Брати Капранови - Розмір має значення
- Тільки спробуй, - насварився я пальцем вільної руки. - А побічні ефекти?
- Немає.
- Як це немає? - я раптом відчув, що з-під мене вибивають стільця. - Чому немає?
Дівчина щиро здивувалася:
- А що, мають бути?
- Зачекай, - сказав я. - Ніяких ефектів?
- Жодних, - підтвердила Галушка.
Якась маячня. Цього просто не може бути.
- І в незайманих дівчат? - уточнив я.
- А що має статися з незайманими дівчатами? - запитала Галушка і трохи зашарілася, але я цього не помітив.
- Господи, скажи заради Бога, ти незайманих дівчат дивилася?
- Напевно, дивилася, а то що?
- Дівочість їхня на місці?
- А куди вона могла подітися? - не зрозуміла Галушка. Все-таки науковець, він науковець і є.
- Розсмоктатися! - випалив я. - Давай показуй мені незайманих дівчат!
Якби сторонні чули нашу розмову, ото б повеселилися!
- Що ти верзеш? Хто тобі сказав таку маячню?
- Академік Майборода! Дідусь твій. Давай показуй дівчат!
Галушка знизала плечима, але взялася перебирати моделі, аж поки, як я вимагав, знайшла незайману дівчину. Я уважно дивився на екран, і, щиро зізнаюсь, математична модель незайманої дівчини мене трохи розчарувала. Натуральні виглядають якось привабливіше. Тим часом Галушка довго запускала якісь підпрограми, гралася з меню, поки розгублено відкинулася на стільці.
- Точно. Немає.
- Ну, слава Богу! - видихнув я.
- Це в якому смислі?
- В смислі, я ж тобі казав!
- Зачекай, але ж цього не може бути! - дівчина переводила погляд з мене на монітор, а тоді назад.
- Сучасна наука не оперує словами «не може бути», - ця фраза вийшла аж надто карбованою, здається, я все-таки десь її поцупив.
- Тобто я хотіла сказати, що це вищий пілотаж.
- А оце вже краще.
Приємно здивувати кохану дівчину, особливо, якщо це відбувається в її царині. Вищий пілотаж - добре сказано. І головне, що цього паскудника-пілота треба якнайшвидше зловити за руку. Тільки як це зробити, коли мене щойно відсторонили від ведення моєї справи!
- Слухай, а скажи-но мені, шановна пані науковець, кому сьогодні до снаги здійснити такий, як ти його назвала, акт «вищого пілотажу»?
Вона явно виглядала розгубленою.
- Ну, як це, кому… Мені, наприклад. Використовуючи метод академіка Майбороди ми сьогодні можемо точково впливати…
- Молодці, - перервав я її. - А іще хто?
- Серед гуманоїдів, здається, ніхто.
- А негуманоїди? Наприклад, гідробіонти?
Галушка стенула плечима.
- У мене немає достовірних відомостей, але гідробіонти через свою специфічну структуру досить добре розвинули біохімію. Єдине, що їм могло не вистачити знань про людський організм.
- Знання про людський організм, - зауважив я, - сьогодні не є закритими ні для кого і, здається, даремно.
- А ти когось конкретно підозрюєш? - Галушчини очі були великі-великі, і саме такими я їх люблю.
- Є тут один артист. Друг мого приятеля Сагайдачного, - здається, я почав розуміти, що буду робити далі, попри навіть відсторонення від справи.
- Це той приятель, якому зробили обрізання?
- Обрізання? - здивувався я, а тоді згадав свою пригоду перед Ізраїлем. - Точно. Він і є.
- Тоді його треба впіймати. В смислі, не приятеля, а гідробіонта.
- Так отож, що треба, - я зітхнув, і несподівано для себе вимахнув рукою, відганяючи геть сумні думки. - Слухай, Галушко, а що ти робиш сьогодні ввечері?
Вона посміхнулася:
- А що треба, щоб я робила?
- Гадаю, якось вже зорієнтуємося по ходу справи.
Може, я все-таки заслужив на один спокійний вечір поруч із коханою дівчиною, так чи ні? Я вас питаю.
Друзяка Сагайдачний зустрів мене звичними пристьобами.
- А, терорист-кіднепер! Я, розумієш, тут ганяю всіляких сявок, по суті своїй босоту, а головний отаман, як виявляється, сидить за сусіднім столом. Викрадач жінок та професорів, батьків та дітей…
- Іди ти, - огризнувся я. - Злови свого інфузорійця, тоді поговоримо. До речі, як там він поживає?
Сагайдачний перекинув люльку з одного кутка рота в інший:
- Та ти розумієш, слизький, собака. Знов утік.
Я сів на своє місце й підсумував:
- Одне слово - гідробіонт.
- Це точно.
От бачите, варто лише нагадати людині про соломинку в оці, й вона одразу втрачає бажання підколювати.
- Слухай, старий, а він не міг влаштувати тобі помсту, як гадаєш?
Сагайдачний невпевнено почухав потилицю.
- Напевно, міг. А то що?
- А те, що в гідробіонтів біохімія на найвищому рівні. І він міг сконструювати цю кляту добавку для схуднення, од якої дівчата втрачають цноту. Щоб помститися за тебе всій українській нації.
