Олена Захарченко - СІМ ВОРІТ
А він тоді вже в морзі був.
Може, найняв того бомжа якийсь Юлин дружок, приревнував, усяке буває… А чого – ні? "
"Ти так через це мучишся…" – каже тут мені Оленка, от я їй і видав.
Я сказав їй, що нема чого людині в душу лізти, якщо не просять, і що я не просив її. І не треба мені ні з ким поговорити, і не треба мені, щоб мене хтось вислухав, нічого мені такого не треба, бо все одно ніхто не зрозуміє, бо всі тупі, бо всі влаштовують похорон, обкладають його квітами, витирають сопливі носи свої хустинками в квіточку і кажуть, що життя продовжується і треба якось далі жити. А потім усякі забобони: не вертайся назад, не переганяй похорон, переверни табуретку, на якій стояла труна, помий руки після кладовища, і, все зробивши правильно, йдуть у якусь ригалівку напиватися на поминках до свинства, і жеруть салат із майонезом.
І ніяка скотина не зрозуміє, що тут смерть, що он квітка, бачиш, а я її порвав-порвав, і нема! Он трава є – а он нема її! Тому що, бачиш – смерть в усьому. Всюди смерть.
Нічого нема, розумієш? Все обман, все тимчасове!
І де поділося? Де он та хмара, що пішла? Де оця квітка, яку я пом’яв і розірвав? Де незайманість усіх дівок, які зі мною спали? І для чого цей увесь танець? Ти розумієш? Усе без змісту, абсурд, маразм, усе ворушиться, все звалено в купу, а для чого ця купа? Щоб хтось покопирсався пальцем, видобув Артура і придушив його, просто так. А завтра – мене? Придушить мене? Як Артура? Завтра і мене, як його, до моргу? Ти знаєш, як це: твій друг у морзі, твій сусід, із яким виросли, до якого в гості ходив вічно, його кімната, де ми сиділи, де компи паяли, розбирали, складали, в нього їх по три за раз було, де почався наш інтернет, де купа якихось роздруківок вічно, книжки… І там оце поприбирають, і його покладуть у труні? Ти знаєш, що це таке – бачити його там, у морзі? І його цей светр, і ця хустка на шиї дурна, жовта, і з кишені – тролейбусний квиточок, закомпостований!
Будемо ляпати язиками, будемо жити далі, складати щось із уламків, щоб гарно було, творчість чи там що – о! Я геній! Дивіться! Кланяйся всім, усі плещуть тобі, і все – пішов у ту чорну діру, в ту смерть, і якась скотина наступить на твою цю творчість, твої оці уламки світу, що, як дитячі кубики, ти в пірамідку тулив, бо воно нікому не треба, ніякій скотині не треба. А ти знай це і живи, і думай, от ще не вмер, день прожив, два прожив, і добре. Сиди і слухай своє серце, чи нормально воно б'ється, чи в боці ніде не болить, оглядайся, чи не крадеться за тобою бомж п’яний із ножем…
Отак я все це і видав їй, десь приблизно так воно з мене перло, хоч що їй за діло, вона і не розуміла нічого, напевно, і нащо їй таке розуміти, не треба нікому такого розуміти, хай собі живуть, поки живеться.
І я встав, вибачився, допив пиво – це через пиво, напевне, я їй видав ту всю чорнуху, і пішов собі між закинуті могили колишнього фролівського цвинтаря на Замковій горі, сів між могил і почав дивитися на будинки Києва, які видно було, нюхати мокру траву і хрести гнилі або іржаві – як якому хресту пощастило.
Мені ще треба було зайти сьогодні до нього в ту квартиру, де він жив, це на Подолі, забув нащо, дарма я пив ту самогонку вчора вночі.
"Олег!" – покликала мене Оленка, шукала, добра душа, я нічого не сказав.
Спакувала собі до наплічника обидві порожні пляшки з-під пива – дбає про природу – і пішла, ну й добре.
Тоді і я ще раз глянув на це кладовище, і став спускатись униз, до монастиря, туди, де, знаєте, джерело, що туристи вічно водичку беруть.
Отуди я став спускатися, бо подумав, що треба внизу сісти на вісімнадцятий трамвай, що йде з Контрактової до вокзалу і мусить десь тут проходити, наскільки я цей проклятий Київ уявляю. Почув іще, як трамвай там дзеленчить унизу і поскрипує, о, точно, подумав – і так і полетів, перевертаючись, втрапивши ногою в якийсь корінь, бо та проклята гора вся деревами поросла…
Що тут я сказав, то я краще пропущу, бо виховання не дозволяє, а потім попробував ногу – ніби не перелом, нічого, пройде, не страшно… і розридався там, прямо на заваленій сміттям стежці між дерев, сидів там і скулив, як паршиве блохасте щеня…
Наталі: продавщиця на базарі;
Сижу тут, йолкі-палки, вже час, під цим пам’ятником якомусь придурку, з парасольою. Сижу і жду. Бо той клоун, дєд той старий бомжуватий, сказав – жди, поки не прийду. А коли прийду – не знаю. Клоун! Анді… Енці… Як там його правильно?
Їсти хочеться, щоб я здуріла як!
І не одійдеш же – жди.
А дальше шо буде ще?
Мамка… сама справиться, я їй тіки в тягость, я ж понімаю, а от малу жалко. Ну, мамка, канєшно, її не покине. Мамка її любить. Але з мамкіним воспітанієм… Вже он мене, красіву, воспітала, хватить! Тепер малу мені буде калічить. А шо робить?
