Брати Капранови - Розмір має значення
Тим часом моє відсторонення від справи уже набрало чинності. Віднині усі карти були в Ляхових руках. Він вів допити, чи, якщо хочете, співбесіди, він фактично одноосібно приймав рішення. Формально начальник мав рацію - з точки зору закону я сильно напартачив, викравши офіцера спецслужби дружньої нам держави. Такі помилки не можуть пройти непоміченими. Це я теж розумів. У кожного своя робота - у начальства своя, у мене своя. Була. І відповідальність своя. Нічого тут не вдієш.
Хоча ні, дещо зробити все-таки можна. Користуючись вимушеною паузою, я всерйоз взявся за розробку своєї нової версії. Це хоч якийсь - мокрий, але слід. Я занурився у бібліотечні файли, поцікавився останніми розробками міжрасової комісії. З’ясував усі звичаї та традиції гідробіонтів, з якими людству довелося контактувати вже протягом ста років. Треба зазначити, що особливої мстивості за ними помічено не було, але це ще нічого не означало. Життя не стоїть на місці. І я знову поринав у інформаційну безодню. А коли заморювався, читав старовинну пресу, аби пошукати аналогії - раптом хтось колись мав справу з чимось схожим. Історія часто повторюється.
Проте жодного посилання на подібні випадки знайти не вдалося. Тобто дівочість, звичайно, втрачали, іноді за досить суперечливих обставин, але на пошесть це ніколи не перетворювалося. З іншого боку, у давнину постійно розробляли біологічну зброю, але мішенню для такої зброї завжди були чоловіки, воїни, і ніколи - дівчата, особливо цнотливі. Дівчат у ті часи здебільшого фотографували, й інколи це виходило відверто непогано. Тоді вони ще не були такими худими, тому що не користувалися «Граціозою».
На другий день бібліотечних розвідок мене раптом відвідав Лях. Отак просто проходив недалечко й зайшов. Мене зовсім не вразив цей факт, оскільки в теперішньому душевному стані я не здатен був дивуватися. Хоча подія була того варта. Щоб оце Лях спустився зі своїх небес до простого агента? Та ніколи, нехай у гості. Він навіть у дрібних питаннях завжди викликав до себе. А тут взяв та й прийшов. Сів на стілець, наче простий смертний.
- Слухай, Мамаю, - сказав він задумливо. - Тут виходить дуже цікава історія. Усі троє фігурантів твердять одне й те саме. У них у всіх…
Тут до мене потрошку став доходити сенс слів.
- Троє? - перепитав я. - Тобто ти хочеш сказати, що розколов Аксінью?
Він розвів руками: мовляв, а ти хіба сумнівався?
Від такої інформації я остаточно прийшов до тями.
- І як це вдалося, коли не секрет?
Він махнув рукою в тому сенсі, що траплялися завдання і складніші.
- До речі, вона не була коханкою Ліліпутіна. Я перевірив.
- Ну, я ж попереджав, що інформація непевна.
- А як вона тобі взагалі?
Я на мить завагався, але тільки на мить, щоб Лях не помітив.
- Не забувай, ти питаєш про слідчого, який несправедливо засадив мене за ґрати.
- Ну, а не як слідчий, а як жінка?
Я дуже здивувався:
- Господи, знайшов кого питати. Звичайно, у цій сукні вона схожа на жінку, а у формі, повір, викапана вівчарка.
- Ти перебільшуєш.
- Однозначно. Я ж казав, що не можу бути об’єктивним. Ти просто ніколи не сидів у сибірській тюрмі.
Він задоволено реготнув. Ще б пак - розколоти офіцера КГБ! Я б теж був задоволеним.
- Ну, то що вони твердять, оті троє фігурантів? - нагадав я.
- Так отож, уявляєш, усім трьом приблизно одночасно надійшла пропозиція взяти участь у бізнесі, і навіть пропонувалося покриття стартових витрат. До цього прикладався патент, технологія і адреси майбутніх замовників та постачальників.
- І хто ж ці замовники?
- Ну як хто, вони ж і є! «Кремл Ентерпрайзес» та «Пані Граціоза», тобто тоді ще просто фізичні особи. Звернення від невідомої. А власник патенту на препарат - така собі компанія «Мальборо Інкорпорейтед», Британська Гвінея. Акції, як годиться, видані на пред’явника. Це ми вже з’ясували.
Зрозуміло. Я спробував копнути глибше:
- А як вносилася плата за реєстрацію цієї «Мальборо», вони ж мали заплатити за реєстрацію? І за патент теж?
- Готівкою, друже, готівкою. Тобто жодних слідів.
Еге ж, він не любить залишати слідів, цей гідробіонт. А взагалі цікаво, гідробіонти залишають сліди? Вони ж у воді живуть.
- У мене складається враження, що ми маємо справу із вкрай небезпечним і ретельним супротивником, - вів далі Лях. - Дивися, він звертається одночасно до трьох сторін із пропозицією і при цьому певен, що всі погодяться, бо дає їм адреси одне одного.
- Зачекай, - перервав я. - Ти щось казав про покриття стартових витрат. Це пропонувалося всім?
- Ні, - посміхнувся Лях. - Тільки головному замовнику, тобто твоєму Володиєвському. І гроші прийшли з рахунку тої самої компанії «Мальборо Інкорпорейтед», а занесені на нього були, як ти вже здогадався, готівкою через банкомат.
