Любко Дереш - КУЛЬТ
Вона вийшла на край вулиці. Далі мав бути міст, але його не було. Далі взагалі нічого не було - місто просто обрива лось на цій межі. Переставало існувати. За будинком 47, вул.
Т. Тзари не було нічого, тільки темрява порожнечі. Навіть тканини реальності там, здається, не було.
Дарця кілька хвилин постояла, безсило вивчаючи морок.
Подивилася собі під ноги - стояла вона якраз на самому краю, між містом і Нічим - під ногами можна було розгледіти лише темряву, що була ніби всеобтікаюча смола. Дарця змахнула з лиця сльози, продовжуючи схлипувати груд ними схлипами. Вона поводила рукою у тому Нічому - воно було, як повітря, а не як в’язка рідина.
Вона знала ці лихі ландшафти, цю оманливу ґравітацію аж занадто добре. Той козел, звихнутий каплан, знову закинув її у своє сновидіння. На цей раз повністю, разом із фізичним тілом.
Схлипуючи і витираючи сльози, що далі й далі застилали очі, (Двері в голові) вона вирушила до Банзая. Вона занурилась у найгустіші, ще досі незвідані шари десперації, позбавлена надії, виходу, от от - і здорового глузду. (Двері, до чого тут ще ті кляті Двері, що сидять у моїй голові?) У голові з кожною хвилиною чіткішав образ Дверей, які все ж таки відрізнялись від тих у підвалі. Але для Дарці це не мало жодного значення. Вона може пробути у сновидінні такого злого генія, як Корій, десятки вічностей. І нічим не зарадить.
Раптом у голові з’явився голос.
9.
Банзай «Ну от, настала та хвилина, а я й досі не знаю, що мені робити! Підкажіть, гей, ви! Ну де ж ви?!!» - Банзай пере бував у граничному стані паніки. Голос із трансценденції наказував чекати, чекати і бути уважним, бо він сам усе зрозуміє, але вже пізно чекати! Вже прийшла та година, Година для Магії, справжньої Магії, і всі ставки зроблено, а фігури на Полях Всевишнього давно готові зробити свої ходи, АЛЕ ВІН ВСЕ ЩЕ НЕ ЗНАЄ, ЯК МАЄ ПОБОРОТИ КОРІЯ!
Корій вигукнув своє сакральне прокляття, і Дарця зникла.
Зникла, незважаючи на його обійми, він не вберіг, не вберіг, не вберіг її, хоча обіцяв…
- Ну що, Банзаю, - поцікавився Корій, наблизившись майже впритул до Юрка. - Ти готовий? Ти готовий побачити мого пана?
Не встиг він відкрити рота, як Корій блискавично, наче ракета, подолав останні два метри, заперечуючи всю ньютоно картезіанську модель Всесвіту одним рухом. Він сильно штовхнув Банзая, але не фізично, а на якомусь тоншому рівні.
(дике ревіння вітру)
Банзай / Азатот
Навколо них розстелився хаос, рухливий динамічний хаос, що затікав через пори в центр мозку і перевертав усі уявлення про порядок. Банзай загорланив зі всієї сили, бо хаос розривав його на атоми, заперечував існування внут рішньої структури.
[ну, як, Банзаю? Подобається? Зараз стане іще краще!] (Пгн’гул мгу’улнаф Йоґ Сотот! Вар’гар Йоґ Сотот й’аи’нг’нгах! Х’і л’геб!!! Вах’г г’нлах Йоґ Сотот геб’л и’х! Ая нга’а гтха’ат огтхд’аі’ф ’нгахн’г аі’й) Диявольське носове наспівування древніх заклинань літаній чавило його. Ці звуки дивним чином володіли Силою, Юрко відчував, що вони викликають реальні зміни довкола нього.
Зненацька відбулося ЩОСЬ - немов пробій діелектрика.
Азатот витягнувся трубою, як хобот, але витягнутись трубою - це лише метафора, бо насправді витягувався він не у трих вимірному просторі, а десь крізь реальність, попід реальністю, сполучаючи мостом Око Хаосу і новий, невідомий йому світ.
Юрко відчув, як щось (Корій) схопило його у тісні кліщі й поволокло вглиб труби. Від колосальної енергії, що бушувала у покрученому вимірі, він ледь не позбувався глузду. Енергія затікала у свідомість і прагнула розірвати його на шмаття. (ну де ж ви, друзі? ШО МЕНІ, НА БІСА, РОБИТИ?) (’кталфв Йоґ Сотот гій’я’гі! Гій’ягі! Гій’ягі!!!) Він кулею був вистрелений у чужий світ далекої погаслої зірки, де мешкав в екзилі Великий Хробак Йоґ Сотот.
