Брати Капранови - Розмір має значення
- Пробачте, пане професоре, а що ви там казали, наче це могла зробити не людина?
- Звичайно, - буркнув він, не відриваючись від монітора. - Думка людей про свою винятковість завжди була мені підозрілою.
- А негуманоїд?
- Авжеж. І логіку негуманоїда ми не зрозуміємо ніколи, хіба що він буде спиратися на математичні константи.
Отже, виходило, що це міг бути навіть негуманоїд. Тільки скажіть, будь ласка, нащо негуманоїду цнота наших дівчат? І взагалі, які претензії в негуманоїда можуть бути до України?
Професор ввів іще якісь дані і відкинувся на спинку крісла.
- Слухай, хлопче, а тобі, здається, пощастило.
- Вгадав? - радісно запитав я.
- Не знаю, але коло пошуку значно звузилося. З таким щастям ми скоро зможемо вийти на конкретний результат.
У мені заворушилася гордість. Бачите, навіть з асистентів іноді користь бува.
- Пробачте, а скоро - це коли?
- За рік-півтора…
Ні, стільки я чекати не можу. Ви не повірите, але маю багато справ. Отже, що в нас виходить? Я знову іду фальшивим слідом. Професор Гнучкошиєнков займається своїми вузько науковими справами. А мені потрібен замовник, хай би навіть він був негуманоїд, хай би навіть гідробіонт… Стоп. Гідробіонт! А що, як це і справді гідробіонт? У представників, а точніше, у представника цієї раси є деякі питання до представників, а точніше, представника української нації. Конкретніше - до ще одного аматора японської поезії пана Сагайдачного. Його недобитий терорист саме з тих, хто здатен на подібний фокус. Правду каже Микола Васильович - нелюдська логіка. І опора тільки на формальну математику, наприклад, на число пі.
«Гей, козаче, не забріхуйся!» - перервав мене внутрішній голос. «Я не забріхуюсь. Я відпрацьовую нову версію». - «І на чому базується твоя версія?» - «На висновку експертів». - «Чи не професора Гнучкошиєнкова ти вважаєш експертом?» - «А в тебе є кращі? У будь-якому випадку зараз це єдине, що є. Кваліфікація решти працівників, включно з Лідочкою, не дозволяє використовувати їх». Здається, я його переконав. Тобто внутрішній голос. А може, й він мене. Дійсно, робити висновки рано. Краще замислитися над подальшими діями.
Отже, що ми маємо на сьогодні? Замовника, який дав готову технологію. Нелюдську логіку. Математичні константи. Що ще? Ще систематичні порушення прав людини, використання праці в’язнів та купу інших неподобств. Проте останнє - не моя парафія. Якщо виберуся звідси, просто доповім по службі та й по тому. Зараз мені потрібен замовник. А значить… Значить, не професор Гнучкошиєнков, а його дочка. Що може знати професор? Хіба таблицю Мєндєлєєва. А справжній керівник тут - капітан Аксінья, попри своє невисоке військове звання. Бо на сході родинні зв’язки традиційно превалюють над формальною ієрархією.
Ось чому я, власне, чекав на вечірній допит, як школяр - на перше побачення. Тільки б прийшла, тільки б не підманула.
І вона прийшла.
Цього разу я зустрів її заклавши ногу на ногу, немовби піді мною були не нари, а найм’якіший у світі фотель зі штучної шкіри чорного носорога.
Вона зупинилася на порозі, немовби не чекала від мене такої демонстрації. А я вирішив іти до кінця. Ризик - мій коронний номер.
- Оксаночко! - сказав я лагідно. - Іди до мене.
Почувши мій голос, дівчина здригнулася, але я впіймав її погляд і більше не відпускав. Можливо, з точки зору сексуальних відхилень КГБ дійсно попереду, але в галузі здорового сексу нам, українцям, мало хто може скласти конкуренцію.
- Як ти мене назвав? - спитала Аксінья, коли ми вгомонившись лежали на нарах, наче молодята в медовий місяць.
- Оксаночкою, а то що?
- Так мене називає тільки батько. Звідки ти знаєш?
- Звідки знаю що?
- Що він мене так називає.
- А я не знаю, - знизав плечима я. - Просто ваше ім’я Аксінья - це наше Оксана.
- Батько хотів Оксаною записати, але мама не дозволила.
Чув я про її маму, отож краще промовчати, аби не будити звіра в цій домашній киці, що задрімала на моєму плечі.
- Батько сказав, що ти дуже допоміг йому, це так?
Я посміхнувся.
- Він перебільшує мої скромні заслуги.
- Тепер ти зможеш брати в їдальні додаткову порцію, - промурмотіла вона мені кудись у район ключиці.
Гідна оцінка мого внеску, нема що сказати.
- Це нагорода від батька чи від доньки? - уточнив я.
- Зараз тобі буде боляче. Оце вже точно від доньки.
- Невже я не заробив на більше?
Вона підвела з нар голову і здунула з обличчя неслухняне пасмо:
- Я не звикла плутати службові стосунки з особистими.
- А в нас із тобою службові?
