Брати Капранови - Кобзар 2000. Soft
- За чотири місяці. По десять тисяч за місяць. А за наступні півроку він акуратно попадав всі ці гроші в більярдній на Гідропарку. Так що за рік виходив нуль.
- Безумство якесь! - я не уявляла собі, як це можна виграти, а потім водночас програти такі великі гроші. - Жах! Це ж його в більярдній хтось обігрував так само, як він своїх курсантів!
- Точно! Тут він був чистий фраєр.
Все це не вкладалося в голові. Та у старі часи на сорок тисяч рублів можна було жити… зачекайте, скільки можна було жити? Ну, років десять, не менше. Якщо під три проценти в Ощадбанк, то уже більше тисячі на рік. І оце все просадити у більярд? А головне, не один раз. Мучитись з іспитами, чоботами, медкомісіями, а потім знову…
Я не витримала:
- Значить виходить, що шпільові і фраєри - одні й ті самі люди? Сьогодні він шпильовий, а завтра - фраєр? І тут Федір Іванович образився. Він вмить задер голову і процідив крізь губу якомога презирливіше:
- Раджу вам запам’ятати, голубко, що справжні шпільові не бувають лохами ні за яких обставин. - Він зробив театральну паузу. - Вони теж можуть попадати, бо випадок сліпий. Але шпільовий керує процесом гри, а лох грає наосліп. Його засліплює бажання взяти куш. Якщо людина хоче по-легкому заробити, значить, це лох.
- А як же ж цей Курсант?
- Чесно кажучи, Курсант був трохи лохуватим. Тим і прославився. Але винятки тільки підтверд-жують правила.
Мені така сентенція здалася сумнівною, але сперечатися не хотілося.
- А той, хто грає не для виграшу, а просто для свого задоволення, теж може бути лохом? - спитала я.
- Може. Правильно формулюєте. - Мій співбесідник пом’як-шав. - Лох - це життєва позиція.
За такою розмовою я загубила з поля зору гравців, але вони швидко нагадали про свою присутність.
- Ну хлопці! Це ж не мої гроші, - занив хтось раптом противним голосом.
Я підняла очі. Лисун, програвши все, намагався відбреха-тися.
- Запишіть мою адресу, я потім віддам. Це мені люди дали на товар. Поверніть мені ці гроші, а я, чесне слово, віддам.
Патлатий, що якраз складав купюру до купюри, презирливо ощирився, а його носатий товариш почав гугнявити голосом, схожим на пилосос:
- А я скільки попав! Це ж теж гроші немаленькі. Ти ж оце вигравав тільки що, а якби ти виграв, і я у тебе почав гроші назад прохати? Це ж гра така. Давай ще трошки скинемось та відіграємо все назад. Разом поставимо…
- Які претензії? - Патлатий явно збиткувався. - Не треба сідати не у свої гроші. А гра чесна була, от людина підтвердить. Які претензії?
Дядько в залізничній сорочці хитав головою, немов китайський божок - мовляв, я все бачив, гра була чесна. А у лисуна з очей бризнули сльози.
- Як же я без грошей?.. Це ж чужі… Я все віддам. Будьте ви людьми.
Федір Іванович нахилився до мене:
- Це називається арія фраєра. Слова народні.
- Ходімо звідси. - Мені було неприємно дивитися, як дорослий дядько розмазує по обличчю соплі.
- Правильно, - підтримав пропозицію Федір Іванович. - Зараз буде кіпіш. Вони його вчисту укатали, придурки.
Він кинув на стіл гроші за каву і потягнув мене за собою в інший кінець потягу.
- Прогуляємось, добре? Бо не дай Боже повернуться кіпі-шувати до купе, Гаврило прибіжить, тільки нас там і не вистачає.
- А котрий з них Гаврило?
- Гаврило - це так провідників називають… Ви пробачте, може, я іноді незрозумілі слова говорю, так ви перепитуйте, не нітіться.
- А я і не нітюся.
Дійшовши до останнього вагона, ми влаштувалися у тамбурі. За вікном романтично бігли в далечінь рейки та вогники семафорів.
- В старі часи існувало святе правило, - мій супутник продовжував повчати невідомо-кого. - Ніколи не забирай у лоха все. Завжди лиши хоч би на таксі додому.
Я сперлася спиною на вогку залізну стінку:
- Вас послухати, так раніше був суцільний гуманізм.
- Це не гуманізм. Це техніка безпеки. - Федір Іванович видобув з кишені цигарки і гречно простягнув мені відкриту пачку. - Пригощайтеся.
- Дякую.
- Справа полягає в тому, що лоха не можна заганяти у глухий кут. Загнана людина здатна на все. Раніше не гуманізм був, а поняття. Все було спокійно, по-людському. Кожен шпільовий мав на зиму пригодовану компанію лохів, яку бомбив потроху, на прожиття. Хтось грав у преферанс з науковцями, хтось у буру з м’ясниками. А у травні всі підіймалися на море. Там, на пляжі, можна було за сезон влегку взяти тисяч двадцять-тридцять. На зиму верталися до своїх. Раз на два-три роки могли дозволити собі якусь авантюру. Коротше, жили зі смаком. Задоволення отримували від життя. Не те що зараз. Стара школа, і люди поважні. Є що згадати, чорт забирай. - Він глибоко затягнувся, наче розмірковуючи, і сказав. - Ви б записували. Для книжки.
