Брати Капранови - Кобзар 2000. Soft
Сидить оце Батя, думає-гадає, що ж робити, а сам потрошку почина партнеру баки забивати.
Взяв ашички, кістки, з-під столу, в руках покрутив.
- А чого це вони такі великі? Який же це баран був? Це у вас, мабуть, з корови?
А чорний посміхається:
- Ця кістка є і в барана, і в корови, і навіть в людини.
- В людини?
- В людини. Але ця нехай буде з корови, якщо вам так легше. І отут Батя вперше в житті перелякався.
А треба вам сказати, що в ті часи на катранах різні люди тусувалися, блатні, ділові - всякого було. І перелякати чимось професійного катайла було важко. Але тут в один момент все тіло вкрилося потом, і став Батя мокрим-мокрісіньким. Він спробував згадати якусь молитву, та де там! Замість бабусиних молитов на думку спадали лише ігроцькі приказки. І нічого він кращого не вигадав, як просто плюнути тричі в карти.
Тут чорний гучно зареготав.
- А ти забобонний! - це була його перша щира емоція. - Я ж попереджав, що зі мною краще не сідати.
Взагалі треба сказати, що лох поводився дуже дивно. Він охоче подвоював куш, але не показував жодних ознак азарту. Начебто це для нього не сума, і грає він хіба що з нудьги. А на кону, до речі, стояло все, що мій знайомий з напарником набомбили за сезон. Великі гроші на той час. І тут, одсміявшись, цей чорний лох робить номер, вище якого не буває. Він раптом каже “даве”, а це означає, що або подвоюй ставки, або зливай воду, і пропонує:
- Я знаю, грошей більше у тебе нема. Але є одна річ, на яку я б охоче зіграв… - а тоді помовчавши. - Давай зіграємо на твою душу.
Уявляєте собі?
- Як це так, на душу?
Батя пополотнів. Якщо раніше йому було просто страшно, то тут уже в голові виникло одне-єдине бажання: кинути все - гроші, карти, фраєра, і якнайшвидше втекти. Зробити ноги, так щоб і охоронці не догнали. Втекти подалі і заховатись. Як маленькому хлопчиську.
А чорний спокійно так пояснює, що треба буде всього-на-всього написати розписку, мовляв, так і так, передаю свою душу проти картярського боргу, і розписатися.
- Кров’ю? - хоробриться Батя, а сам уже неживий.
- Навіщо? - сміється чорний. - Ніякої крові, це все забобо-ни. Навіть нотаріуса не треба. Просто розписатися, і все. І парфуми його закордонні прямо в носа б’ють, тхне сіркою, хоч респіратора надягай. Просто газова атака. Охоронці за спиною мовчать, наче нема їх. І майже вирішив тут Батя бастувать. Але ігроцька гордість десь заворушилася, і спитав він, проти чого будуть його душу грати.
- Як проти чого? - Питає чорний. - Називай суму.
Батя ковтнув сухим горлом. Руки тремтять, в голові чортзна-що робиться, але пасувати проти лоха просто в падло. І тоді говорить він:
- Граємо мою душу проти твоєї душі. - Сам не знаю, навіщо це сказав. Напевне, з принципу.
- Проти моєї? - у чорного аж очі полізли з орбіт. Він до охорони обернувся. - Він хоче грати свою душу проти моєї.
- А отак-от. - Батю тіпає, але він тримає своє. - Душу проти душі, і ніяк інакше.
Охоронці аніруш. Чорнявий посміявся трохи, а потім заспокоївся, і каже:
- Ти гадаєш, у мене?.. Ну давай, - каже. - Такого я ще не бачив.
А роздача була якраз на руці мого знайомого. І знову здалося йому, що карти в його долонях заворушились. Погода зіпсувалась. Налетіли свинцеві хмари, хоч синоптики зранку обіцяли без опадів. Навкруги в одну мить настав морок, наче зник пляж, кав’ярня, люди. Наче вони вдвох лишилися у всьому світі. І цей запах сірки прямо в носа.
Батя зважив колоду у руці, а тоді так акуратно здає собі зайву карту. Чорний нічичирк. Батя піднімає свої стирки, а зайвої нема. Тут він карти на стіл шмяк!
- Негарно так, пане добродію! Казали, колода нова, з кіоску, а самі підковані стирки заправили.
Чорний спочатку не зреагував.
- Не мороч, - каже, - голову, грай.
Батя на принцип. Мовляв, коцана колода, і все.
Тоді чорний каже:
- Доведи.
Батя спересердя зарядив кулаком по столу так, що ніжки наполовину в пісок вгрузли:
- Мажемо по банку, що розкладу зараз цю колоду по мастях!
Це він, значить, на весь банк ставить, що розкладе масть до масті, тому що, мовляв, карти краплені, і виходить, що партнер мухлює.
Чорний позіхнув картинно:
- Ну давай, розкладай. Якщо не хочеш на одному програти, програвай на іншому. Бо колода новенька. Я знаю, що ти карти мітив, але все одно у тебе нічого не вийшло. І не вийде.