- Авжеж. Не особисті ж.
Слушно. Службові стосунки теж іноді бувають приємними, хіба ні? Щоправда, нари - не надто зручне місце для цього, але що вдієш.
- Ну, коли так, дозволь і тобі трохи допомогти по службі. Ви не туди копаєте.
- В смислі?
- В смислі цієї молекули. Якщо ви й далі будете ворожити на кавовій гущі, закінчите якраз на турецьку Паску. Знаєш, коли у турків Паска?
- Ні.
- Дуже нескоро.
- А звідки ти знаєш про молекулу?
- КГБ ніколи не вміло по-справжньому зберігати свої секрети. Ви завжди краще крали чужі.
- Ну? - вона спустила ноги й сіла, обернувшись до мене.
Розстібнутий кітель ховав одну грудь, від чого дівчина ставала схожою на амазонку.
- Баранки гну, - відповів я місцевою ідіомою.
- Ти хочеш, щоб я знову зробила тобі боляче?
- Не вгадала, - покрутив я головою. - Я хочу обумовити гонорар.
- Гм, - вона явно замислилася.
- Я хочу на волю, - сказав я.
- На волю? - дівчина явно була здивована.
- Людина має жити на волі.
Вона посміхнулася мудрою усмішкою виховательки дитячого садку.
- Помиляєшся. Кожен з нас живе в тюрмі. У своїй тюрмі.
- Ну власне. Але я хочу жити у своїй тюрмі. А не у твоїй.
- Хіба тобі тут погано?… Ну гаразд, що ти можеш продати за таку високу платню?
- Одну історичну аналогію. Хто замовник оцієї вашої субстанції?
- Не твоє діло.
- Ну, як не моє - то й не моє, - я демонстративно відвернувся до брудної стіни.
- А яке це має відношення до історичної аналогії?
Я вперто мовчав. Так справи не робляться.
- Гаразд, - наважилася вона. - Врешті, це не таємниця. Замовник - фірма «Кремл Ентерпрайзес» для «Пані Граціоза Інтернешенел».
Добре, що очі мої дивилися у стінку, інакше Аксінья побачила б, як у них пробігло відверте розчарування. Наша пісня гарна й нова, починаймо її знову. Замість вести мене вперед, ланцюг розслідування замкнувся в кільце. Невже їх усіх грають в темну? Адон Родимчик та пан Володиєвський. Один аферист-теоретик, другий просто фунт. Зачароване коло. І ніхто нічого не знає.
- Чого ти мовчиш?
Я струснув головою, аби прийти до тями, але не обернувся.
- Ну, чого мовчиш?
- Згадай двадцяте сторіччя, - почав нарешті я. - Якби товариш Сталін вигадував ядерну бомбу сам, він би й досі дрочився. А так товариш Берія просто вкрав секрет у американців - і все. Розумієш натяк?
Я почув шарудіння, потім нари здригнулися. Скосивши очі через плече, побачив, що капітан Аксінья підвелася і нервово натягує спідницю. Люблю дивитися, як жінки роздягаються, але не дуже - як одягаються.
- Ви, українці, вважаєте себе дуже розумними! - гаряче випалила вона, застібаючи кітель.
Ет чорт, а без одягу вона була майже гарною.
- Але ви недооцінюєте потенціал КГБ. Якщо хочеш знати, завтра тут відбудеться конференція виробничої ланки. Сюди приїде керівництво «Пані Граціоза» і «Кремл Ентерпрайзес». Як ти вважаєш, навіщо я їх запросила?
Господи, чого це вона так розлютилася?
- Ваша зверхність базується на ваших лінощах, а зовсім не на розумі!
Цікаве зауваження, але сперечатися я не став, обставини не ті. Проте уточнив:
- А як там щодо обіцяної свободи?
- Твою долю вирішить суд! - командним голосом відрубала вона і щосили гримнула дверима камери.
Все-таки жінки - брехливі істоти, ви згодні зі мною?
Утім, треба зауважити, що я у своїх висновках був надто суворий до жінок. Наступного дня мене перевели до іншої камери, у який навіть стояла плюсова температура. Крім того, дозволили харчуватися в загальній їдальні, де харчувалися і хлопці з лабораторії. Трохи дивно було бачити їх без білих халатів, але я швидко звик.
- Ну що, Мамаю, заробив послаблення режиму? - плескали вони мене по плечу.
- Це перший крок на волю!
- А я не хочу на волю, - заявив я. - На волі їжу треба добувати, а тут так дають.
- Диви, хохол, а сображає! - загиготіли хлопці.
«Хохла» я пробачив, бо бійка зараз не входила в мої плани. І справді, що образливого у слові «хохол»? Це лише традиційна зачіска. А не ображатися ні на кого й ні на що нас навчили в Академії - уявіть собі секретного агента, який пише у звіті: «Я провалив своє завдання через те, що образився». Смішно.
- Слухай, а я по-вашому вірш знаю. Хочеш послухати?
Господи, невже і цей кохається в хайку? Я цього не витримаю.
- Ми пайшли на пароплав Бачить тєлєбачення. Ну як?
