Олена Захарченко - СІМ ВОРІТ
Марина присвітила собі мобільним, впихуючи у шпарину ключ.
У квартирі не світилося ніде.
У квартирі пахло хрущовкою, сміттям і смаженою рибою – сусіди знизу смажать.
Марина подумала, що квартира порожня, але Олег був – вона його побачила, як зазирнула в кімнату, він сидів перед вікном і дивився у двір.
Таке щось зловісне було в цій квартирі, темній і тихій, де нічого не шумить, ні брехунець, ні кулер комп’ютера, але Марина думала про себе, про те, що ж тоді було таке -мов якась деталь, відчуття, і ще думала, що збрехати.
Олег її нічого не питав, але вона сама мусила говорити, і вона стала говорити:
"О, ти чого без світла? А я з Юлею гуляла… Ми Подолом гуляли… Зайшли ще кави випили… Хочеш кави? Я зараз…"
Він мовчав.
Він дивися на неї, крізь неї, повз неї.
Вона стягнула чоботи, взула тапки з собаками і твердими підошвами, куртку знімати не стала – там рукав обірваний у блузці, хай потім.
Помила руки у ванні.
Він вийшов у коридор і спитав:
"Як Юля?"
"Та нічо…"
"Ти досі з нею була – весь час?"
Напевне, Юля йому дзвонила – вирішила Марина і вибрехалася:
"Ні. Потім я сама поїхала на Труханів. Там погуляла. В ліс зайшла – бач, рукав обдерла", – і зняла куртку.
Олег сказав:
"А".
І пішов у кімнату.
Ну й хай.
"Ти не знаєш – вона до… до… до нього поїхала?» – крикнув із кімнати, як вона вже на кухню зайшла.
На кухні робилося хтозна-що: посуд немитий, продукти між немитим посудом, книжки на підлозі, футболка на відкритій кватирці, і штора, обірвана з двох боків, висить так сумно.
Марина розсердилась і крикнула йому:
"Не ревнуй її до свого Артура!"
"Ти здуріла?" – спитав він і став у дверях кухні.
"Ця ваша дружба… Це вже занадто! Зараз я йому подзвоню і запитаю, в нього Юля чи ні!" – їй здалося, що він якось підозріло дивиться на обірваний рукав. Труханів – погана придумка, і вона бігом узяла телефон. Сердита і знервована.
Артур не брав трубки.
Поки вона дзвонила, Олег дивився на неї – так, ніби його вдарили чимось важким по голові.
Закипів чайник.
Марина пошукала, знайшла єдину чисту чашку, всипала туди розчинної кави і цукру.
"Постав", – сказав Олег.
"Чого?"
"Це ж його чашка".
Марина не витримала – лупнула чашкою об землю. Чашка розлетілася на шматки, кава… цукор…
Олег так мотнув головою назад, наче йому дихати не було чим, наче його за горло здавило, потім схопив її за руки, дивився, рвонув її, вдарив об скляні двері – двері задеренчали тоненьким склом у фігурні квіточки.
І тут задзвонила мобілка.
"Це Артур! – вирвалася Марина і хапнула мобілку. – Що?!"
"Слухай, Інанно, – сказав їй звідти Енкі, сто разів же просила його! – Ти там питала про пристрасть… Ну, пам’ятаєш?"
"Яку? Енкі, я тобі передзвоню, добре?"
"Почекай. Я зараз їду до Львова і буду «поза зоною досяжності» пару днів. Що ти мала на увазі? Що там сталося?"
"Та Енкі! Нічого не сталося. Енкі, я тобі за три дні передзвоню, добре? І розкажу. І побалакаємо, добре?"
"Марино, це не жарти. Я одразу не зрозумів, що ти питаєш. Марино, це – не жарти, кажу тобі. Що було?"
"Енкі! Ні-чо-го! – як цей старий дід не розуміє? От зараз вона стане тут перед знервованим Олегом усе розказувати. А ще шумерський бог! – Їдь спокійно, не переймайся, і передавай там привіт Енлілю і… кого там ще побачиш, у Львові! Все".
Олег дивився на неї – тут вона помітила, що в нього червоні, заплакані очі.
"Ти не знаєш?"
Що вона мусить знати? Зараз він розпитуватиме – і виявиться, що вона збрехала.
"Що? Знаю!"
"Я думав, ми поїдемо відразу".
"Куди?"
"Ну… в морг…"
І тут Марина зрозуміла, ще до того, як він сказав, – вона зрозуміла, вона вдихнула мокрого й гарячого повітря від чайника, відчуваючи горлом його, тримаючись, щоб не закричати, слухаючи, як до неї, до її вух, повільно пливуть крізь мокре гаряче повітря його слова:
"Артура ж зарізали… вночі… Треба ж і нам… Так?" – ці жахливі слова розбивались у повітрі на склади і повторювались їй у вухах якоюсь нереальною луною. Марина ступила назад, і хруснув під тапком осколок артурової чашки – так голосно…
Олег: студент магістратури;
Того дня, десь так після пар, ми сиділи з Оленкою, дівчиною дуже інфантильною і вихованою на Замковій горі в Києві, пили пиво на помин Артурової душі. Марина, моя дівчина, з якою ми живемо разом, зірвалася з пар, сказала, що їде до Львова на його похорон, а я думав, їхати мені туди чи ні, все одно є нічні поїзди, а в крайньому разі можна й літаком, але я поки ще не знаю, чи це треба.
