Брати Капранови - Приворотне зілля
Тому, коли «ЛАЗ», врешті-решт, викинув їх біля кам’яної будівлі з великим написом «ЗЕЛЕНЕ» на даху, обидва відчули неабияке полегшення. Заховавшись під стіною від хмари смороду, що на прощання послав автобус, вони з цікавістю роззирнулися навкруги.
Кам’яна зупинка стояла просто серед степу, і жодних ознак життя поруч не було. Від шляху праворуч відходила вузенька стежка, що ген далі губилася у невеликому гайку. Світило сонечко, і приємний зелений колір дерев на обрії приваблював значно більше, ніж припорошена дорожнім пилом брудна напівсуха гичка по той бік дороги. Мандрівники, не змовляючись, зразу попрямували до гаю. Вони не вагалися чи то через те, що й так добре знали, куди йти, чи тому, що не мали в кого питати, бо стояли на зупинці самі.
Треба зауважити, до речі, що, незважаючи на літню спеку, обидва подорожні були ретельно застібнуті на всі гудзики. Хоч навряд чи це могло бути приємним, особливо після задушливого автобуса.
- Слухайте, як вони тут їздять? - Петро невдоволено струсив припорошеним чубом.
Микола Пилипович знизав плечима й зауважив:
- Давай бистрень… швиденько до того лісу. Там тіньок.
- Це гай, - виправив Петро.
- Тим більше.
Кілька хвилин ішли мовчки. Потім молодший видихнув гучно:
- Ви понюхайте, яке повітря! Як пахне!
Микола Пилипович переклав «дипломата» з руки в руку і кивнув. Важко сказати, чи справді йому сподобався степовий дух, чи то він просто підтримував розмову. А Петро вів далі:
- Пам’ятаю, як малими були, на велосипеди - і по кукурузу. Отак по степу. Тільки то вже в августі. А потім варимо її з маслом.
Микола Пилипович щось зосереджено помурмотів під ніс, загинаючи пальці, і видихнув:
- У серпні.
- Що? - не зрозумів Петро.
- Не в августі, а в серпні.
Петро присвиснув:
- Ого! А зараз…
- Липень, - переможно оголосив Микола Пилипович. - А був червень. Слухай, Петро, я маю предложеніє, то єсть пропозицію. Давай трохи поміняєм легенду. Хай ти будеш научний робітник, а я вже так якось.
- Як це, так?
- Ну, родственнік, чи шо. А то який я научний робітник. Ти хоч балакаєш. А мене ж засміють - фольклорист, а балакать не може. Спалимось.
Петро замислився.
- Воно то конєшно. Але ж інструкція. І потім, чого це раптом я взяв у командіровку родича? Де ви таке бачили?
- Та ти понімаєш… - Микола Пилипович почухав потилицю і тут-таки обережно поправив капелюха.
- Не переживайте ви, - заспокоював хлопець. - Я цих учених знаю. Вони ще гірше балакають за вас. Вони тільки писати вміють, а говорять, як усі.
- Засипемось.
- Не засипемось. Ми із столиці, а у столиці все не так, як у людей.
- Не нравиться це мені, - пробуркотів старший групи, але наполягати не став.
Стежка, ошукавши подорожніх, завернула перед самими деревами і пішла праворуч. Довелося й далі крокувати під пекучим сонцем, витираючи спітнілі чола.
- У вас пити нема нічого?
- Откуда? - Микола Пилипович сумно хитнув головою і раптом витягнув руку. - Дивись!
Ліворуч від стежки, притулившись до гаю, стояла самотня хатина.
Петро глянув запитально:
- То вже, виходить, село?
- Та нє, село наче, казали, справа. Хутор, навєрно. - Микола Пилипович замислився і запропонував: - Давай туди заскочим. Води попросимо, а заодно розузнаємо шо і як.
Хатина стояла зовсім одна. Чисто вибілена, охайна, навіть чепурненька. Невеликий доглянутий садочок. Як намальоване все. А з-за рогу виглядала мазана вапном приземкувата криниця, дражнячи спраглих своєю прохолодною глибиною.
Подорожні наблизились до хвіртки.
- Хазяїн!
З-за паркану люто загавкало.
- Хазяїн!
- А не перескочить? - Микола Пилипович занепокоєно вказав на небезпечних розмірів собацюру, що аж захлинався з люті, стрибаючи на паркан та порушуючи елегійний настрій, що навіювала садиба.
- Чорт його знає. Краще трошки відійти… Є тут хто-небудь?
Але на гукання ніхто не озивався.
- Нема хазяєв.
Криниця за парканом нахабно продовжувала зваблювати колег своїми прохолодними мазаними стінами, але собака бігав як раз навколо неї, не даючи змоги навіть мріяти про воду.
- Може, сплять вони? Ану ще раз.
- Ха-зя-їн!
- Гав-гав! - оце і вся відповідь.
Нарешті, коли мандрівники вже втратили останню надію, двері хатини зарипіли, і собака, наче за командою, замовк.
- Здрастуйте вам, хазяїн.
Серед двору зупинився сивий-сивенний дідуган. Невеличкий, зморшкуватий, з тих, знаєте, що не розбереш - чи сміється, чи щириться, чи привітає, чи накричить. Мав він чорні очі, солом’яного бриля, носа кривого з великою темною бородавкою, що трусилася в такт ході. Неприємний, одне слово, був дід. Привітання не почув чи не схотів почути.
