Брати Капранови - Кобзар 2000. Soft
- Миколай сказав, що є такі шулерські способи. - Лисун кинув на мене лютий погляд. - Товаришу слідчий, я ж там усе написав. Поки вони не прийшли, я вигравав. А як сіли в ресторані…
Слідчий раптово його перебив:
- А до міліції звернутися це теж Миколай придумав?
- Ну так в тому то і справа. Він же пізнав його. - Лисун вказав пальцем на Федора Івановича. - Це ж відомий шулерюга. Шаляпін його хвамілія. Він же в розшуку.
- Мірошник, до вашої ласки, - ввічливо нахилив голову мій сусіда. - Федір Іванович Мірошник.
Слідчий розгорнув паспорт і сунув лисому прямо в обличчя:
- Дивись. Тобі все зрозуміло? - Він обернувся до мовчазного колеги. - Сержант! А вам все зрозуміло?
Сержант так і лишився уособленням мовчанки, а лисун трагічно похитав головою:
- Переплутав! І тут я знову не витримала.
- Переплутав? Як це вам подобається? Ти що, не розумієш, що це твій носатий Миколай на пару зі своїм патлатим корєшом обіграли тебе, як останнього фраєра, а ти навіть не допетрав своєю лисою головою, що вони знайомі сто років і перед тобою дурня клеять? А провідник з ними третім був, його ти теж переплутав? Переплутав він! А порядних людей через тебе, ідіота, в клітку садять!
Лисун чи то не помітив, чи не образився на “ідіота”. Він на мить замислився, а потім з ляскотом хлопнув себе долонею по голові:
- Точно! Як я одразу не додумався? Товаришу слідчий, давайте я перепишу заяву на тих двох.
Тут зареготав навіть мовчазний сержант.
Відсміявшись своє, слідчий повернувся до лисуна.
- У мене є для тебе два варіанти. Або я затримую тебе на добу, а потім ще штрафую за азартну гру в громадському місці, або ти ушиваєшся звідси на хрін, щоб ми тебе більше не бачили. І ніяких заяв.
Перед тим як остаточно зникнути, лисун все-таки півхвилини подумав. А ми одразу взялися за речі. Микитюк показово простягнув наші документи сержантові, і той, повертаючи їх нам, через силу вичавив з себе:
- Вибачте.
Слідчий задоволено похитав головою і, не сказавши ані слова, зник за дверима відділку. А Федір Іванович раптом взяв з міліцейського столу надгризену ручку та аркушик:
- Можна, я ваш телефончик запишу?
- Навіщо? - Я мала за правило ніколи на давати свого телефона випадковим знайомим.
- Як це, навіщо? Ну добре, давайте для початку кави десь поп’ємо. Треба ж ваш гонорар обговорити. За книгу… І взагалі.
Вже вдруге за останню добу ми сиділи в ресторані, тільки тепер це був невеличкий генделик біля вокзалу. Щоправда за якістю від вагона-ресторану він істотно не відрізнявся.
Чайна ложка в руках Федора Івановича пускала зайчиків у променях весняного сонця. Мій погляд мимоволі зупинявся на них, а потім перескакував на нерухоме обличчя мого супут-ника. Федір Іванович мовчав настільки природно і неви-мушено, що в мене язик не повертався почати розмову пер-шою.
Нарешті, коли я вже вирішила, що час прощатися, він повернув ложку так, що пустив мені зайчика просто в око.
- Десять тисяч вистачить?
- Що десять тисяч?
- Гонорар за книгу. Пам’ятаєте?
- Ви серйозно? - Чесно кажучи, цифра мене вразила.
- Цілком. - І що від мене вимагається за десять тисяч?
- Книгу написати.
- Про оці всі історії, що ви розповідали?
- А вам вони не сподобались?
- Особливо деякі.
- А остання?
- Остання сподобалась.
- Це, до речі, правдива історія. Про мене.
- Я здогадалася.
Весняне сонце продовжувало зазирати до напівпорожньої зали, прикрашаючи її веселими яскравими плямами.
Я відсунула каву і, поклавши лікті на стіл, сперлася підборіддям на долоні. Федір Іванович знов взявся крутити в пальцях блискучу ложку. - І знаєте, що найцікавіше? Я потім питав. Ніхто на пляжі не пам’ятає цього чорного, крім мене. І щоби я з ним грав, ніхто не пам’ятає. - Мій співбесідник піймав мій недовірливий погляд. - Слово честі… Ну що, будете про це писати?
Я знов сконцентрувалася на ложці.
- А далі? - запитала, не підіймаючи очей. - Не може ж бути, щоб не було нічого далі.
- Далі… Далі я якось поставив цю розписку у дрібній грі, для цікавості. І ви знаєте, мені самому стало перти, прямо як тому на пляжі. Щось неймовірне. Я спробував ще кілька разів - той самий ефект. Якась фантастика! І почав бомбити всіх підряд.
- Тепер я розумію, чому ви сказали, що ті поїздні проти вас слабаки.