Оленка сказала, що треба.
Хоча я їй пояснював: ну нащо, казав їй, ну нащо, ну що мені там робити? Стати в юрбі тих родичів і дивитися на його лице і той дурнуватий костюм, який на нього надягнуть? Я не казав "дурнуватий костюм", але так воно й буде.
А вона знову заперечувала, що треба, бо він був моїм найближчим другом, це я їй розказав, сам розказав перед тим, бо звідки їй знати, що він був моїм найкращим другом, хоча вона не зрозуміла, я думаю – чого їй мене розуміти? Мене навіть моя дівчина, Марина, не розуміє, вона он поїхала на похорон, а мені навіть не запропонувала: "Їдемо разом?" Якби вона покликала, я поїхав би з нею, але вона не сказала, вона говорила тільки про Юлю, свою подружку, однокласницю, одногрупницю, казала: "Як Юлі тяжко, ти подумай, як Юлі тяжко, вона ж Артурова дівчина була".
Я ненавидів цю Юлю, бо вона, сучка гуляща, не розуміла, який класний хлопець був Артур. Вона тягала його за собою по тих дорогих гадючниках, де сама бувала, вона примушувала його одягатися, як ідіота, в усе модне, вона зробила з нормального хлопця якогось прилизаного мажора, всього за пару місяців!
І якби ж вона хоч розуміла, який він класний! Я б на її місці просто щоранку Богу дякував, що мені таке щастя випало, а вона таскалась із ким попало, і навіть коли йому голову задурила – не перестала!
А Марина тепер мені: "Ой, їй так тяжко, їй так сумно…" І поїхала з нею.
Допив пляшку пива і кинув подалі в траву, ну то й що, що сміття, мені зараз глибоко плювати на всякі слиняві лозунги про чистоту природи. Тим паче, яка тут на Замковій горі природа?
Дівчинка Оленка подивилася на мене косо, але, розумничка, нічого казати не стала. Я забрав у неї з рук пляшку, все одно вона її не пила, а так, мусолила, і ковтнув…
Дві ночі не спав.
Дві дурні ночі, очі, як світлофор, і хоч дурненька дівчинка дивиться на мене, склавши губки, ніби зі мною все нормально, але я здогадуюся, що вона собі думає: думає, що я – п’яний придурок, і що верзу якісь дурниці, і не хочу їхати на похорон до найближчого друга, і сиджу тут з нею п’ю пиво, а сам маю дівку, падлюка така брехлива, але бач – дивиться на мене великими уважними очима, ніби оце мені страшно співчуває, страшно мене розуміє, ага, розуміє, аякже!
Якби не Юля, то він би досі був живий – не тягався б де попало ночами, не лазив би тими дурними підземними переходами. В Києві найгидкіше – оті підземні переходи. Хоча я мало в Києві жив, усього якихось пару місяців, але поки що не бачив нічого гидкішого за ці підземні переходи.
У нас у Львові вони теж не взірець архітектури, але не такі, в нас вони хоч чисті, а тут – ніби на підлогу налип увесь бруд із усієї київської жлобськості: ці підлоги, ці парапети – вся київська монументальна совковість, ці вибиті сходи, на яких сидять жебраки і, тягнучи перед себе коляски з важкими дітьми, спотикаються молоді мами, цей застарілий запах нужника. І спускаєшся туди, в запах нужника, в темряву, трохи розбавлену якоюсь одною, чудом не перегорілою, лампою, і тобі назустріч світять очі продавців, що розклали під стінами якийсь дешевий крам, і очі собак, які сплять під тими ж стінами на рештках картонних коробок.
Спускаєшся, як до могили.
Там його і зарізали.
Десь в одному з тих могильних страшних київських підземних переходів на нього напали в ніч із суботи на неділю і зарізали. І він ще повз, іще, стікаючи кров’ю, кудись повз, когось шукав, жити хотів, може, кричав щось, кликав когось, може, мене. Його кров… кров, та проклята ніч, ліхтарі, грязюка, і тіло повзе саме по собі ще пару сантиметрів, без душі, годне ще жити, а вмерле…
"Як ти думаєш, хто його? – спитала Оленка і додала ще, щоб здатись розумнішою, – насправді вбив?"
"Звідки я знаю? Кажуть – бомж. Алкоголік якийсь, приблуда, зек колишній, корочє, кончений чоловік, якому вже нічо' не страшно, нічого не треба… І тільки якої біди йому було нападати на міцного тверезого хлопця в підземному переході? Він навіть мобілку в нього не взяв, тільки якісь гроші, кажуть. Потім ще моя Марина йому на ту мобілку дзвонила – я дивлюся на неї, я знаю, що він мертвий, зарізаний, а вона йому дзвонить, ще й потім, як їй хтось подзвонив, крикнула: «О, це він!»
А він тоді вже в морзі був.
Може, найняв того бомжа якийсь Юлин дружок, приревнував, усяке буває… А чого – ні? "
"Ти так через це мучишся…" – каже тут мені Оленка, от я їй і видав.
