Любко Дереш - КУЛЬТ
4.
Битва / макрокосм
макрокосм.
Дарця була стороннім глядачем, а точніше - ДВЕРИМА, які випустили у макрокосм незвідану силу, що жила в білому світлі.
У просторі поза всякими стінами і дверима, просторі в Не Бутті зійшлися дві сили. Вона бачила енергії (вона втратила відчуття будь яких меж, меж між внутрішнім та зовнішнім, собою та Ними, тими надпотужними силами), протилежні одвічно ворогуючі енергії, що в черговий раз зійшлися у двобої.
Вона бачила Йоґ Сотота, Великого Хробака, бачила його остаточну форму безконечності, блідого нескінченного щетинистого Хробака, Ткача Реальності і Володаря Тіней. І ще Дарця бачила Волинкаря при Воротах Зорі, бачила Його правдиву форму також, зрозуміла протилежність Його енергії.
Була битва Сил, і вона бачила, як проносяться довкола них у шаленому вирі галактики, туманності, Всесвіти та Реальності, усе Буття оберталося довкола цієї битви, неначе довкола єдиноіснуючої Осі у всіх часах і вимірах.
А потім потік білосніжного світла посилився, шматуючи Дарцю своєю колосальною потугою, і Волинкар при Воротах Світанку почав танцювати свій древній танець, Танець Створення Світу, і біле світло вибухнуло, руйнуючи, змиваючи і очищаючи геть усе, даючи народження нової зірки, і нового світанку. І Дарця бачила Його, у вирі ангельських звуків хору, що гучнішав у передчутті Дива, бачила Волинкаря при Воротах Зорі.
5.
Дарця / коледж
Вона була повністю знеможена, лежала на холодній, мокрій цементній підлозі закритої дівчачої душової підвалу.
Вона віднайшла тіло Банзая - білки очей чорні від потріс каних судин, кров із вух, кров із носа й рота. Дарця лягла тут же, коло Юрка, заклавши його холодну руку на себе, так, наче він її обіймає. Вона голосно плакала, ревіла, як мале дитя, притулялась до Банзая, але той чомусь не відповідав взаєм ністю. Дарця цілувала його в губи, але ті посіріли, стали сухими і холодними, як і руки.
6.
Корій
Ромко Корій дуже повільно приходив до тями. Він підніс голову (шалений біль прострілив наскрізь шию, віддаючи у груди), змів з одежі уцілілою рукою наметений сніг і спро бував піднятися.
Засичав від болю, але все ж таки став на рівні ноги. Усе підборіддя було залите тепер уже засохлою кров’ю; Корій не відчував тіла, лише гарячі імпульси болю, то з руки, то зі спини чи карку. Волосся (воно стало сивим сивим, як осінній дим) злиплося разом із намерзлим снігом у важку крижану кірку.
(Дарця)
Так, треба було за будь яку ціну віднайти Дарцю, те ціпятко, якому сам час скрутити карк. Сила залишила його, пішла у землю, поки він лежав на цьому холодному бетоні, вмерзаючи у нього, розливаючи по його сірій поверхні власну кров. Його власну кров, чорт забирай!
Він рушив усередину коледжу. Було вже пізно, перша ночі, не раніше; усі повтікали, дізнавшись про карантин, тож ніхто не заважатиме. Гріш тому ціна, хто не може завершити почате.
7.
коледж
Десь о-пів на другу ночі - Дарця все ще лежала коло Юрка, притулившись губами до його щоки; Корій саме сповзав (нормально йти не виходило) по сходах у підвал - на підлогу душових посипалась штукатурка, а за нею рухнуло і всеньке ліве крило коледжу, заминаючи під собою дівчачий гурто житок, ховаючи своїх сумнівних мешканців під холодним каменем.
Післяслово
Дарця розплющила очі, але замість понурих склепінь підвальної стелі вона побачила небо. Синє, все у перистих хмаринках, глибоке небо кольору затертого джинсу. Як її штани. Сонця не було, але можна не сумніватися, що воно сховалося за пеленою хмар.
Дарця підвелася з піску й обтрусилася. Вона стояла посеред пустелі.
Дарця озирнулася: навколо, наскільки сягав її розпечений сльозами погляд, була ідеально рівна поверхня, устелена піском. Пісок та небо на горизонті були сплавлені у гаряче мерехтливе марево. На межі видимості темніло щось незрозуміле.
Дарця обтрусила зі штанів та тоненького в’язаного светрика дрібки кварцу і сланцю (вона була босою) і рушила по приємному для ніг піску до темноти на горизонті.
* * *
Припарювало. Повітря було тут застояним і нерухомим, як у великому замкнутому анґарі. Як перед грозою. Вона наблизилася до темної цятки достатньо близько, аби розгледіти її.
На сірому піску стояла канапа з вишукано гнутими дерев’яними ніжками і рамою, оббита кривавим оксамитом.
