Любко Дереш - КУЛЬТ
Ще за півгодини кров текти перестала; у кімнаті запану вав абсолютний спокій: три тіла, і всі троє мертві.
5.
Корій
Корій сидів, непомітний для неуважного ока, ніби чорна вдова, у верхньому кутику кабінету медпункту й зі щирим задоволенням спостерігав за дикими подіями. Оце так п’єса, ну нє хіба?
Звичайно, часами доводилось і втручатися - то, скажімо, відчинити замкнені на ключ Андрієм Ярославовичем двері (як би тоді нещасний Мирко, сповнений твердим рішенням прогнати шуліку від сімейного гніздечка, добрався до цієї і без того покаліченої пташки?) чи, скажімо, випередити прудку малу і покористуватись її телефоном. А деколи й просто непомітно підштовхнути, скерувати думку в пра вильне русло… Інколи його підопічні бувають такими впертими. Зрештою, він не лише глядач, але й режисер. Всі недоліки треба виправляти вчасно.
А коли настала найцікавіша мить, і дівчисько, скалічене й жалюгідне, замахнулось уламком вази на Мирка, Корій відчув, що настав час чогось ґлобальнішого і цікавішого. У його лігво завітали юні, але вперті поборники зла. Зрештою, мала лярвочка Дарця його не цікавила. Вона була випадко вою фігурою, недоречною на цьому двобої. Закриваючі й Відкриваючі - не прості слова, і цього не уникнеш, як не крути. Корій тепер добре розумів, що це не пусте відтворення безглуздих традицій. Це щось набагато глибше, наріжний камінь Вічності.
Але Банзай мав усі задатки поганого Закриваючого - безперечно, ті старі пердуни, що звуть себе Богами Сивої Давнини, вже вкінець здебіліли. Що ж, за помилки - тим паче, такі недалекі - треба платити.
Вони заплатять, Корій знав це. Усі спроби - на атолі Увеа, на Рифі Диявола чи в Данвічі або в Інсмуті - виглядали дитячими забавками у порівнянні з теперішніми змінами.
Волтер застерігав його, вони багато через що перейшли разом із Волтером; але Волтер не був на тій далекій, проклятій погаслій зорі. Не був там, де мешкає Причинний Хробак, що біду накликає, то що ж він може говорити про Йоґ Сотота?
Він добре зробив, що не послухався свого ментора, а тепер уже просто товариша. Бо Волтер старіє без крихти сили у приреченому місті, а він розкошує такою владою, яка не снилася навіть тим потворним гострозубим жерцям з Увеа.
Корій по павучому переліз крізь стіну з кабінету назовні й зіскочив на підлогу. Він міг миттєво перенестися у Коридор, споруджений ним же, на шматку власного сновидіння, але хотілося насолодитися своєю міццю. Без сумніву, це були найщасливіші та найприємніші миті його життя. Корій дуже пишався собою - адже в жодній із тих книг, які він вивчив за останню чверть століття, не писало, що найкоротший шлях для Великих Древніх - через сновидіння. Він сам зробив такий висновок, і - гур ра! - він не помилився!
Корій біг плутаними коридорами (не коридори, а мрія - у всіх фільмах про тюрму були такі коридори; Він сподівався, Банзай належним чином оцінить його роботу там, під коледжем), з під його військових черевиків зерном розси палися снопи блакитних іскор, а жарівки, під якими він про бігав, вибухали зі скляним тріском. Він наче ніс пітьму - без жарівок, коридори розчинялися і втрачали попередні форми.
«Оленяча Шкура» провалювалась у морок на роздоріжжі світів, а Ромко Корій почував себе на сьомому небі.
6.
Семпльований і Малаялам / болота Гтха’ата
- Старий, де ми тепер? - слабим голосом поцікавився Семпльований у друга. Вони секунду тому стояли перед дверима до підвалу, розписаними орнаментом та арабською сув’яззю, а тепер опинилися тут - у дикому, незбагненному місці, де небо кольору крові, і повітря нерухоме, наче перед грозою, затхле й тепле, і смердюче, пахне здохлизною, тому що навколо них були болота. Доки сягав погляд, пробираю чись крізь дивне марево туман, усюди навколо було болото, чорне, грузьке і чимось дивне, чим - вони ще не могли сказати. Двоє друзів стояло на відносно сухому березі, залитому протухлою рідиною, не водою, бо надто густа, можливо, нафтою. Хоча й на нафту це не було занадто подібне. Густа чорна олива.
Під ногами було болото, таке, як і всюди, з тою лише різницею, що рівень рідини нижчий. Позаду них росло дерево - поникле, зігниле сотні років тому, мертве. А якщо й ні - то існувало воно лиш своїм, незбагненним для живих життям. Дерево було без кори, покручене й голе.
У повітрі панувала дивна напруга - можливо, тиск вищий, тому і впливав так гнітюче на їхню свідомість. Але Семпльований не міг сперечатися зі своєю інтуїцією - вона панічно шепотіла, що саме місце випромінює жах. Або те, що мешкає тут, на цих безлюдних болотах. Семпл глянув на чорне місиво під ногами. Воно ворушилось, так, воно ворушилося, немов матрац, напханий глистами. Болото рухалося, так, наче також жило особливим, мертвим, неорганічним життям.
