щоби виконати погрозу. Вода плюскотіла під ногами. За три кроки позаду на «дипломаті» лежали його, Петрові, речі, в тому числі й пістолет, але саме звідти лунали загрозливі слова.
- Що? - запитав Петро, тягнучи час. Майор стояв попереду в трусах, теж нічим не в змозі зарадити.
- Стрілятиму! - відчайдушно повторив голос.
- А-а-а… - повільно протягнув Петро, і раптом одним миттєвим рухом зігнувся навпіл та стрибнув убік. - Давай, майор! - крикнув він, в один крок опиняючись біля нападника. Той і не моргнув, коли лейтенант блискавичним прийомом вибив зброю та повалив його на пісок, підминаючи під себе. У цю ж мить поруч виріс майор і підняв лейтенантового пістолета, що випав з рук ворога. Нападник навіть не встиг витягти його з кобури, так швидко все відбулося.
Петро глянув переможеному в обличчя і тут вдруге остовпів. Бо під ним, притиснута до землі, лежала дівчина років вісімнадцяти і переляканими очима дивилася на переможця. Чорне розкішне волосся розкинулося по піску, одну руку Петро затискував своєю залізною хваткою, друга ж безпорадно впиралася у землю. Лейтенант, все ще нічого не розуміючи, кинув поглядом по дівчині. В око впала знайома тканина з червоними квіточками. Дівчина лежала, напівприкрита власною сукнею, але у сутичці та відсунулась, оголивши невелику, але бездоганної форми пружну грудку і кругленький рожевий сосок.
Ця картина настільки не відповідала ситуації, що хлопець довго дивився на дівочі перса, не ладен нічого второпати. А коли отямився, у горлі знову пересохло. Петро відчув під собою живе тіло, яке відокремлювала тільки зібгана, зіжмакана тканина. Груди Петрові торкалися м’якого живота, а лівий бік обпікала ніжна плоть оголеного стегна. Хлопець провів поглядом по засмаглій шкірі від грудей до стрункої ноги, що випросталась уздовж його тіла. Шкіру вкривав легенький золотавий пушок, дражнячи чоловіче око.
Петро судомно ковтнув.
Дівчина, все ще не в змозі оговтатись, дивилася перелякано. Вочевидь вона стояла, прикриваючись складеною сукнею, коли лейтенант… Він випустив руку.
- Дівка-а! - здивовано протягнув майор.
Дівчина зігнула звільнену руку і сперлася на лікті. Петро відчув, що ніяковіє, а вона, отямившись, долонею затулила сосок.
- Тьху! - Петро подумки вилаявся, але, підводячись, не зміг втриматися, щоб не оглянути дівчину ще раз. Та лежала прикриваючи груди, а сукня, зсунута Петром, оголювала половину тіла, бездоганне стегно, ноги. Кілька неслухняних темних кучериків вибивалися на білу тканину там, де щойно був Петрів живіт.
- Ого! - присвиснув Микола Пилипович. - Оце добича!
Петро нахилився, обтрушуючи ноги від піску. Дівчина лежала мовчки і не зводила з нього великих очей. Хлопець відвернувся.
- Вставай, - сказав він удавано недбало.
Дівчина перевела погляд на Миколу Пилиповича. Той підійшов до товариша. В руках тримав кобуру.
- Як же ти собиралася стріляти? - запитав він, відвертаючись. - Пістолєт же сначала нада винуть.
Ззаду зашаруділа тканина.
- А я не збиралася, - з удаваною зухвалістю сказала дівчина. - Я тільки налякати, - голос у неї бринів нервово.
- Налякати… - Микола Пилипович гмикнув.
- А що, коли йдете не спитавшись.
- Спитавшись! - обурився Микола Пилипович. - Ти диви на неї! Хазяйка найшлася. Спрашувать у неї!
- Купалася? - запитав Петро.
- А не можна?
- Можна. І ще за хвилину вона мовила:
- Все. Обертайтеся.
Дівчина стояла, поправляючи волосся і з викликом дивилася на чоловіків. Лице вкривав ніяковий рум’янець. Біла квітчаста сукня, перехоплена тонким паском, ховала струнку фігуру, спереду випинаючись двома гострими горбочками.
Петрові стало соромно за свої труси.
- Ти мєсн… місцева? - запитав Микола Пилипович.
- Тутешня, - підтвердила дівчина.
- Як тебе звати? - Петро взявся за джинси.
- Леся. А тебе?
Вона розмовляла задерикувато, навіть зухвало, немов спокутуючи перед собою незручне становище, в якому опинилася щойно. Хлопець посміхнувся:
- Петро.
Тільки тепер вдалося уважно роздивитися обличчя співрозмовниці. Чорні густі брови дугами огинали карі великі очі, з яких так і скакали на всі боки бісенята. Тоненький носик, мальовані губки - гарна була дівчина, що й казати. Про таких у піснях співають - біле личко, чорні брови.
- Що з нею будемо робити? - Микола Пилипович одягався поруч.
Петро знизав плечима. Він застібнув сорочку, заховав пістолета до сумки та заходився відчищати ноги від піску. Кілька хвилин тривала мовчанка. Першою не витримала дівчина:
- А ви з Москви?
Микола Пилипович підвів голову:
- Чого ти так рішила?
- Та так якось… - дівчина розвела руками, - розмовляєте…
- З Києва, - кинув Петро.
- З міліції?
Микола Пилипович з Петром перезирнулися.
- Ні.
Дівчина здивувалася:
- А звідки?
Тут Микола Пилипович застібнув останній ґудзик і на правах старшого групи взяв розмову на себе. Він підійшов, ніжно поклав руку дівчині на плече.
- Лєсєнька, понімаєш, в чому діло, ми з Петром приїхали к вам у командіровку, потому що збираєм народні прєданія, сказкі. - Він говорив лагідно, немов з малою дитиною, та Леся дивилася недовірливо. - У вас тут, кажуть, багато цього…
- Чого?
- Ну там сказок, прєданій, людєй всякіх.
- Ну?
- От. - Микола Пилипович почухав підборіддя. - Ну, ми і хотім зібрати все це, щоб не пропало.
Дівчина подивилася зіщулившись:
- З пістолем?
Микола Пилипович зиркнув на Петра, та той уже зорієнтувався:
- Так він же ненастоящий, цеє, несправжній.
- Ага, - кивнув Микола Пилипович і одійшов трохи вбік. Тепер уже Петро поклав дівчині руку на плече і зазирнув у вічі:
- А правда, схожий? І важкий, правда? - наче задовольнившись побаченим, він виструнчився. - То грузини так наловчились дєлать. Я сам як перший раз побачив - перепугався. Думав, цеє… справжній.
Микола Пилипович додав ззаду:
- Він тоді ще бистрей пригав, чим тепер.
Обидва якнайприродніше реготнули.
Дівчина підвела на Петра карі очі й сказала раптом, як видихнула:
- А ви дужий!
