Брати Капранови - Розмір має значення
- Страшне, - покачав я головою.
Сагайдачний підняв вгору палець:
- Але справжня біда - не водка. Найстрашніше в Росії - олів’є.
- Олів’є? Здається, щось французьке?
- Еге ж, французьке. Оце вони беруть варену картоплю, яйця, ковбасу, солоні огірки, ріжуть усе на шматки, мішають з горошком…
- Моя бабуся приблизно так свиням готувала.
- Ти слухай, слухай. Потім заливають майонезом, і виходить воно саме. Олів’є. Таємниця походження назви ховається в глибині віків і відноситься до класу незбагненних особливостей російської душі. Але це ще не кінець. Якщо весь цей рецепт варити у воді, то вийде суп, який називається «солянка». А якщо залити квасом - вийде «окрошка», її подають холодною.
Я подивився в щирі очі Сагайдачного і не знайшов там жодного натяку на жарт.
- І ти це їв?
- А де ж дінешся, як нічого іншого нема? Суцільне олів’є. Ой, забувся! Іще у них є праник.
- Як ти сказав?
- Праник. Від слова «прати». Коли перуть наволочки чи підковдри, зсередини там збирається у швах така наче вата, ну, нитки, пір’я, волосся - все разом. Знаєш?
- Приблизно.
- Так от. Коли такого назбирається багато, його розмочують у воді, а потім кладуть поміж двох дощок - і в пічку. В результаті виходить праник. Це святкова страва.
- Господи прости!
Певно, погляд у мене був досить виразний, бо Сагайдачний не витримав і розреготався, ризикуючи впустити свою знамениту люльку. От сучий син, знайшов час для жартів.
Я заглибився в результати роботи наших експертів. Двадцять два відсотки - продукт високої біотехнології. Сімдесят вісім - речовини, характерні для насіння дерев хвойних порід, найвірогідніше, сибірських кедрів.
- Сагайдачний, а ти кедри в Росії бачив?
- Кедрів не бачив, а от вишню - мав можливість. Вишня - це у них не дерево, а кущ. Уявляєш?
Ото вже брехло!
Напевно, з кедрами в «Сурґутському лісництві» проблем нема. Але ж не можуть просто в лісництві робити високотехнологічні біопродукти. Я розіслав запити по всіх електронних базах щодо біовиробництва в Росії. Це не було таким уже простим завданням, бо, як правильно зауважив класик, Росія - не Україна. Колись давно, ще до того як людство знайшло альтернативні джерела енергії, ця країна трималася на нафті та газі і була одним з основних гравців на ринку енергоресурсів. Ви, мабуть, не повірите, але нафту тоді просто спалювали в печах та двигунах. Ну це так, до слова. Отже, виручені від продажу нафти гроші Росія витрачала на внутрішні локальні війни, і таким нехитрим робом зберігала територіальну цілісність. Але успіхи хімії, а особливо біохімії, звели нанівець основний колись експортний потенціал. Історики пізніше охрестили цю подію ресурсною революцією. І в результаті цієї революції Росія вивільнилася-таки з-під тисячолітнього гніту Москви, але, не зумівши зупинитися, почала розпадатися на все менші і менші клаптики. Цей процес тривав майже сто років, і впродовж того часу науковців-біотехнологів вважали ворогами нації у всіх без винятку частинках колись великої імперії. Адже саме біотехнологи знайшли замінники для нафти і в такий спосіб підірвали економіку країни. Одначе згодом виникла нова сила, яка мала бажання, а головне - ефективні механізми для об’єднання російських земель. Сила ця мала назву КГБ - Комітет Галактичної Безпеки, а механізми, що вона їх застосовувала, описані у будь-якому посібнику з політичного тероризму. Керівників колишніх російських автономій труїли, підривали разом з гелікоптерами, залякували і в такий спосіб зганяли докупи. Звідки з’явилися спритні хлопці в погонах, котрі засукавши рукави взялися до цієї брудної роботи, ніхто не знав, але зі збільшенням кількості об’єднаних областей, росла й міць КГБ. Сьогоднішня Росія являла собою зібрані під дах так званого федерального договору Зауральські землі і частину Поволжя. Формально країною керував президент, був навіть сякий-такий парламент, проте єдиним реальним важелем влади залишався КГБ, в народі іменований «Конторою».
І поміж усього цього мені належало розшукати центр виготовлення складної біотехнологічної продукції! Не дивно, що будь-які інформаційні запити губилися серед тубільних комп’ютерних мереж.
Я у розпачі відхилився на спинку крісла. Що робити? Виглядало на те, що у Росії біохімії як науки просто не існує. Або - інший варіант - біохімічні розробки мають таємний характер і повністю контролюються КГБ.
- Слухай, друже, у тебе часом не залишилося завербованого агента десь у районі Сурґута? - запитав я в Сагайдачного, ні на що особливо не сподіваючись.