Мій сусіда завмер на місці, а потім спитав:
- Ти там не перегрівся у своєму Сибіру?
- Там плюс п’ять.
- Значить, застудився, - він витяг люльку і пригладив нею вуса згори-вниз. - Це називається менінгіт, я читав.
- Сам ти це слово.
Задля справедливості треба зауважити, що після компактного формулювання нова версія виглядала досить незграбно. Я б і сам здивувався, почувши таке. Але нашій службі часто доводиться мати справу з дивними речами, а тому навіть найфантастичніша версія має право на існування - хто їх знає, цих негуманоїдів, які там закони помсти. Люди колись намагалися вбити всю родину кривдника, то може, ці гідробіонти нищать одразу націю?
- Слухай, терористе, там тобі голосове повідомлення прийшло, - Сагайдачний показав у бік телефона.
- Дякую.
Цікаво, що б це могло бути. Якби Лях, він просто потелефонував би. А голосове - це офіційна інформація. Може, я забувся здати обладнання після Сурґуту? Так я ж нічого із собою не брав.
Противний операторський голос сказав мені:
- Тимчасово ізольована, зареєстрована під іменем капітан Аксінья хоче бачити агента Мамая. На ваш розсуд.
Присягаюся, я вирішив, що недочув, а тому прокрутив повідомлення ще раз. Точно, капітан Аксінья. Що їй від мене треба? Звичайно, іншим разом я б нізащо не пішов на таке побачення, але в моїй ситуації доводилося хапатися за будь-яку соломинку. А раптом вона погодиться дати свідчення тільки мені, на знак старої дружби? Всяке може бути. Тому я похапцем зібрався і вискочив у двері.
- Ув’язнена красуня скучила за своїм викрадачем? - услід загримів Сагайдачний, користуючись тим, що я не маю часу відповісти. От зараза, прослухав мій службовий трек, це ж просто хамство!
Наш УГСівський ізолятор тимчасового утримання був розташований у чудовому місці серед соснового лісу, і на відміну від сурґутської тюрми, він відповідав усім вимогам Чортківської конвенції. У цьому я ще раз пересвідчився, коли зайшов до персональної камери капітана Аксіньї. Тут навіть не велося відеоспостереження, хоч за санкцією суду така можливість існувала.
Сама полонянка сиділа на канапі під вікном із броньованим склом і вишивала. Сукня в горошок, дещо зім’ята після моїх вправ із нею, та оце вишивання робили просто невпізнаною суворого капітана КГБ. Ніколи не припиню дивуватися, наскільки жінку міняє одяг. Просто фантастика!
- Дякую, що прийшов, - зустріла вона мене дещо сухувато.
Утім, я і не розраховував на поцілунки.
- Як ти тут?
- Як бачиш. Знічев’я захопилася забавою наших предків. Окрім того, це допомагає зосередитися.
- Є про що подумати?
- Ти не повіриш, але є. Як ти?
- Богу дякувати. Працюю.
Наша розмова аж ніяк не скидалася перший допит у КГБ. Та й наступні - теж.
- Слухай, Мамаю, а мій слідчий…
- Лях?
- Точно, Лях. Він хто?
- Мій начальник, - зізнався я. Навряд чи ця інформація є секретною.
- Зрозуміло. Ну і як він?
Вона задавала питання, не припиняючи вишивати. Тільки жінки здатні все робити одночасно.
- Нормальний собі начальник.
- У вас ділові стосунки?
- Авжеж.
Господи, куди вона хилить?
- А він одружений?
- Ні.
- Ну, а ти маєш дівчину?
- Маю, - ця інформація, певно, теж не була секретною.
- Гарна?
- Мені подобається. А то що?
Аксінья кинула на мене швидкий погляд.
- Ти знаєш, я просто хотіла побачити хоч одне знайоме обличчя. Мені просто самотньо. Але ти вже, мабуть, поспішаєш.
Я не дуже поспішав, проте сидіти і триндіти ні про що точно не збирався.
- Ти щось хотіла?
- Та так, нічого, просто побачити тебе.
Дивне бажання, їй-Богу.
- То я побіжу?
- Біжи.
І коли я уже стояв на порозі, вона раптом сказала:
- Слухай, Мамаю, а ти не кажи своєму начальнику, що між нами щось було в Сурґуті, добре? Тим більше, що це були чисто службові стосунки. Згоден?
- Звичайно, згоден. Я ніколи і не вважав їх інакшими.
- Ну, то й добре. До побачення.
- До побачення.
Цих жінок не зрозуміти. І що їй було треба? А я вже намріяв, що стану єдиним інформаційним каналом і забезпечу вирішальний успіх у справі! Дзуськи.
Тим часом моє відсторонення від справи уже набрало чинності. Віднині усі карти були в Ляхових руках. Він вів допити, чи, якщо хочете, співбесіди, він фактично одноосібно приймав рішення. Формально начальник мав рацію - з точки зору закону я сильно напартачив, викравши офіцера спецслужби дружньої нам держави. Такі помилки не можуть пройти непоміченими. Це я теж розумів. У кожного своя робота - у начальства своя, у мене своя. Була. І відповідальність своя. Нічого тут не вдієш.
