Брати Капранови - Кобзар 2000. Soft
- Режисер?
- Беріть вище! Він організує гру. Не таку, як оце ми бачили. Серйозну гру. Підшукує упакованого карася, наймає виконавця, організує місце, підводки, антураж. І часто все робиться так, щоби гра була наче жартома. Тільки бабки після того живі треба віддавати. - Для підкреслення парадоксальності ситуації мій співбесідник клацнув своїми пещеними пальцями та хихотнув. - Робота серйозна. Бо іноді щоб підготувати постановку, треба кілька місяців працювати. Ну то там і гроші відповідні. А виконавець, власне той, хто сидить за столом, - це простий робітник. Працює за малу долю, а відповідає по повній. Якщо косяка запоров.
- Прямо експлуатація виходить.
Федір Іванович замислився.
- Скоріше розподіл праці. Хоча буває й експлуатація. У цій справі дуже важливо знайти невідомого виконавця. За ними їздять чортзна-куди. От привозить постановник такого самородка звідкись з Крижополя і підставляє його під сильного відомого гравця, наче це лох, якого треба обіграти. Попаде приїжджий - потрапляє в рабство до постановника, поки не відпрацює гроші, які попав, а також штрафи та відсотки. Виграє - тим краще. А ще інколи другого теж грають у темну, мовляв, фраєра взуваємо. Тоді обидва грають гроші постановника. І хто б не виграв, організатор гри отримує ручного виконавця майже задарма.
- Красива історія. - Я не люблю паскудства в будь-яких проявах. - І про таке ви пропонуєте мені писати?
Федір Іванович зробив суворе обличчя:
- Я не пропоную. Ви мазу попали. - І ви думаєте, що тепер я буду на вас ішачити, як той виконавець з Крижополя?
- За все буде заплачено.
- Ходімо краще. Вже пізно.
Федір Іванович скривився, але слухняно посунув за мною мимо дверей сонних купе.
У кутку порожнього вагона-ресторану сиділи знайомі персонажі, тільки тепер без лисуна. На столику знов були розкладені гроші, але вже акуратно, по трьох кучках.
Мій супутник, побачивши це, раптом ввічливо вибачився переді мною і рушив до столика.
- Це що за номера? - Звернувся він до трійці, і в старому голосі раптом задзвенів метал. Всі як по команді обернулися. - Іще лохи пачками ходять, а ви дербан влаштували. Горить вам, чи що? Потім будете скаржитись, що з вами за стіл ніхто не сідає!
Патлатий накрив гроші рукою:
- Дід, а ти хто такий?
Федір Іванович раптово набув солідного вигляду.
- Я тобі не дід. Я Шаляпін. Чув про такого?
Носатий і провідник поважливо захитали головами, а патлатий раптом завівся.
- Ну так і шо? І шо, шо Шаляпін? А я, може, Карузо. Пойняв? Ти що, у доляні? Ми що, тобі жалілися, що з нами не хочуть грати?
Федір Іванович вилаявся крізь зуби, розвернувся і мовчки пішов до виходу, а патлатий усе ще сичав услід.
- Теж мені. Вчитель знайшовся. Шаляпін!
В тамбурі я заспокійливо взяла Федора Івановича за лікоть, а він гірко сплеснув музикальними руками:
- От бачите! Вони не себе, вони всю професію палять.
Я зрозуміла, що хлопці дістали його до самих печінок, і мені чомусь навіть жалко стало старого маестро. Він щось шепотів собі, чимчикуючи вперед порожніми хиткими коридорами, а я йшла слідом і навіть у схиленій спині читала злість і розпуку від того, що ця зграя відморозків псує мистецтво, а зробити з ними нічого не можна, тому що перевага на їхньому боці, і взагалі вже старість підкрадається, он цуценята ці кажуть “дід”… Не знаю, що він там собі думав, але моя версія була настільки жалісною, що я ледь втрималася, щоб не обійняти його за плечі.
Ми мовчки дісталися свого купе. Федір Іванович так само мовчки вибрався на свою полицю і тільки перед тим як вимкнути світло нахилився до мене і сказав:
- Запам’ятайте, дівчинко, це були дешеві майданщики. А справжні шпільові - це зовсім інше.
Прокинувшись, я виявила, що наші сусіди на своїх місцях так і не з’явилися. Мало того. Зникли навіть всі їхні речі.
- Мабуть, зійшли по дорозі, - припустив Федір Іванович.
Після вчорашніх пригод він був у ліричному, я би навіть сказала трохи сумному настрої, тому здебільшого мовчав. Я теж на розмову не наривалася, а просто дивилася у вікно.
Так удвох ми доїхали до самого кінця, і Федір Іванович гречно взяв з моїх рук сумку, щоб допомогти донести до вокзалу. Після поїзда земля трошки хиталася під ногами. Я зупинилася, розмірковуючи, що краще - штовхатися у громадському транспорті чи плюнути на все і взяти тачку, коли біля нас наче з-під землі виріс міліцейський сержант.
- Вибачте. Прошу ваші документи.
