KnigaRead.com/
KnigaRead.com » Проза » Современная проза » Олена Захарченко - СІМ ВОРІТ

Олена Захарченко - СІМ ВОРІТ

На нашем сайте KnigaRead.com Вы можете абсолютно бесплатно читать книгу онлайн Олена Захарченко, "СІМ ВОРІТ" бесплатно, без регистрации.
Перейти на страницу:

З роботи мені на мобілку дзвонили, бо я маю мобілку і я роботу маю, бо я як людина маю вигляд, як людина ходжу і балакаю з людьми – як Кирило Мефодієвич, лікар.


Марина Чех: студентка;

"У чужому місті, як у чужому тілі", – подумала студентка Марина, хоча їй хотілося думати не про чуже місто, а про того хлопця, з квартири якого оце щойно вибігла, розтріпана і зла.

Квартира хлопця – хтозна-де, на якійсь далекій околиці, принаймні Марина раніше ніколи в цьому районі не бувала.

Марина взагалі мало де в Києві бувала.

Марина тут живе всього два місяці.

І їй тут погано.

"І просто ж сиділи… – подумала ще… – Ну навіть нічого не пили…"

Тобто пили чай. А він жалівся на свою депресію, оцю постійну осінню хандру, що нападає на людей, але він був хлопець нетерплячий, егоїстичний, тому казав "депресія". І ще багато чого казав, ну як люблять хлопці дівчатам жалітися. Казав: "Така запара, і всі мене кинули, жодного друга не лишилося, я навіть пива не пив уже два місяці, бо тупо нема з ким". Так казав, а вона слухала і кивала головою – так, як дівчата подібні речі слухають.

Ясно, що він перебільшував, хотів, щоб їй шкода стало, а вона розуміла, що він хоче, і шкодувала, але не настільки щиро, як йому хотілося б.

Тут Марина плюнула собі під ноги від злості і підфутболила каштан носком туфельки.

Осінь це.

Київ.

Хворі, руді каштанові дерева. Блискучі, лаковані каштани на асфальті – хочеться назбирати їх собі цілу торбу, тільки що з ними робити вдома?

Марина глибоко вдихнула холодне повітря.

Дурень!

Поїхала до нього, бо конспектів обіцяв цілу купу, бо він уже другий рік у магістратурі, в Києво-Могиляській академії, він і те знає і се знає, і ще в нього з інтернету повно інформації нарито, на флешку скине, казав. Поїхала, а що?

Марина просунула руку, протислася пальцями в рукав куртки і обсмикала порвану блузку.

Сиділи, чай пили.

Сиділи як люди.

І тут, раптом – в очі їй втупився, як сам не свій, зблід, змертвів, повітря так вдихає, як тоне, з-за столу встав – чашка дзенькнула, тенькнула, впала. До Марини ступив, як сновида, як обморочений, Марину – хап!

Вона ще один каштан підфутболила, полетів ой-йо як далеко, подивилася праворуч-ліворуч і зрозуміла, що пішла не туди і заблукала.

Район цей називався Воскресенка. Хрущовки-хрущовки… Дерева. Трамвай їде. Квадратний, як коробка, кутастий. Скрипить колесами… Ай-яй-яй… Де вони їх такі старі беруть, ті трамваї? Як ті трамваї їздять, не розваляться?

Заблудилася…

Вони тоді йшли – з цим хлопом, він її вів до себе – трамваїв не було.

Вони йшли – були великі супермаркети.

Вони від маршрутки йшли.

Добре, що там, у нього, хоч не роззувалася!

Як тепер вибратися з цієї, як там її?

Воскресенки.

Лівий берег. Київ.

Біля ларьочка стояв алкоголік і нюхав пластиковий стаканчик. За ларьочком починалося чи то трамвайне депо чи то що таке – трамваї стояли порожні. Такі кутасті, старі, квадратні, фарбовані в жовте і червоне, обмальовані негарними графіті.

Депо.

Кудись же вони звідси їдуть. Може, до метро?

"Вибачте, – звернулася до бомжа, що рився в смітнику, – ви не скажете…"

"Інанно! – перебив її бомж, обернувшись. – А ти що тут робиш?"

Марина подумала нерозбірливе і зле слово.

"Енкі! – сказала, бо це був її добрий знайомий, бродячий древній шумерський бог Енкі. – Я ж просила сто разів – ніякої "Інанни" на вулиці!"

Енкі був розумний дід, добрий дід, тільки трохи… ну як то – шумерський бог. Марининого хлопця він, наприклад, називав Гільгамешом. Спробуй вимови!

Артура називав Енкіду.

Заскрипіло, загриміло – трамвай із депо поліз.

"Ага, – сказав Енкі, – то це чемна дівчина Марина Чех гуляють Києвом? Чемна дівчина плакала, і в неї розмазана помада?"

"І що?"

"Витрись".

Хустинки в нього чистенькі. Він узагалі не бомж, він – шумерський бог.

"Що вчора робила?" – спитав Енкі, аби що спитати, бо трамвай хитало дуже, і Марина вже сильно поблідла, її захитує в транспорті, дуже незручно – до батьків їздити треба аж 300 з гаком кілометрів маршруткою. Зі Львова ближче було. Але Львів закінчився бакалавром, а магістерський диплом їй потрібен був київський. Так казала. А може, просто через те, що її хлопець пішов сюди – то і вона за ним.