Я ж мєчтала, шо в інститут поступлю, висше образованіє мать буду, фірму сама открию свою. Кар’єру зроблю класну, малу в люди виведу. Я ж іще молода, йолкі-палки, в мене ж іще вся жизнь впєрєді була.
Всьо, кончилась жизнь.
Ну і нашо мені була та баба? Свєтка, блін, мені – піди-піди, мені вона помогла очінь. Ну так Свєтка ж за свого хахаля ходила, шоб він її не кинув, а я, як вже попала на дєньгі – то треба було йти до бувшої свекрухи, вона дєньгі в крєдіт дає. Але ж я дура – нє, пішла до тої баби, тіпа баба яйцем покачає і всьо, мені дєньгі ушами полізуть, чи шо? Нє, ну блін, чим думала?
А тепер сиди тут, на жарі, жди того старого клоуна!
Жалко малої. Хоть би мамка не оддала її свекрусі бившій. А вона може, мамка моя. Бо їй до сіх пір всьо мальчікі в голові да хіхонькі з дєвочками. Як ми з бившим мужем в неї жили – вєчно валандалась десь, не понятно, де ночувала. Тіпа шоб нас не стіснять, бо квартіра ж однокомнатна.
Хотя мамка в мене умна, не то шо свекруха. Свекруха жадна. Прийде до малої на дєнь рождєнія, сяде, руки складе й охає. Да всьо мене одчитує. Хоть би за столом помовчала. В людей празнік, а вона портить.
Ну але хоть малу любить. Її синок он і не прийде, і не гляне. Алкаш. Нада було його зразу кидать, як у роддомі лежала. Дзвоню йому – а в нього п’янки щовечора. Ну ладно, раз – я б ше поняла, а то – щовечора малу обмиває. Ще й мені брехав. Казьол!
А їсти хочеться! Щас умру! Щас когось покличу, попрошу шоколадку купить. Тільки попрілічнєй. Он того, навєрно, в старому светрі – по такій жарі! – і в жовтій хустці на шиї. Нічо мальчік. Високий. Худий тіки якийсь.
"Ей! Ей! Маладой чєлавєк! Вас як звать?"
"Артур", – ну й імячко!
"Купіть, – кажу йому, – купіть мені чіпсів, пожалуста. Я тут одного чєловєка жду і одійти не можу".
А він мені:
"Добре, куплю. Тільки ви тут побудьте, подивіться, має прийти дівчина. Вона постоїть, почекає, потім піде. Може, вас запитає, чи ніхто її не чекав, – то ви не кажіть, що я був. Я прийду через півгодини і принесу вам чіпсів".
За півчаса я умру!
Але ладно. Все одно вряд лі той клоун раньше припреться. Дєвушка якась. Странний пацан.
Я зі своїм бившим мужем на остановці познакомилась. Стою і чуствую – взгляд такий, в спину, оценівающій… І зразу ж так йому повірила, пішла з ним у парк в двінацить годин ночі говорить і пиво пить. Через тиждень мені сказав – я хочу з тобой жить разом, а через два – хочу, шоб ти мені дитя родила. Поженились. Я така дура влюбльонна була. Ну, хто ж знав, шо він алкаш?
О. А он і та дєвушка, навєрно. Бо дуже нєрвнічає. Нє, ну я би таких штанів в жизні не оділа! І блузки такої в глупі ромашки. Ше й на руках якісь вроді браслєтікі з бісєра. Нє, я люблю одіться красіво, щоб зразу було видно, шо красіва женщіна. А це – фіть-фіть, пугало городнє. А красіва ж дєвушка могла буть, якби їй нормальні туфлі і юпочку.
Вже й ушла? Нєрвна якась.
Щас нарешті той пацанчик, Артур, припреться, чіпси принесе.
Інтєрєсно, кому це пам’ятник? Чудік із зонтіком. Навєрно, якись маркіз чи барон. Навєрно, він порох придумав чи рєнгєновскі лучі. Тут, у Львові, люблять таку лапшу. Ми з мамкой не з сюдова. Ми з Рафаловки, це є такий городок біля Сарн, там тіпа наші корні. Сюда мамка на роботу приїхала, як із батьою розвелась. Давно вже. Я ше мала була, в школі училась. Так і живем. А шо їздить? Ми ж не цигани. А муж мій бивший гуцул був. Алкаш!
О. А он і мальчік мій суне, чіпси несе нарешті. По смерть його посилать… Ех, ну і влипла ж я, чесне слово, з цим усім.
"Прівєтік. Ну, давай".
"Я вам приніс піцу".
Піца лежала в красівій картонній коробочці і дуже вкусно пахла. І дєнєг же вона стоїть! Я ніколи в жизні такої не їла і даже не нюхала. Ну чо він мені її приніс? Тіпа на шось надєється? А чо – мона йому всьо пообіщать, аби тіки зара нікуди не йти. Все одно потім не найде.
А яка вкусна!
В жизні нічо такого вкусного не їла!
І дорога, навєрно.
Шо він там каже?
"Яка була та дівчина?"
"Да яка… обична… чорненька така… в джинсах, на руках такі – з бісєра, – на "чорненька" він сдєлав стойку, на "з бісєра" розслабився. Видно, облом, мальчік. – Ну, і в блузочці такій, у цвіточок".
"Нічого не питала?"