- Сурґут? - замислено пригладив він люлькою свої розкішні вуса. - Здається, це Сибір?
- Західний, - уточнив я.
- Є в Сибіру один організм… - несподівано промимрив мій сусіда, немовби пригадуючи, -…аматор японській поезії.
- Організм, в смислі - гуманоїд?
- Не те слово. Навіть по-нашому вміє. Зараз я його…
Із цими словами він занурився до свого комп’ютера. Треба зауважити, що сам Сагайдачний періодично грішив віршами, а до того ж, був постійним відвідувачем поетичних тусовок, особливо кохаючись на екзотичних формах творчості. Різноманітні хайку і танки вилітали з-під його вусів несподівано і не завжди доречно. Що поробиш, українці - поетична нація.
- Осьо він, - Сагайдачний тицьнув пальцем у монітор. - Такий собі Гнучкошиєнков Микола Васильович.
Я глянув, але нічого особливого не побачив - цей, як висловився мій колега, організм, не надав свого фото для мережі, та й взагалі ніяких даних, окрім графи «захоплення», ретельно заповненої назвами східних жанрів та прізвищами поетів.
- Де він мешкає?
- А біс його знає. Судячи з локалізації, це десь у Сибіру. Ханти-Мансійський округ.
- Те, що треба, - зрадів я. - А коли ти його завербував?
- Ніколи.
- Тобто?
- Ну так, ми з ним просто обмінюємося новинками.
- І він досі не твій агент?
Сагайдачний подивився на мене зверхньо:
- Агентів не вербують через електронку.
У відповідь я глянув іще зверхніше:
- Будь-яке спілкування з працівниками спецслужб уже само по собі є вербовкою. Навіть віртуальне.
Сагайдачний промовчав. Один-нуль. Однак ця невеличка перемога ні на крок не посунула справу.
Я повернувся до роботи і взявся складати хитрючий кореляційний запит, який мав проаналізувати всю російську комп’ютерну мережу не тільки на наявність наукових центрів або виробництв, а й на обсяги закупівлі хімікатів та реактивів, обіг продукції біовиробництва, циркуляцію кадрів відповідного фаху, а також переробки біосировини, видобутої з кедрів.
«Попередній час розрахунків - тридцять шість годин», - повідомила мені ґречна пошукова система. Ти ба! Правду кажуть, що один кваліфікований агент може більше спитати, ніж найрозумніший комп’ютер відповісти.
Але окрім цього, в мене значився іще один незавершений комп’ютерний дослід. Цікаво, як там справи? Я набрав особистий Галушкин номер.
- Альо.
- Це Мамай. Галушко, я в Києві. Що там з нашим біоматематичним моделюванням? - можливо, це прозвучало занадто сухо, але совість агента УГС не дозволяла мені у службовий час вести розмови приватного характеру.
У Галушчиному голосі бриніло розчарування.
- Перший етап закінчиться не раніше, ніж за тиждень, і якщо ти потелефонував тільки з цього приводу, тоді…
Сам нарвався. Міг би і не настільки ретельно дотримуватися службових інструкцій.
- Галусю, я страшенно скучив, не бачив тебе хтозна-скільки і просто розгубився, почувши твій голос. Ти пробачиш мені?
- Пробачу, - легко погодилася дівчина. От за що я її люблю! - Мій дід завтра запрошує нас із тобою на куліш. Підемо?
- Академік Майборода? - моєму здивуванню не було меж. - Мене? Я ж звичайний агент!
- Він запрошував не агента, а мене з моїм хлопцем, - зауважила Галушка і додала. - Не бійся, він класний!
- Хто б сумнівався!
Авжеж. У мене ще й досі шия свербіла після прочухана, отриманого від начальства через лист цього «класного» до Гетьмана. Проте все одно - не кожному смертному вдається трапити на куліш до зірки такої величини, як Омелян Майборода. І це, чорт забирай, приємно.
- Яка форма одягу? Блек тай?
- Дурник, - сказала Галушка. - Ми будемо втрьох, по-домашньому - ти, я та дідусь.
- Єсть по-домашньому, - виструнчився я, і ми не змовляючись засміялися.
Цей день я не забуду ніколи. Світило світової біохімії чекало на нас, сидячи біля хвіртки та лускаючи насіння. «Я з діда-прадіда куркуль. От і завів собі хутір», - пожартував академік, показуючи на свою садибу. Видовище дійсно вражало, і не стільки розмірами, скільки усамітненням та якоюсь внутрішньою гармонією. На подвір’ї господар перш за все запропонував умитися зі справжньої криниці з журавлем, що височів біля самого паркану. «Чисті руки - чисті думки. Ви повинні залишити на вулиці весь свій клопіт та службові справи. Попри те, що їх багато і вони важливі», - він хитро підморгнув мені, даючи зрозуміти, на кого в першу чергу розповсюджується це правило.
