Брати Капранови - Розмір має значення
- Та! Звичайне діло. Як ця лярва прийде, він потім тиждень не в собі.
- А що робити?
- Нічого. Минеться.
Такий варіант категорично виключався. У мене в запасі не було зайвого тижня.
- Може, йому сто грамів? - запропонував я універсальний метод.
- Не допоможе. Він п’є тільки в перший день, а далі працює по двадцять чотири години. Ти дивись, зараз почне тебе ганяти, поки всрешся.
- Ну, цього я не боюся.
- А дарма, - Лідочка усміхнулась, і ця усмішка мені не сподобалася.
Я вирішив змінити тактику. Ну, припустимо, я боюся. Що далі?
- А є у нього якась слабина?
- Слабина?
- Ну, в смислі, хобі, захоплення. Може, він марки збирає чи там значки?
- Молекули він збирає. І розбирає.
Молекули мене не влаштовували. Я на них не розуміюся, і проконсультуватися не маю в кого. До Галушки далеко… На жаль… Але я одразу прогнав від себе зайві думки. Агент не має права розслаблятися. Одна секунда романтичних спогадів може коштувати успіху всій операції.
- А книжки?
- Довідники, - Лідочка кинула свій прилад і обернулася. - Слухай, ти чого такий настирливий?
Я посміхнувся:
- А ти гадаєш, я хочу ішачити двадцять чотири години на добу? Старого треба якось розслабити. Пісеньку йому заспівати чи там вірша…
Ця думка, здається, знайшла розуміння. Бо Лідочка остаточно полишила працю і наморщила і без того зморщене чоло.
- Правильно, - сказала вона врешті. - Вірші. Він любить якихось японських поетів. Чи то китайських. Хлопці навіть вірш йому на день народження склали, для сміху… Зачекай, зараз згадаю. Ага: «Покохала я китайця за його великі культурні традиції».
Слухайте, який же це вірш? Тут навіть рими немає. А якщо це, наприклад, танка, то там зовсім інший ритморозмір. Дивні в них вірші, їй Богу. Утім, це не має великого значення. Як завжди, я, хоч і не з першого разу, але поцілив у десятку. Бо де ви бачили українського інтелігента, котрий не кохався б у віршах, хай би навіть китайських?
Поезія - це вам не молекули, тут я міг дещо пригадати. І хоч китайські вірші ніколи не були моїм захопленням, проте існував один японський поет… Боже, який я ідіот! Як я міг забутися, на якому сайті було посилання на професора? Друзяко-Сагайдачний, твій сусіда - справжній ідіот! Я спробував загадати вірші, що їх періодично цитував мені колега, і професійна пам’ять укотре не зрадила. Підібрати щось, аби воно пасувало до ситуації, не вдалося, але я вирішив, що це не мистецтво треба підганяти під реальність, а навпаки - реальність під мистецтво.
І коли нарешті мене покликав начальник голосом, суворішим за Статут караульної служби, я вислухав розпорядження і неначе сам до себе, промовив:
- Кохана, я бачив,
Як риба танцює з креветками,
А рис обіймається з норі.
Бічним зором я побачив, як раптом завмерло обличчя старого професора, і наступні сухі слова уже не змогли зірватися з його зачарованих вуст. Як сказало б місцеве населення: «Блядь, що робить з людиною високе мистецтво!»
- Ви знаєте поезію Коріякі?
- «Очікуючи на суші», - сказав я замість відповіді, - моє улюблене хайку.
Наголошувати на тому, що воно ж і передостаннє в репертуарі, я не став.
- Сідай, - мовив професор Гнучкошиєнков уже зовсім іншим голосом.
Я сів.
- Візьми там у шафі…
Ага, це добрий знак!
Я взяв у шафі, розбавив і розлив по двох мензурках.
- Коріякі - мій улюблений поет, - зізнався старий, закусивши шматком сала.
- Мій теж, - збрехав я закусуючи.
- Не знаю, хто тобі сказав…
- Ніхто. Він просто відповідає сьогоднішньому настрою.
- Хіба? - здивувався професор. - Але мать його так. Тобі, козаче, я скажу те, що нікому не казав. Диви сюди.
Господи, невже це воно? Невже він зараз розкаже мені те, заради чого я прилетів у таку далечінь?
Старий довго порпався в шухляді свого столу і зрештою видобув доволі засмальцьованого зошита в клітинку, як у школі. Грубі, але звичні до паперів пальці впевнено розгорнули його на потрібній сторінці.
- Дивися, я знайшов досі невідомий цикл хайку і довів, що він належить перу Коріякі. Уявляєш?
- Та ви що! - захоплено вигукнув я, хоча прискіпливий слухач навряд чи повірив би в мою щирість.
- Я навіть переклав його українською, і, як мені здається, непогано.
Хай йому чорт, краще б розповів мені про молекулу. Але скачи, враже, як пан каже. Врешті-решт я всього лише асистент.
- Це цикл хайку на кожен день тижня. Явище само по собі унікальне в японській поезії. Який сьогодні день?