На канапі у вільній, невимушеній позі сидів, заклавши ногу за ногу, дивний пан, зодягнутий у легкий чорний костюм трійку: чорні штани і вільна маринарка, чорна сорочка і чорна камізелька, і чорний крават на шиї. Пан мав довге, до плечей, чорне з сивиною волосся, витягнуте бліде лице, затулені чорними окулярами очі та рухливі, чорно сиві брови, які часто вистрибували із затінку окулярів.
На колінах у добродія звично і зручно спочивала електро гітара. Від гітари, наскільки вона бачила, не тягнулося жодного дроту.
Добродій у чорному скривив губи в легкому вишкірі й пробігся пальцями павуками по виблискуючих струнах.
Звук, здавалося, затопив цілу пустелю, такий чистий, прозорий і кристалічно рідкий, наче йшов із космосу.
Від несподіванки Дарця втягнула голову в плечі. На своє безмежне здивування, вона розпізнала риф із «Кулемета»
Джиммі Гендрикса.
Нарешті Дарця стала обличчям до обличчя з добродієм у чорному.
Той посміхнувся щиріше і кинув:
- Нарешті. (краплина води, що падає у воду) - Де я? - тихо поцікавилася Дарця. Вона не раз чула цей голос, зовсім недавно він (чи, може, і не він) говорив у неї в голові.
Чорні брови виповзли з тіні окулярів у здивуванні.
Усмішка.
- Де ти? - пауза. За нею: - А ти таки справді дивна. Дивна дівчинка, скажу тобі. Найдивніша зі всіх, хто сюди приходив.
Особлива дівчинка. Якщо хочеш знати, особлива дівчинко, - у залі для транзитних гостей.
Дарця насупилась:
- А де Юрко Банзай?
Пауза.
- Де Банзай? Банзай там, де йому і слід бути. А що, сумуєш?
Дарця змовчала.
- А хто ти? Ти Волинкар?
Пауза. Пан із гітарою торкнув струн і взяв два три акорди.
Ті видалися знайомими теж: щось із «Led Zeppelin», а може - «Creedence Clearwater Revival».
- Один мій давній знайомий приходив сюди недавно…
Він зве мене Сатиром. Розумієш? Я старий мудрий Сатир Гітарист, і будь певна, що я не Волинкар. Проте… я, сказати б, максимально наближений до нього. Я з його найближчого оточення. Щось на зразок родини.
Дарця знову насупилась, проте ледь кивнула.
- Той чоловік, Король Ящірка, - класний хлопець… Як, зрештою, і Гендрикс. Той хлопець просив заспівати оду його члену.
Порив вітру.
Дарця розтерла гусячу шкіру на руках.
- О, здається, тобі вже скоро треба буде йти, - промовив Сатир, позираючи на гітару. Дарця глянула через плече і побачила позаду себе стовп, раніше його, здається, не було.
До стовпа на чеснім слові кріпилася стара поіржавіла з країв дірява табличка:
У Т О П І Я
30 км
Дарця несподівано заскиглила:
- Я хочу назад! Поверни мене назад, добре?
- Ні, ти таки справді дивна. Але поскільки ти особлива - раз хочеш, можеш повертатись… Але ти пошкодуєш, вір мені на слово.
- Ні ні, я не пошкодую, все круто, правда, я не шкодува тиму! - запевнила Дарця добродія.
- Ну тоді йди.
ЙДИ!!!
* * *
!!!!!!!!!!!!!
вона зірвалася з лікарняного ліжка, та сильна рука повернула її на подушку. Білий колір, іскристий біль, просторий і ниючий, наче зрідлий ультразвук, та запах лікарні. Дарця не могла сконцентрувати погляд. Двоїлося в очах. Біль і рухи, сковані гіпсом та бинтами.
- Тихо, тихо! Лежи! Лєнка, вона прийшла до тями!
Промедолу, два куби! Ну, Лєнка! Рухайся!
Укол. Ватяна темрява
* * *
!!!!!!!!!!!!
Дарця отямилась із жахливим розумінням того, що втратила руки назавжди. Під час операції ампутували обидві руки і ліву ступню, начисто розтовчену уламком бетонної панелі
* * *
вона кричала до хрипоти. Медсестра Лєнка впала в нерви і вгатила їй триста мілілітрів промедолу. Дарця відчула задуху, парноту та благословенну тишу транзитного залу.
Тиск упав майже до нуля
* * *
відчуття польоту (слайд: струмок по кам’яному гірському руслі)
* * *
лечу?
(весна)
* * *
- Привіт.
Старий мудрий Сатир Гітарист так само продовжував стискати гітару, наче юну тендітну коханку.
Дарця дивилася на Сатира замислено і сумно. Кілька секунд пан у чорному мовчав.
- Ти хороша, ти це знаєш? Направду!
Дарця байдуже знизала плечима.
- А тепер іди. На тебе чекають.
Дарця вже розвернулася йти за дороговказом, але зупинилася й глянула на Гітариста востаннє.
- Дякую, - промовила вона.
Усмішка.
- Йди. Не затримуйся тут. І передавай привіт Банзаю - він мене повинен пам’ятати!
