Брати Капранови - Розмір має значення
- Ми пайшли на пароплав Бачить тєлєбачення. Ну як?
- Молодець. Скажеш мамі, що ти дуже здібний.
У лабораторії всі мили шию під велике декольте - адже по обіді очікувався візит якоїсь дуже поважної делегації, Лідочка навіть прошепотіла на вушко, що це люди з-за кордону. Здається, я здогадувався, що це за люди, і деяких з них навіть знав особисто. А поки ми ретельно мили пробірки та протирали столи, аби закордонні гості не подумали лихого про умови виробництва їхнього зілля, в моїй голові остаточно визрів хитромудрий план. Для його здійснення я зайняв лабораторний стіл біля вікна, спиною до всіх, при тому що обстановку в лабораторії можна було чудово контролювати по відбитку в лискучому боці стерилізатора. Це я сам його так надраїв, бо люблю чистоту - у нас, українців, це в крові.
Професор Гнучкошиєнков доручив мені особисто проконтролювати кожен закапелок, щоб ніде не залишилося пилюки. І я скористався нагодою, аби підготувати один немудрящий фокус із мікроскопом. Люблю спецефекти, чого вже там брехати.
- Ну як? - поцікавився шеф, коли я зайшов до кабінету.
- Блищить, як у кота очі.
- Ну, то й добре.
- Миколо Васильовичу, - я стишив голос до змовницького, - а може, все-таки заразом і у вас в кабінеті трохи… цеє? Люди сповнені ентузіазму.
Він відклав ручку:
- Я тебе не розумію, Мамаю. Ти що, баба? Це вони схиблені на прибиранні.
- Ні, ну все-таки делегація.
- Делегації приходять і йдуть собі. А я після такого прибирання місяць не зможу працювати. Ти зрозумій, у мене робота творча, тут кожна дрібниця важить. Тільки-но справа зсунулася, і ти хочеш усе зіпсувати? Ти музу мені злякаєш, розумієш?
Я подумав, що коли муза не злякалася того гармидеру, що панував навколо, то чистоти вона не злякається й поготів, але не став наполягати. А натомість поцікавився:
- Миколо Васильовичу, а ви не хочете прогулятися до лісу?
Він подивився на мене, наче на божевільного.
- До лісу? Ти що, не знаєш умов мого утримання? До речі, так само як і твого.
- Знаю, а все-таки. Мені здається, сьогодні вам не відмовлять.
У професорових очах нічого не прояснилося. Ні, все-таки науковці бувають напрочуд тупими, коли йдеться про звичайні життєві речі.
- Чого це не відмовлять?
- Господи! Делегація! Із-за кордону. Якщо хтось із них запропонує разом з вами проїхатися на плантацію, невже їм заперечать?
Він закліпав очима.
- Ні, ну якщо запропонує…
- Запропонує-запропонує. Це я беру на себе. Тільки одна умова.
- Яка?
- Ви візьмете мене із собою. Гаразд? Професоре! Це остання можливість. Скоро почнеться зима і ви самі не захочете нікуди виходити, навіть якщо покличуть. Кажуть, взимку тут холодно.
- Холодно, - погодився він.
І на мою умову теж погодився, хоч насправді нічого не зрозумів. Ну, то йому й не треба.
Появі делегації в нашому коридорі передував візит захеканого вологодського конвоїра, земляка професорової жінки.
- Слухать сюди, - сказав він. - Коли іноземці зайдуть, щоб ніхто з місця не скакав, а сиділи, як миші, тіпа працюєте. І якщо там шось - ви вільні люди, вам все подобається. Кому не ясно?
- Ясно! - хором відгукнулися вільні люди.
- Порву, як мавпа газету, - невідомо кому пообіцяв вологодський і ушився.
- Ну, з Богом, - перехрестився Микола Васильович і став на порозі, аби особисто зустріти іноземних гостей.
Я сів на своє заздалегідь обране робоче місце і низько нахилив голову. Іще не вистачало, аби хтось із них мене впізнав. Усьому свій час.
Стінка стерилізатора була вигнутою, тому люди виглядали в ньому трошки вагітними. От вони, мої давні друзі. Марек Володиєвський у знайомому пожмаканому костюмі та Ліон Родимчик, здається, знову з пітою в зубах. Цікаво, він її привіз із собою чи тут десь видурив?
- Ласкаво просимо! - наш шеф зігнув спину якоюсь незрозумілою літерою, всіляко демонструючи, що радий служити дорогим гостям.
Капітан Аксінья у круглому боці стерилізатора виглядала зовсім кумедно, тим більше що задля конспірації звичайну форму на ній замінила доволі легковажна сукня в горошок. Ти ба! У такому вигляді її навіть не злякаєшся по-справжньому.
Поки йшли загальні розмови, я тихо сидів у кутку, не озираючись навіть тоді, коли вся банда зупинилася просто за моєю спиною.
- Бардзо добже, - кивав головою пан Марек, тим часом як адон Ліон лише скептично кривив губи.