- Понеділок, - видихнув я.
- Чудово. От спочатку і почнемо. Слухай:
Казала, що підемо вдвох
Милуватися сакури цвітом,
Але не прийшла.
Це вірш на понеділок. А тепер слухай далі:
Вівторок.
У чайній альтанці чекаю
На сорок твоїх поцілунків.
Ну як?
- Колосально! - вигукнув я.
Здається, цей вірш я вже десь чув, але зараз не було часу згадувати, де саме.
- Отож! Є ще порох у порохівницях!
Далі пішли, як годиться середа, четвер, п’ятниця та субота, перекладені не без вигадки, треба віддати належне. Так ми доволі швидко дісталися неділі.
- В неділю ми мали
весільні свічки запалити,
Та й досі самотньо дрочу.
- Як на мене, це трохи грубувато, - зауважив я.
- Пробачте, молодий чоловіче, так в оригіналі. У старі часи взагалі менше церемонилися. Згадайте хоча б наше: «Я давала на стодолі, давала на плоті, ще нікому не давала на колючім дроті». Це, по-вашому, не грубувато?
- Так то ж коломийки!
- Коломийки, хлопче, це українські хайку.
- Тоді вже швидше хайку - то японські коломийки.
- Можливо. Ви знаєте, досить-таки цікава теорія.
Після моєї розповіді старий остаточно поплив, налив по другій, і я вирішив ризикнути. Тим більше, що вся лабораторія там за дверима принишкла і ніяка Лідочка нам не завадить.
- То що у вас там з молекулою, Миколо Васильовичу?
Він умить посерйознішав:
- Та не колеться, зараза. Якийсь мудрагель зашифрував, а я розшифровуй. А як його розшифрувати, коли тільки на першому рівні сполуки може існувати десять у чотирнадцятому ступені комбінацій? Усі перебирати, життя не вистачить.
- А що ж ви робите?
- Сподіваюся на геніальне осяяння!
Щоб не тиснути на старого, я вирішив змінити тактику.
- Миколо Васильовичу, а може, покажете?
- Кого?
- Ну цю, молекулу. Може, я, так би мовити, свіжим оком…
Старий скептично примружився:
- До ока ще голова потрібна.
Образливо, але по суті правильно.
- Ні, ну я не претендую, я скоріше, як математик, зі своїх міркувань. А раптом пощастить. Це ж як у казино.
Скепсис, мабуть, остаточно заволодів душею мого начальника.
- До казино, друже, з такими шансами краще не потикатися. Там один до сорока восьми, а тут - десять у чотирнадцятій.
- Але ж новачкам щастить.
- Щось я такого не пам’ятаю у своїй практиці. Хоча ні, був у юності один випадок… Добре, глянь, коли хочеш, тільки я від тебе все одно нічого не чекаю.
Із цими словами професор присунув до себе свого старенького комп’ютера і викликав на екран тривимірну модель складної молекули.
- Ось вона, красуня. Милуйся.
Я зазирнув туди і мало не зомлів. Бо на мене дивилася та сама молекула, що її зовсім нещодавно показувала мені Галушка у своїй лабораторії. Та сама, над якою билася контора академіка Майбороди. Це як Бог свят, тому що в мене унікальна зорова пам’ять - як побачу когось чи щось, навіки запам’ятаю.
- Ого! - почухав я потилицю. - І де ви її таку взяли?
- Та робимо тут для одних добавку. Технологію дали, патент зареєстровано. Гроші платять. А нашим стратегам закортіло розібрати. Хочуть упіймати принцип, щоб потім за аналогією можна було інші робити, з іншими функціями. Я кажу - тут Академія наук не допоможе, це геніальне осяяння. А вони - людина зробила, людина і розбере. А якщо це не людина робила? Профани!
Останнє слово прозвучало в його вустах гірше за будь-яку лайку. Стара школа, що вдієш.
- То що, виходить, ви не знаєте, що робите?
Він образився:
- Як це, не знаємо? Знаємо! ЩО робимо, знаємо, а ЯК це робиться - біс його зна. Ну то що, новачок, є якісь думки?
Я знизав плечима:
- Щось не видно.
- Отож-бо. Давай, назви будь-яке восьмизначне число.
- Пі, - сказав я перше, що спало на думку.
- Тобто?
- Число пі. Три, сто сорок дві і так далі.
Професор подивився на мене із сумішшю подиву та недовіри:
- Пі, кажеш? Слухай, а це цікаво. Це варто спробувати. Пі… Де там у нас пі?
Він зануривсь у програму, а я - у свої думки. Що ж це виходить? Казна-що. Виходить, що і цю контору хтось грає в темну. В темну грають професора Гнучкошиєнкова - це ще півбіди. Але в темну грають і його дочку, капітана КГБ Аксінью. А значить, страшно сказати, і її коханця, всемогутнього генерала Ліліпутіна! Хотів би я подивитися у вічі такому гравцеві.
- Пробачте, пане професоре, а що ви там казали, наче це могла зробити не людина?