Федір Іванович слухняно поліз до кишені, а я вирячила очі.
- А якщо у мене нема документів? Я що, зобов’язана їх носити з собою?
- Не зобов’язані. - Сержант взяв до рук паспорт мого попутника, і тут поруч намалювався лисун, наш сусіда по купе. Його несподівана поява мені, чесно кажучи, не сподобалась.
- Ці? - Лаконічно спитав міліціонер, і лисун жваво закивав головою. - Прошу пройти зі мною.
- Чого це раптом? - Не витримала я.
- Розберемося. Прошу за мною.
Вокзальний відділок міліції був маленьким і смердючим, як усі вокзальні відділки. Біля стіни при вході було вигороджено товстими гратами невеликий куток, посеред якого красувалася дерев’яна лава. Туди і запросив нас сісти похмурий сержант. Щоправда грати не замкнув, і це трохи заспокоювало. Лисун все зазирав сержантові в очі, і той розташував його за одним із столів навпроти, озброївши аркушиком паперу та покусаною ручкою.
- На яких підставах нас заарештовано? - Я не мала досвіду спілкування з нашими органами, але як представник третьої влади планувала з’ясувати все одразу.
Сержант підняв похмурий погляд.
- Вас не заарештовано, а затримано на підставі усної заяви оцього громадянина. Зараз приїде слідчий з райвідділу і буде з усім розбиратися.
- В чому нас звинувачують? - не вгавала я.
- Нічого не знаю. Чекайте слідчого. - Сержант відійшов якнайдалі.
Я аж підскочила від люті.
- За що ви закрили нас у клітку?
- Заспокойтесь, громадяночко. Ніхто вас нікуди не закривав. Просто у нас нема де сісти. Можете вийти звідти, тільки тоді доведеться стояти.
Лисун швидко строчив щось, не піднімаючи голови.
- Коли буде слідчий?
- Слідчий вже виїхав. - З цими словами сержант вийшов за двері.
Лисун оцінив ситуацію, миттєво підхопив свого папірця і, не піднімаючи очей, ушився слідом за міліціонером. Ми лишилися самі за похмурими ґратами.
Федір Іванович за весь цей час не сказав ані слова. Але тільки-но за лисуном закрилися двері, він повернувся до мене і широко посміхнувся.
- Я бачу, що вас ніколи не затримувала міліція.
- Не затримувала. - Я нервово повела пле-чима.
- Сприймайте все спокійніше. Розмови з міліцією вимагають абсолютної рівноваги.
Він явно почувався як риба у воді.
- А що нам інкримінують?
Федір Іванович розвів руками:
- Все що завгодно. Найпростіше, цей ідіот міг підкинути нам щось зі своїх речей і заявити, що його обікрали.
- Навіщо? - Певно, я так виразно вирячилась, що Федір Іванович відверто засміявся.
- Свята простота! Він же програв чужі гроші. А так приїде з протоколом, що його обікрали. Може, проканає за відмазку.
- Господи, який жах! - я відкрила сумку і почала перетрушу-вати речі.
Федір Іванович спостерігав за моїми рухами з мудрою посмішкою. Де й подівся його ранішній сум! Це знову був той самий вчорашній супутник, що вчив мене уму-розуму, і знову в його добрих очах світилася іронія та зверхність до дурного дівчиська. От уже ці чоловіки! Вони впевнено почуваються тільки тоді, коли можуть принизити жінку, ну хоч трошки. А вчора, коли отримав по пиці від цих шулерів, таким веселим не був!
- Киньте ви свою сумку. Навряд чи щось знайдете.
- Чому?
- Тому що скоріше за все він нічого не підкинув. Якби це було так, нам би перш за все обшукали сумки.
Він явно отримував моральну сатисфакцію за вчорашнє приниження, відверто кепкуючи з моєї недосвідченості. І хоч це прямо читалося в його очах, мені було байдуже. Надто незатишно почувалася я у клітці.
- Слухайте, звідки ви все знаєте, ви ж казали, що не сиділи у тюрмі?
- Бути затриманим міліцією і сидіти у тюрмі - це, слава Богу, не одне й те саме.
- А може, хоч вийдемо звідси та сядемо за стіл? - запропонувала я врешті, закриваючи сумку.
Федір Іванович заспокійливо поклав руку мені на плече:
- Там тільки один стілець. Ви жінка, і я не дозволю вам стояти, а сам стояти довго не зможу, бо ноги вже не ті… Та не переживайте ви так! - він зазирнув у очі своїм добрим поглядом, і від цього мені справді трошки полегшало. - Зараз прийде слідчий, ми про все довідаємось. Ви поспішаєте?
- Чесно - не дуже, але хотілося б з дороги помитися трохи…
- Не все так сталося, як гадалося. Давайте краще, я вам для книги нову історію розповім. Ви такої ще не чули.
- Знов якесь паскудство? - не втрималась я від сарказму.
- Та ні. Можна й без паскудства. Як скажете.
- Ну давайте. - Кивнула я. - Все одно сидимо. І він почав.