Батя і справді колоду мітив - там зігне, там нігтем надавить, але у цей момент карти на столі знову заворушились, сорочки, де були зім’яті, самі по собі розправились, і колода стала, неначе тільки-но з целофану.
Слово честі, так і було. І тут Батя набирає повні груди повітря, зухвало так бере колоду, перевертає картинками догори і спокійнесенько починає розкладати по мастях. Чорний аж зубами заскрипів. І правда, не було ж домовленості, що сорочкою догори треба розкладати. Так що виходить без кляуз.
Розклав мій знайомий карти по мастях, акуратненько так, щоб усі картинки видно було, і дивиться собі на чорного. Той почорнів ще більше. А робити нема чого. Він всю капусту щойно виграну від себе відсунув, а Батя тоді каже:
- Пиши розписку.
Той заозирався, мовляв, нема на чому, а Батя порожню карту дістає, яка є в кожній новій колоді, і ручкою пастовою клацає.
Чорний зрозумів, що нема де дітися, взяв ручку, і тут як ливане з неба. Пляж в одну мить річками потік. І блискавка прямо поруч - бабах! Знову сірка прямо в носа, певно, від блискавки. Моторошно, хоч і день навкруги. А чорний, що сидів під парасолькою, вже розписану карту простягнув. Взяв Батя карту, гроші почав складати, і в цей момент знову блискавка прямо в море - бабабах!! В кількох метрах від прибою. Правда, справжньому шпільовому такими зіхерами памороки не заб’єш. Батя акуратно зібрав лаве, а коли підняв голову, поруч вже не було ані чорного, ані його охоронців.
- А розписка? - Спитала я.
Федір Іванович розвів руками.
- Розписка лишилася. Де ж вона дінеться? І гроші, і розписка. Все лишилося.
- А чому ви про цього знайомого в минулому часі говорили? Він що, помер?
Федір Іванович здригнувся:
- Та щоб у вас язик відсох. Живий. Пробачте. - Він акуратно поплював через плече. - Живий, слава Богу.
Двері до відділку раптово розчахнулися, і до кімнати увірвався невеличкий сухуватий хлопчина в короткій куртці і джинсах. За ним тупцював похмурий сержант.
Хлопчина, що всім своїм виглядом і короткою стрижкою тягнув на рецидивіста, пробіг прямо у наш куток, але зупинився на порозі і сказав:
- Слідчий районного управління внутрішніх справ Микитюк.
Я ледь стрималася, щоби не зробити у відповідь кніксен.
- Прошу вас. - Він умостився за столом, а ми з моїм партне-ром вийшли з клітки і стали навпроти.
Сержант простягнув слідчому паспорт Федора Івановича.
- А у вас, - той обернувся до мене, - у вас ніяких документів нема?
- Чому ж нема? - я видобула з сумочки редак-ційне посвідчення і документи про відрядження. - Прошу.
Слідчий швидко продивився мої папери, зупинився поглядом на назві газети і промовисто поглянув на сержанта. Той почав бубонити щось під носа, але слідчий демонстративно разом зі стільцем відвернувся в інший бік і підняв обличчя до нас.
- Вас затримано у зв’язку з заявою громадянина Петровського, вашого сусіда по купе. Він заявив, що ви вдвох, разом з вашим третім співучасником, що їхав у сусідньому купе, заманили його грати в карти і виграли у нього п’ять тисяч із застосуванням шахрайських прийомів.
- Ми? - У мене спочатку відібрало мову, а потім я ляснула себе по колінах і почала реготати мов несамовита. На обличчі Федора Івановича теж промайнула посмішка.
Микитюк деякий час сидів мовчки, а потім повернувся до сержанта.
- Ану, поклич цього Петровського.
За хвилину в приміщенні з’явився лисун. Він виглядав трошки прибитим і наближався до столу невпевненою ходою.
- Так роскажіть нам, громадянине Петровський, як ці двоє по-шахрайському вас обіграли? - Розпочав слідчий. - Якщо ви самі пишете, що вони з вами в карти не сідали.
- Ну вони ето. Я ж написав, що грав той, з сусіднього купе. А ці в наші карти підглядали і з ним перемигувались.
- В чиї це наші?
- Ну, Миколай. Вони його теж обіграли, тільки на п’ятсот рублів.
- Ви давно його знаєте?
- Миколая? Та ні, в дорозі познайомились. А чого це ви проти мене питаєте? Це ж вони нас обіграли. Ви проти них питайте.
Слідчий постукав ручкою по столу:
- Я сам знаю проти кого мені питати. - І посміхнувся краєчком рота. - А де ж цей Миколай? Чому він не заявляє?
Лисун розвів руками:
- Та зник десь. Ми до міліції наче удвойом, а потім раз, а його нема.
Тут втрутилася я, відчуваючи мовчазну підтримку слідчого:
- А в ресторані куди ми вам підглядали? Ви ж без карт грали.
- Миколай сказав, що є такі шулерські способи. - Лисун кинув на мене лютий погляд. - Товаришу слідчий, я ж там усе написав. Поки вони не прийшли, я вигравав. А як сіли в ресторані…