Банзай / болота Гтха’ата
[Ти на болотах Гтха’ата, Банзаю! Тішся, бо ти побачиш мого пана!] Банзай далі й далі кричав, бо жах, що скував усе його ка, був найчистішою, найрафінованішою емоцією, що будь коли переповнювала так само сильно, як тепер. Те хворе, неправильне та прогниле місце, ці болота Гтха’ата були вимо чені у квінтесенції страху, і Банзай, позбавлений тіла, будучи чистою свідомістю, відчував це у десятки тисяч разів силь ніше. Але, крім того, він божеволів від паніки, він не мав уявлення, що повинен робити, як повинен витримати цей процес, Бій між Відкриваючими й Закриваючими, коли супроти нього такий збожеволілий чаклун. Він летів над безконечними просторами боліт, затягуваний Силою Корія, (стань чародієм, стань ним, і ти зможеш чинити йому опір) летів під багряним небом, небом, на якому не було видно ані зірок, ані Сонця, ані жодного іншого небесного тіла, лише вбивча червінь, що кольором нагадувала свіжоздерту шкіру.
Внизу тьмяніли лихі болота, де ворушився мул, а повітря в цьому світі прорізав низький гуркіт, а водночас - і високий писк, наче соло на електрогітарі. (н’ган на’а хфро’ гн’гаа) Титанічний поштовх миттю випхав його з червоних небес у паруюче місиво рухомого багна. Банзай зненацька відчув знайоме роздвоєння: нагадав собі, що якось уже лежав так, тонув у цьому мулі, але чоловік у військовій формі миротвор чих сил врятував його.
Тепер не було ніякого чоловіка. Свідомість кричала в паніці, у безвиході, хочеш чинити Корієві опір, стань чаро дієм, повір у це все, але для Юрка це був не більше ніж паніч ний крик розуму. (встань) Він наказав піднятися собі, і щось відірвало його від липучого болота. Він висів у повітрі, оповитий міазмами, він чув запах тварини, великого звіра, що вийшов на полю вання. Корій десь сновиґав навколо, а Банзай наказав собі (я можу літати за власним бажанням, куда хачу, туда й лєчу) летіти.
[де ти? Вийди, Корію!]
[розплющ очі, кретине! Ти можеш мене бачити!] Юрко напружив свідомість (це виявилося дуже важко - звуки розсіювали увагу, вони несли тривогу й жах), уявив собі, що має в голові м’яз, який здатен напружуватись. І справді, перед його очима постав у мерехтливому польоті Корій, ніби випущений з підземелля демон.
Звук наростав, і болото, здавалося, пульсує.
10.
Дарця / сновидіння
[Дарцю, ти повинна відчинити Двері у свідомості. Ти їх бачиш, напружся достатньо - і ти їх відкриєш]
[хто ти, чому я маю тобі вірити?]
[я друг, повір на слово, ми вже зустрічалися, тисячі років тому]
[як мені потрапити до коледжу? Я мушу допомогти Бан заєві]
[це сновидіння, а ти вмієш підкоряти сновидіння. Під кори його] Дарця напружила свідомість, збираючи у кулак усю свою силу волі; вона уявила так чітко, як могла, вхідні двері до «Шкури Оленя».
[а тепер іди туди] Образ перед заплющеними очима чіткішав, набирав кольорів і гостроти зображення. Дарця розплющила очі, і перед її носом була точнісінько та ж картина, що й перед внутрішнім зором. (Двері, далі Двері в голові) - БанзА А А А Ай!!! БанзА А А А Ай!!! - заверещала вона, вбігаючи в коледж.
11.
Банзай / болота Гтха’ата
Банзай відчув, як перескочив на вищий щабель сприй няття, у гіперпростір, підреальність боліт Гтха’ата. Він від чував, що тоне без відповідей у голові, паніка здавила йому горло.
Корій вдарив його, від чого сприйняття знову повер нулося на звичний рівень. Вони обоє кружляли в повітрі, підбираючись один до одного, Корій - з перемогою в душі, Банзай - весь у паніці.
Корій ще раз ударив його, від чого Банзай випав у непро никну темряву на кілька секунд.
Болото під ними задрижало і випустило зі свого черева Потвору.
Отямившись від удару, Банзай відчув, що його накриває хвилею незбагненного ляку. Корій своїми безупинними атаками (кожен удар звучав у свідомості, як постріл грому, дуже болісно й виснажуюче) не давав можливості напру жити погляд і роздивитися бодай щось. Але враз старий зник.
Юрко озирнувся. Ним безбожно теліпало від безпричин ного переляку, а повітря набирало нечуваної наелектризо ваності. Потужні розряди проскакували між небом і болотом, блакитні та німі. Повітря темніло. Не небо від заходу сонця (його тут не було), а саме повітря, стаючи важчим, густішим, напруженішим.
Банзай глянув назад і дико заревів від жаху. Із болота вилазив сам Йоґ Сотот, Ткач Тіней, Великий Причинний Хробак, що біду накликає. Він не міг добре бачити потвору, тому що форма вислизала від сприйняття, людська свідомість, що постійно інтерпретувала кожну річ, перетворюючи на щось зрозуміліше та доступніше, уперше зіткнулася з проблемою, і відразу ж дала збій. Він відчував, що насправді бачить лише вершину чогось КОЛОСАЛЬНОГО, що, можливо, займає цілу зорю, а може, у мільярди разів більше, - можливо, сама є цілою реальністю водночас.
Мозок оскаженів від страху, тому що бачив велетенського блідого хробака, нескінченного у часі й просторі, живу, кош марну вічність, блідо прозору, покриту щетинками потвору хробака, представника окремої раси, цивілізації, раси настільки чужої людині й чомусь живому взагалі, наскільки це можливо.