- Зараза! - вилаявся я.
- Згоден. Єдиний суттєвий прогрес - мені вдалося відмазати тебе від звинувачень у викрадені. Вона пішла на співпрацю по повній формі.
- Вона - це хто? Капітан Аксінья?
- Так, друже, так, і вже потрапила під програму захисту свідків, так що тепер ти можеш звати її просто Оксаною і не додавати при цьому слова «капітан».
- Чорт! - знову вилаявся я.
Ляхова пика виражала найбільший ступінь задоволення. І для цього були вагомі причини. От паразит! Знову привласнив усі лаври. Ні, це я занадто. Він свої лаври чесно заробив. Не те що дехто, не будемо називати імені. Добре, хоч у терористи не записали під розрахунок.
- Ой, пробач, я хотів сказати «нічого собі».
- Та прошу, - посміхнувся начальник. Усерозуміючий, всепрощаючий, всемилостивий. Хай йому грець.
- І що далі? - поцікавився я.
Лях посерйознішав.
- Працюємо з банком, що веде рахунки цієї «Мальборо». Якщо протягом трьох днів нічого не з’ясуємо, будемо змушені викупити у твоїх Марека з Ліоном їхній бізнес разом із торговою маркою, аби не мати проблем та спокійно згорнути виробництво.
- Так вони ж нас роздягнуть! - вихопилося в мене. Хто-хто, а я знаю цих жуків. Коли відчують, що можна вчепитися в горло, то вже не відпустять.
- Нас не так легко роздягнути, - зауважив Лях. - А що, маєш інші пропозиції?
- Ні, - сказав я чесно. - А патент? Він продасть його комусь іншому.
- Ну, по-перше, протягом майже року виняткове право на використання ще належить панові Володиєвському. А по-друге, ми посадимо цю «Мальборо» під ковпак, і хай тільки з’явиться хтось, одразу візьмемо за барки.
Все це було правильно, але, на жаль, нічого не гарантувало. Пожежа на торфовищі. Не знаєш, де вилізе наступного разу. Розумів це і Лях.
- У тебе є кращий варіант? - запитав він.
- Знайти цього паскудника! - бацнув я кулаком по столу.
- То знайди! - бацнув у відповідь Лях.
Не знаю, як хто, а я сприйняв ці слова за офіційний дозвіл повернутися до ведення справи.
Що потрібно людині, коли вона у творчому пошуку? Правильно, натхнення. А що потрібно для натхнення? Неправильно, не муза. Потрібна зміна обстановки. Хоч муза теж не завадить. І тому я зателефонував Галушці. Однак її особистий номер давав відбій. Тоді я набрав лабораторію:
- Пробачте, а Галину можна?
- Вам яку Галину? Бо їх у нас дві.
І раптом я впіймав себе на тому, що не знаю її прізвища. Отакої! Скільки вже всього було, а прізвищем коханої дівчини так і не поцікавився. Може, вона Майборода, як дід? А може, він їй дід по мамі? Господи, як незручно.
- Чого ви мовчите?
- Пробачте, вас погано чутно, - задля порятунку власної репутації я наважився на невеличку брехню. - Галушку можна почути?
Це ім’я спрацювало.
- Вона зараз у стерильному блоці і ні з ким спілкуватися не може. Щось переказати?
- Дякую, не треба.
Відколи людство відмовилося від біочіпів зв’язку та повернулося до старозаповітних телефонів, кожен отримав право на особисте життя. В цьому була безсумнівна перевага - адже процент психічних відхилень одразу знизився, проте був і недолік - не бере дівчина трубку, і що тут вдієш? І тоді я послав їй на особистий номер з біса романтичне повідомлення - останнє з моєї колекції хайку:
Наснилося,
Що ти зі мною поруч -
Метелик сів мені на кімоно.
А сам замислився над ситуацією. Що в нас є сьогодні? А фактично те саме, що й на початку розслідування. «Мальборо Інкорпорейтед». Щоправда, тепер ми знали, що її власник, а може, власниця, особа дуже хитра і небезпечна. Он як тонко вона організувала виробничий ланцюг, а головне - ніде не засвітилася. Отже, людина творча. Тільки творча людина здатна на таку вигадку і тільки винятково організована здатна втілити її в життя. Гідний суперник. Але ж і ми не в тім’я биті. Що ми знаємо про «Мальборо Інкорпорейтед»? Нічого. Власників немає, акції на пред’явника, тобто хто покаже, той і власник. Завтра цей добродій підкине акції мені до шафи, і вийде, що я, агент другого класу Мамай, є власником і я ж таки за сумісництвом у всьому винен. Знову винен. Ну гаразд, а коли підійти з іншого боку. Назва, судячи зі всього, шотландська, місце реєстрації - Британська Гвіана. Це нам про щось говорить, як людям теж не позбавленим творчих нахилів? Мальборо. Колись дуже давно так називалися цигарки, тоді, коли їх іще робили з тютюну. Що іще? Герцоги такі були на прізвище Мальборо. Хіба потягти за цю ниточку? Ні, судячи зі стилю невідомого мені злодія, він не має відношення ані до герцогів, ані до Шотландії, ані до Гвіани. Зате має відношення до біохімії.