"Були в Артура", – відповіла Марина, аби відповісти – її вже починало нудити.

"З ким?" – запитав Енкі, аби спитати.

"З Олегом. І Юля була".

"Юля?"

Олег – то був її хлопець. Артур – Олегів товариш, сусід зі Львова, а Юля – Маринина однокласниця й одногрупниця, у Львові і тут теж.

"А що"… – подумала Марина, згадавши Юлю і уявивши, що б та їй відповіла, якби розказати, як вона оце сьогодні, в цього придурка з його чаєм… Юля би сказала: "Та капець, яка пристрасть! Прямо дах зірвало хлопцю".

Подумавши так, розсердилася.

І нудити перестало, від злості.

"Юля, Юля… – бурчав тимчасом Енкі. – Часто – Юля".

"Вони – пара".

"Хто?"

"Юля й Артур".

"Давно?"

"З літа".

"Ти?"

"Що?"

"Помогла їм".

"Ну… я подумала – так буде всім краще. Олегу. Щоб усі ми разом тепер. Щоб я не ходила до Юлі, а він не валандався хтозна-де. Він із Артуром – дуже… прямо дивно, як вони… дружать".

"Так?" – перепитав Енкі. Побурчав, як ведмідь, черевом. Посовався на сидінні.

Люди дивилися на них – студентка магістратури і бомж. Вони ж не знали, що він не бомж.

"Живуть?"

"Ні. Вона – у Ворзелі, в гуртожитку. Він – на Подолі. Батьки йому купили квартиру".

Марина зі своїм хлопцем уже аж два місяці жила. Від самого першого вересня. Від самого початку життя в Києві.

"Довго ще?" – спитала про дорогу.

Енкі сказав.

Рипів трамвай.

Дорога взагалі довга-довга, коли вперше їдеш, коли Марина вперше їхала від метро "Берестейська" трамваєм до їхньої квартири з Олегом, то їй здавалося – проминула цілу вічність брудних дворів, закинутих заводів, будок із гральними автоматами, плакатів, реклами і покривлених тротуарів із калюжами.

Тепер – нічого, звикла щодня. Всього якихось 15 хвилин.

"Метро, – сказав Енкі. – Виходимо".

Вони вийшли і спустились по оббитих, вищерблених сходинах штовхатись у підземному переході, між брудних, темних стін, слабенького освітлення, запаху могили.

Продавали яскраві салатові шматяні квіти на могильні вінки, тапки, шкарпетки і журнали.

"Енкі, – спитала Марина, задивившись на обкладинку журналу і спинившись, -слухай… Інанна – вона в шумерів богиня чого?"

"Казав".

"Сходу сонця там… родючості… Слухай, а хіба пристрасть… ну… плотське кохання… воно не те… не її?… ну… якщо за логікою, якщо родючість…"

"А що сталося?"

"Та нічого".

Пішли далі. Метром ще їхати довго. Через пів-Києва.

"Ти куди зараз? До нас?" – спитала в Енкі.

"До річки. Жетон дати?" – в Енкі постійно купа тих жетонів, у смітті він їх знаходить, чи що?

Марина хотіла з ним піти до річки, тобто до Дніпра. Розвіятися, погуляти, але ж Олег там чекає. І думає щось. Дзвонив он – вона звук вимкнула.

Що би йому збрехати?

У вагоні метро стіни рекомендували найкращі курси з вивчення англійської мови, найкращих розробників і розкрутників сайту за один день, а ще – сходити до супермаркету "Космо" і купити шампунь із якоюсь новою формулою всередині.

Марина подивилася на стіни, подумала про щось: чи то про свою непристойну пригоду, чи то про богиню Інанну, а потім вже не думала, бо полізла через телефон до соціальної мережі й підвисла там, не помічаючи ні грамотних стін, ні мам із малими дітьми на руках, яким тре' було поступитися місцем.

На зупинці трамвая, як вийти з метро "Берестейська", горів синьою зіркою високий офіс "Київстару".

"Стемніло, – подумала Марина і погладила пальцями в кишені блискучий, слизький каштан. – Що ж Олегу збрехати?"

Хотілося кави.

Уявила собі теплу каву в кухлі. До кави уявилася маленька однокімнатна хрущовка, яку знайшов і винайняв для них Олег. А потім і сам Олег. Чорне стрижене волосся. Чорні очі. Смаглявий довгий ніс. Широкі плечі. Худий живіт. Червоний плетений светр із ромбами.

Можна правду розказати, але, по-перше, він піде і наб’є морду тому хлопу з Воскресенки, і повибиває йому зуби, і наробить собі проблем, а по-друге… було там щось таке… про що треба подумати, і щоб не заважали, щось – ух, класне! Секунда якась…

Приїхала маршрутка, що йде "по трамваю".

Марина стояла, хапаючись за поручень, щоб не впасти, і цілу дорогу до своєї зупинки думала, що збрехати і чи зайти зараз до магазину, чи не треба.

Краще б вона подзвонила Юлі.


У Києві "під’їзд" називають "парадноє". Марина ніяк не розуміла спочатку, що вони питають, коли питали.

У під’їзді не світилося.

Марина пройшла вздовж стіни з білими латками – де фарба пооббивана меблями, які носять по сходах. У дешевих будинках часто міняються жильці – знімачі дешевих квартир.

Перейти на страницу:
Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*