- Здрастуйте! - голосно повторив Петро: чорт його зна, може, глухий.
Старий неохоче кивнув.
- Спека сьогодні. - Хлопець посміхнувся якнайщиріше. Він відчував якусь напругу всередині чи ніяковість, може, тому що давно в селі не був, забув, як воно тут заведено.
Дід кахикнув, а собака, що підійшов до його ніг, знову загарчав.
Побачивши, що хазяїн не озивається, Петро посміхнувся ще раз:
- Водички не дасте напитися?
- Нема водички, - дід глянув спідлоба. Чорні очі люто крутонулися.
Микола Пилипович від подиву закляк на місці. Такого він не чекав.
- А криниця? - Петро теж був здивований.
Дід озирнувся:
- Криниця… Так відра ж нема. - Лишивши подорожніх кліпати очима, він обернувся до них спиною і пробурчав під ніс: - Ідіть собі, ідіть.
Собака знову люто кинувся на паркан.
Петро з Миколою Пилиповичем отетеріло дивилися одне на одного, а дід, ще раз озирнувшись, махнув рукою. - Ідіть, ідіть. - І бородавка на його носі гойднулася люто.
Оце так!
Уже відійшовши, супутники зно ву почули дідів голос. Мабуть, собаці щось казав, а може, й лаявся услід.
Петро розвів руками:
- Ну-ну!
- Бандеровець! - сказав Микола Пилипович. - Стріляв би.
Професійна стриманість вмить розтанула. Вони не могли дібрати слів, а як твердо вирішили розмовляти «рідною мовою», то тільки люто сичали крізь зуби.
- Ну, це ж нада! Націоналіст!
Піт заливав чоло і потоком струмився з-під капелюха Миколи Пилиповича.
- Треба було з пістолета шарахнуть собаку і напитися, - врешті сформулював свою думку Петро.
- Ага, і діда заодно. - І як це можна, у нас же на Україні люди щирі, привітні, де ж це таке бачено?
- А может, он москаль? - припустив Микола Пилипович.
Петро подивився на нього, і в наступну мить обидва весело розреготалися.
- Гадюка! - підсумував, одсміявшись, Петро.
Та звідси вже видно було крайні хати. Село і справді виявилось праворуч, гай - ззаду, а попереду, якщо пройти стежкою, височіла осока, беручи в щільну облогу озерце, чи то може ставок, чи щось таке подібне.
Петро раптом запропонував:
- Дивіться, там, напевне, вода. Пішли, скупаємось?
- Думаєш, можна?.. А, чорт з ним, пішли! - рішуче видихнув Микола Пилипович і ще раз вилаявся.
Петро першим звернув стежкою до води. Тепер, коли пересміялись та отримали добру перспективу охолонути, напруга минула і життя знову засяяло приємними барвами.
- А ви знаєте, я зараз вспоминаю, то єсть згадую, ті матер’яли, що нам давали читать. Вони нас за дураків держать?
- Що? - не зрозумів Микола Пилипович, доганяючи.
- Я кажу, те що там написано. Що дощ ховають, зорі крадуть, що треба голим за борону ховатись. Уся ця галіматня.
Микола Пилипович озирнувся, немов перевіряючи, чи не підслуховує хто.
- Та ні, поніма… розумієш, ніхто нікогда серйозно цим вопросом не занімався. А тепер виясняється, що там є велика… ну вобщем, сила. Знаєш, екстрасенси всякі, колдуни… От і прочухались. А матеріали? Нема ж нічого. Нас просто познакомили з тим, що найшли.
- Спеціалісти, - в’їдливо заува жив Петро.
- Які є. Може, з нашою поміччю будуть луччі.
- А ви вірите у всіх цих екстрасенсів?
Микола Пилипович посміхнувся:
- А хто нас спрашиває, вірите чи не вірите? Єсть явлєніє, єсть общественний резонанс. Треба його іспользувать.
- Використовувать.
- Використовувать, - погодився Микола Пилипович. - А для начала - ізучити. Не ізучимо ми - ізучать вони, і, щитай, знову отставаніє. Шеф же ясно сказав - ми з тобой на самому передньому краю. Наша справа - добуть істочник інформації… - Микола Пилипович раптом схаменувся, очевидь, зрозумівши, що забалакався, і закруглив свою промову: - Така от фігня, товариш младший научний сотруднік.
Осока щільною стіною охоплювала береги, та пройшовши крізь неї, подорожні опинилися на величенькій галявині, вкритій важким прісноводним пісочком. Сам ставок був невеликий, метрів сімдесят у діаметрі, і, на диво, з чистою водою. Петро кинув сумку й швидко роззувся.
- Ех, тут можна голяка купатись, щоб труси не мочити!
Микола Пилипович обережно прилаштував свого капелюха на сухій стеблині. Петро рішуче роздягався. Пістолета, який, попри вказівки начальства, знову висів у кобурі під пахвою, він ретельно загорнув у куртку й поклав поруч з «дипломатом» супутника. Микола ж Пилипович, як старший за віком, давно вже припинив удавати з себе Джеймса Бонда, а тому зброю, за винятком крайніх випадків, на себе не чіпляв.