Федір Іванович з докором похитав головою:
- Таких я зроблю каліками в будь-якому стані і в будь-яку гру без всяких розписок. А тоді я став укатувати в порох найсерйозніших людей! Вся мастирка була в тому, як розвести, щоби грали на розписку. А коли вона опинялася на столі, все вже працювало автоматично. Пам’ятаєте, ви вчора сказали, що шпільові і лохи - це одні ті самі люди? Сьогодні він шпильовий, а завтра - лох.
- А ви це запам’ятали? Образилися?
- Ні, я вам просто хочу ще раз пояснити, як ви помиляєтесь. Якби на моєму місці був фраєр, за два місяці про цю розписку гудів би весь ігроцький світ. А я працював по-тихому і намолочені бабки складав тихенько, щоб ніхто не знав. Чому? А тому що я не вірю в легкі виграші і знаю, що світ створений врівноважено. Статистика, люба моя, її не підманеш. І якщо з’явилася така штука, то потім обов’язково буде відкат назад. Не гарантія, що у грі - може бути зовсім в іншому. І на пенсію я чому вийшов? З тої самої причини. Я їздив до однієї жінки, знайшов таку, що знається на подібних справах, так вона цю карту, на якій його підпис, навіть до своєї хати не дозволила занести, так перелякалася. Сказала, що не можна мені більше грати, а розписку треба якнайшвидше спалити. - І ви спалили?
- Ні, звичайно, але заприсягся на світ Божий не діставати, сам не дивитися і нікому не показувати.
- А я якраз хотіла попрохати подивитись. Дуже мене цікавить, чий там підпис стоїть.
Федір Іванович підняв на мене очі:
- А ви не здогадуєтесь? - І, не чекаючи відповіді, додав. - Не ображайтесь. Не покажу. Та жінка сказала, що це дуже небезпечно, перш за все для мене.
- Чому б тоді її насправді не спалити?
Мій співбесідник подивився, наче я несповна розуму:
- Серце моє, це ж убойний шанс! Як же його спалити? Люди оно радіоактивні мітки використовують у грі. І то нічого. Не бояться. А потім, завжди є вірогідність, що помиляється та жінка.
- А до священиків ви не пробували звертатися?
- Та ви що! Мене тепер у церкву на поріг не пускають. Відчувають якось, не інакше. Священик вибігає, як дьогтем підмазаний, де б не був, і навіть розмовляти ні про що не хоче.
Я зіщулилася.
- Ну а ті кістки, якими ви в нарди грали? Вони справді були людські?
- Так. - Федір Іванович сумно похитав головою. - Я потім навмисне у медінституті перевіряв, там скелет стоїть розібраний. - І цю розписку на карті ви все-таки мені не покажете?
- Не покажу. Нікому не покажу і заховаю так, що ніхто не знайде.
- Тоді книжки не вийде. - Я вдалася до грубого шантажу. - Хто ж повірить у всю цю історію, якщо я напишу, що навіть розписки не бачила.
- А ви напишіть, наче бачили. На те ви і письменниця, щоб вам люди вірили. Дюма оно теж мушкетерів ніколи не бачив.
Його логіка була убивчою.
- Ну добре, а що, крім цієї містичної історії? Як то кажуть, що корисного читач винесе з цієї книги?
- Як це, що винесе? Життя винесе. От ви знаєте, наприклад, що картярі свого часу врятували Богдана Хмельницького? Коли турки вночі напали на Січ, дозорні спали, а картярі, звичайно, ні, бо грали в карти. От вони і підняли тривогу.
Я посміхнулася. Знову починає за рибу гроші.
- Так пробачте, гуси теж колись Рим врятували. Давайте я про гусей напишу.
Федір Іванович не образився.
- Ну, якщо гуси заплатять… А от до речі, ви знаєте, що теорія ймовірності зародилася тоді, коли Паскаль намагався розв’язати задачі, що їх йому підсунув найавторитетніший шпільовий Франції кавалер де Мере. Йому треба було розрахувати, як обкатувати лохів у зари.
Я цього не знала.
- Ну от бачите! Напишіть. Враховуючи складність завдання, я підвищую ваш гонорар до п’ятнадцяти тисяч. Можу одразу видати аванс.
- Не треба. Я подумаю, а тоді вже будемо говорити про аванс. З цього просто може нічого не вийти.
- Вийде. Даю вам місяць на роздуми. Сам я нікуди не поспішаю, вийшов на пенсію. Капусти за останній час намолотив - на сто років вистачить. І вам вистачить на гонорар. Буду в пансіонати їздити, з читачами зустрічатися, мінеральну воду пити… А ви думайте. Через місяць я вас знайду. - Він витяг з кишені ручку, взяв серветку і підняв на мене запитальні очі. - Який у вас номер телефону?
Те літо видалося для мене дуже клопітким. Одне відрядження за іншим. Я майже не з’являлася вдома і, звичайно, той, хто пробував до мене додзвонитися, лише марно витрачав час. І от якось, чергового разу запізнюючись на поїзд, вже на порозі квартири я почула телефонний дзвінок. На тому боці ввічливо спитали:
- Людмила Миколаївна?
- Так, але говоріть швидше. У мене за тридцять хвилин потяг.