- Нічого. У мене пам’ять професійна.
Книжки! Ти диви, тепер він мене має за власного біографа. Хоча, якщо правду сказати, парі, чи як там, мазу я йому програла, але ж він користувався своїми професійними знаннями. Це все одно що я б сперечалася з ним, які правки зробить у матеріалі наш редактор.
А Федір Іванович випустив у повітря акуратненьке кільце диму і замріяно продовжив.
- В авторитеті у нас, моя люба, були не ті, хто забирав у фраєра останнє, а ті, хто робив щось таке, що решті слабо.
- Наприклад?
- Ну, наприклад, обкатав когось відомого. Якогось космо-навта чи актора.
- А Кашпіровського не пробували обкатати?
Федір Іванович посміхнувся:
- Кашпіровського? Я вам розповім, як один мій знайомий розвів цілу сотню Кашпіровських. З’їзд екстрасенсів. Це було у Ялті.
Вони зібралися туди з усього Союзу. До обіду - засідання, те-се, а потім, звичайно, вільний час, а де у Ялті проводять вільний час, скажіть будь ласка? Зрозуміло, на пляжі. І головне, всі страшенно понтові. Уявіть собі - майбутнє передбачають, лікують на відстані. Карми, біополя, телекінез, хрінокінез. Дивитися страшно.
А у той час відпочивав там один рудий, з Харкова. Шпільовий середньої руки. І ці дешеві понтярщики страшно йому не подобались. І нам, до речі, теж. Ну так слухайте. Рудий підходе до нас одного разу і пропонує мазу, що розведе усю цю екстрасенсну шелупонь прямо на пляжі. Ми ставимо по сто, він - п’ятсот, а у самого очі хитрі, значить, щось вигадав. Ну, сто рублів - гроші невеликі, а розвага обіцяє бути цікавою. Пересуваємося ближче і чекаємо що буде. А він обтрусив пісок з плавок і прямо з підходу до самого авторитетного бровастого дідугана, який виробляє чорт зна що, предмети рухає на відстані, взагалі безпрєдєл. Рудий з понтом прямо в лоба йому викладає, мовляв, так і так, ви насправді не екстрасенси, а діти малі, тому що тут, в Ялті, живе такий екстрасенс, що усіх за пояс заткне.
Вони як зарепетують! Ви б бачили. Понаставляли на нього всі ці свої рамки, паси роблять і кажуть - брехня. Нема в Ялті ніякого екстрасенса.
А рудий сміється і питає, чи вміє хтось з них читати думки по телефону. Ну вони, звичайно, говорять, що це неможливо. А він - я просто зараз вам доведу. Бо є у мене домашній номер того екстрасенса, а телефон-автомат прямо на пляжі за рогом.
Збираються вони всі разом та ідуть до телефону-автомата. Ми за ними. Цей рудий додзвонюється до екстрасенса і питає, хто з громади буде розмовляти. Звичайно, трубку схопив сам дідуган-авторитет. Тут ялтинський екстрасенс, не давши йому навіть промурмотіти, з того кінця прямо у трубку розписує словесний портрет діда з подробицями. У яких той плавках і що тримає в руці, а також де вони стоять і скільки кругом людей. Уявляєте? Дід у відключці, а рудий бере трубку і питає, хто іще хоче поговорити.
З наступним чародієм поговорили - та сама історія, і про татуювання на руці запарив ялтинський екстрасенс. Рудий питає - хто ще? І тут всі ці біоенергетики стали як прибиті і жодного слова не можуть сказати. Рудий подякував у трубочку, і пішов до нас свій виграш отримувати. А екстрасенси більше на пляжі не з’являлися. З’їзд їхній якраз закінчився.
Файний зіхер?
- Не те слово! - Я знову була вражена в саме серце. Ні, все-таки я нічого не знаю про життя, не дивлячись на весь свій журналістський досвід.
- А знаєте, в чім секрет?
- Навіть не уявляю.
- Старий цирковий номер. Цей рудий, коли говорив у трубку, він все шифром переповів.
- Як це?
- Ну так. Наприклад, якщо біля телефону жінка, він говорить “Добрий день”, а якщо чоловік - “Драстуйте”, і так далі. Старі мастирки, вони найбільш надійні.
- Ну, це не зараховується. - Я уявила собі зграю екстрасенсів на пляжі біля телефону. Сміх. З усіма своїми біополями нарвалися на дитячу підколку.
- Чому не зараховується?
- А тому що. По-перше, він їх не обіграв, а розіграв. А по-друге, якби грали на гроші, вони б тоді всерйоз задіяли свої здібності.
- А оце уже ви дарма. Для шпільового часто вже сам факт розводу - справа честі. А якщо лох не ставиться всерйоз до гри, тим краще. - Федір Іванович на хвилину замислився. - Є у шпильовому світі така професія - постановник.