Від напруги хотілося кричати. Кричати, поки увесь ляк цього місця не зійде нанівець.
- Ну шо тепер, ШО ТЕПЕР? - панічно забелькотів Семпл.
У Павука зуб не попадав на зуб. Волосся ворушилося на голові, бо він шкірою чув - тут живе зло. Повітря ставало чимраз наелектризованішим, від чого на шкірі піднялися всі волоски. Павук глянув на свій дешевий китайський годин ник.
- Сем, ану глянь! То труба!!!
Семпльований кинув оком на годинник, і мороз задер по спині колючою рукою. Цифри на рідкокристалічному табло змінились із
16:07 09
на
16:07 08,
а ще за кільканадцять секунд на
16:06 54
У Семпльованого відвисла щелепа. На коротку хвилю він навіть забув, де знаходиться. Що ж це, до лиха, за місце, де земля проклята чорним багновиськом, а час біжить назад?
У повітрі з’явилося щось нове - дивний звук, наднизька вібрація, відчутна лобною кісткою і легким коливанням повітря у вушній раковині, від якої починають нити хворі зуби.
- Сем, шо робиться? Сем!
Сем зачаровано дивився у протилежний від Павука бік.
У тумані під багряним небом щось вибиралося на світло.
Густі маси болота почали розходитись, даючи місце потвор ному плоду цього проклятого місця. Звідти вибиралось щось не просто велетенське. Це Щось мало справді титанічні розміри.
Щось вилізло і, не довго роздумуючи, проковтнуло їх.
7.
Дарця
Лунко зачинилися двері, від чого Дарця скрикнула з переляку. Її нерви були натягнутими, наче тонкі струни, і бракувало зовсім небагато, аби струни потріскали.
Постать повільно наблизилась до них, примовляючи:
- Ай я яй я яй! Шо ж ви тут загубили? Не знайшли кращого місця цілуватися, як по підвалах?
«Не бійся, - прошепотів Юрко їй на вушко. - Все буде гаразд. Нічого поганого не станеться».
Але Дарця виразніше, аніж будь коли, відчувала ґвалтов не наближення катастрофи. Вона не мала жодного шансу не допустити її. Це було понад будь чиї сили. Вона притислася до Банзая, втрачаючи рештки своєї і без того кепської відваги.
- Ну, ви бачите? - повним сарказму голосом Корій здалеку вказав на Дарцю, що все міцніше продовжувала обіймати Банзая, тому що не хотіла, ніяк, ніяк, ніяк не хотіла вірити у реальність усіх подій.
- Які сентименти! - продовжував Корій, наближаючись.
Вона відчула, що Банзай також притулив її до себе міцніше, намагаючись захистити. - Які емоції! Дайте мені хустинку, шось щипає в очі! (я не вірю в тебе, не вірю. Чому ти не зникнеш? Тебе не існує. Я сплю в Банзая вдома, разом із ним, на одному ліжку.
Це найжахливіший сон у моєму житті) - Чуєш, Банзаю?! Твоє ціпятко каже, що воно спить! Що мене немає!.. Дитино! Та я Є більше, аніж будь хто на Землі!
А тепер не заважай старшим дядькам вирішувати свої справи… Хочеш спати - то спи, ДИТИНО! - вигукнув в’їдливо Корій, і Дарця відчула, як зісковзує у темряву.
Картина затіненого лиховісного Корія
8.
Дарця / сновидіння
нараз змінилася на зовсім іншу - засніжена вулиця Т.
Тзари, будинок 47. Відразу за тим старим будинком - край міста, міст і ліс.
Дарця тієї ж миті зрозуміла, що її ошукали. І блискавично здогадалась, чим то все пахне.
- БанзА А А А Ай!!! - верескнула вона на все горло, так голосно, як лишень могла. - БанзА А А А Ай!!! Юрко!!!
БанзА А А А Ай!!!
Дарця задерла лице до сірого вечорового неба, звідки сипалися сірі сніжинки.
- БанзА А А А Ай! БанзА А А А Ай!!! Її обличчям потекли сльози. Вона знала, що трапиться щось подібне, відчувала. Їй було зимно, адже мала на собі лише джинси і тонкий в’язаний светр на голе тіло. Вечорілося, мело снігом і дув гострий, наче лезо, холодний вітер, що розвівав волосся. Все виглядало абсолютно безвихідним і безнадійним.
Дарця, охопивши себе руками, (Двері в голові) пішла вуличкою догори. Вона мусила зорієнтуватися, як іти до коледжу. Варто було заплющити очі, як перед внут рішнім зором з’являлися двері, мало чим відмінні від тих, що були у підвалі. Двері, до чого тут вони?
Вона вийшла на край вулиці. Далі мав бути міст, але його не було. Далі взагалі нічого не було - місто просто обрива лось на цій межі. Переставало існувати. За будинком 47, вул.