Усе нормально, кожен у своєму репертуарі. Цікаво, під яким приводом їх заманили сюди? Обом кедрові горіхи цікаві приблизно так само, як мені - марсіанський пил.
- Професоре, покажіть нашим гостям етапи обробки сировини, - попрохала капітан Аксінья голосом, близьким до нормального. Ти диви, може, коли хоче, а точніше, коли мусить.
На цій фазі починався мій вихід. Просто як у театрі. Порахувати в голові до п’яти, аби заспокоїтися - і на сцену.
Тримаючись спиною до публіки, я просунувся до мікроскопа і спритно вставив туди скельце з препаратом.
- Отак, шановні, виглядає кедрова олія після першого етапу ферментації, - професор зазирнув в окуляр, потім протер його носовичком і запропонував подивитися гостям.
Під прикриттям його халату я жестом завзятого престидижитатора додав до препарату одне тонесеньке скельце та підкрутив фокус.
Пан Марек відхекався, немовби збирався пірнати, і поважливо нахилився до мікроскопа. Він наморщив чоло придивляючись і раптом видихнув:
- Матка Бозка!
- Що там? - стривожився професор.
- Ніц, нічего. Нема проблєм.
Добре, хоч у цього йолопа вистачило глузду заткнутися. Врешті трохи отямившись, він відхилився від окуляра і витер спітніле чоло.
- Бардзо добже, - дещо непевно повторив він. - Пане Ліоне, прошу пана.
Адон Родимчик, не знімаючи скептичного виразу з обличчя, нахилився вперед і теж зазирнув у мікроскоп. Слава Богу, у цього нерви були міцніші, а тому він навіть оком не змигнув. Я спритно вихопив скельце з мікроскопа і витер об кишеню, знищуючи текст, виконаний мікроскопічним лабораторним олівцем: «Пане Марку! Пане Ліоне! КГБ хоче вас викрасти. Тільки прошу, без нервів. Підіть до туалету, друга та третя кабінки. Там знайдете пояснення».
Після такої інформації обом тут-таки по-справжньому закортіло вийти, і я їх розумію. А перевага рулону туалетного паперу перед скельцем мікроскопа очевидна - там можна розмістити до біса інформації, і знищення її після прочитання не складає жодної проблеми. На туалетному папері я уже більш докладно пояснив задум КГБ і запропонував вибір: або не повірити і потім нарікати на себе, або повірити і попрохати професора показати, як реально відбувається збирання шишок на плантації. На плантації я пообіцяв підготувати шлях до втечі.
Судячи з того, якими пополотнілими повернулися поважні пани з місць не таких віддалених, вони знайшли і прочитали мої листи. Пан Марек весь час нервово озирався на вертухая біля дверей, а той тільки весело шкірив зуби, чи то демонструючи гостинність, а чи уявляючи, як цьому товстому пасуватиме зеківська роба.
Родимчик виявився міцнішим. І хоч скептична усмішка зійшла з його лиця, однак піта лишилася на місці, мабуть, додаючи мужності.
Тепер треба було тільки чекати та сподіватися, що хлопці не наважаться перевіряти на собі правдивість моїх припущень. Принаймні я б на їхньому місці не став цього робити. Але слід віддати належне, добродії таки попсували мені нерви. Із півгодини вони точили якісь безглузді балачки про технологію, дотримання норм і правил виробництва, вимоги санітарної служби. Таке враження, що обидва щось у цьому розуміли. Я вже прокляв їх, їхніх матерів і весь рід до десятого коліна, коли нарешті почув райський голос:
- Ми б іще хотіли подивитися на виробництво, тобто, як це сказати… добування шишок.
Це був пан Марек, менш стриманий за свого колегу.
- Так-так, - тут-таки зметикував приєднатися й той. - Дуже цікаво, як саме ви збираєте шишки, наскільки мені відомо, це не така проста справа. Пане професоре, ви не могли б показати нам плантацію дерев, про які ми так багато почули?
Гнучкошиєнков здригнувся, неначе в нього влучили з бойової рогатки. Потім чомусь озирнувся на мене. Старий чортяка, чого іще тобі треба?
- Авжеж! - солодким голосом заспівала Аксінья, прикриваючи батькову розгубленість. - Завтра зранку ми із задоволенням…
- Зараз, - не менш солодко виправив її адон Родимчик, - зараз, голубонько, адже час іще є?
- Як скажете, панове, - погодилася вона.
Спрацювало! Це ще була не перемога, але половина перемоги. Ваза-арі, як кажуть у дзюдо. Тепер не забулися б про вашого покірного слугу, і можна було б по-справжньому радіти.
Я помаленьку прослизнув до виходу, де на вішаку висів наш теперішній верхній одяг, по простому кажучи, куфайки. Попри календарний вересень, погода тут трималася холодна, а крім того, такий одяг чудово захищав від кліщів. Схопивши свою куфайку, я на мить замислився і взяв до неї ще одну, найбільшу з усіх. Нехай господар вже пробачає за крадіжку, на тому світі розрахуємося. Тьху-тьху-тьху. Що це я раптом згадав про той світ? Не час іще, не час. Надто багато залишилося недобитих ворогів.
