Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard
Дівчина, поклавши халат, полізла за чимось у шафу, даючи змогу зайву хвилину милуватись її формами. І тут у носі в мене засвербіло, абсолютно нестерпно, легені рефлекторно набралися повітря, я почав нещадно терти перенісся, але це не допомогло, і в наступну мить розкотисте чхання розірвало тишу проце-дурної. Оленка зойкнула від несподіванки та миттєво заховалася за розкриті дверцята.
- Пробачте, - сказав я. - Це, напевно, інфекція. У нашій палаті відчинене вікно.
Мій глибокий життєвий досвід радив користуватися будь-яким слушним моментом для знайомства.
Дівчина визирнула з-за дверцят, подивилася на мене і нічого не сказала. Вона просто заходилась вивчати мене своїми волошковими очима, так само уважно, як я її хвилину тому. Виникла пауза. Під цим допитливим поглядом я відчув себе повним ідіотом. Щоб якось виправити ситуацію, довелося спитати перше, що трапило на думку:
- Де ви так добре засмагли?
Вона посміхнулася і нарешті промовила своїм чарівним голосом:
- Ти вже або зайди, або вийди. Не стовбич у дверях. І що, скажіть, я мусив вийти?
Дівчина полишила свою схованку й, анітрохи не нітячись, підійшла до мене.
- Клац! - промовив замок на дверях, зачиняючись під її пальцями.
Я відчув, що піжама стає мені малою.
Протягом наступної години нудьгувати нам не довелося. Звичайно, у свої вісімнадцять я не міг похвалитися розмаїттям сексуального життя, тобто навпаки - похвалитися міг, але самі розумієте, наскільки це було би правдою. Епізоди, що надихали мене раніш, ні в яке порівняння не могли іти з Оленкою - просто як “Жигулівське” пиво і “Оболонь”. Увечері, крутячись у ліжку та не можучи заснути на панцирному трясовинні, я, звичайно, міркував над тим, що сталося, і дійшов висновку, що старанність багато важить у житті. Старанність та ретельність. Дарма я раніш злигався з двієчницями, а хорошисток недооцінював. Насправді он воно як - якщо людина не може вивчити історію або географію, то де їй до більш складних наук, а якщо вже може, тоді… Тоді треба буде принаймні ще раз перевірити свої висновки.
Вранці, о шостій, коли мене розбудили, щоб запхати під пахву термометр, крізь залишки сну я ще раз все згадав і, чесно кажучи, сильно збудився, тому відмітка тридцять сім і дві, до якої доліз срібний стовпчик, не здалася надмірною. Нічна сестричка похитала головою та зробила запис. Футболіст захихотів:
- Як відомо, під час статевого акту температура тіла підвищується на один градус.
Він, падлюка, певно-таки щось пронюхав. Жьора відізвався із властивим йому цинізмом:
- У кого менструації і у кого полюції, вперед на демонстрації під прапор революції.
- Лайдаки, - незадоволено пробурчав з-під ковдри дядько Гаврило. - Поспати дайте.
- На сніданок буде каша, - філософським шепотом зауважив МизКумом. - А з каші не стоїть.
Футболіст заперечив:
- У кого як. У Космонавта оно одіяло, як палатка на альпенштоку, а кашу їсть ту саму.
Космонавт знічено перевернувся на бік. Всі зареготали.
- Господи, - не витримав дядько Гаврило і сів на ліжку. -Коні скажені, іржете зранку, не спиться вам…
- Точно, - закивав головою Футболіст. - Коні. Зараз поїмо вівса і до ветеринара.
- Доброго ранку!
В палаті наче зійшло ще одно сонечко. На порозі стояла Оленка, як завжди чепурна, у біленькому халатику, що напинався при кожному русі, у крохмальній шапочці, з чорним хвостиком, свіжа, як ковток ранішнього повітря.
Я впіймав себе на тому, що губи самі розтяглися у посмішці, а дівчина пройшла до вікна та скептично оглянула палату. На мені її погляд не затримався ані на мить.
- Задуха у вас, - резюмувала сестричка. - Вікно треба відчи-нити, не проти?
Не чекаючи на відповідь, вона потяглася до високої кватирки, піднялася навшпиньки, чіпляючи ручку своїми ніжними пальчиками.
Слова позастрявали у наших горлянках. Я знав, що напинає крохмальну тканину і лоскоче погляд у недбалому запаху халата, я знав, якими бездоганно вправними можуть бути ці пальці і який вогонь запалюється у кожній клітинці шкіри від їх доторку. Шість пар чоловічих очей втелющилися в одну точку, а Оленка відчинила кватирку і обернулася до нас, начебто нічого не помічаючи. Космонавт так і завмер зкуцьорбившись на боці - каша на нього не діяла. Дівчина пройшла через мовчазний ряд ліжок, а на порозі побажала:
- Не запізнюйтесь на процедури.
Почався ще один койко-день.
Під час обходу мені призначили масаж, УВЧ, парафін, лікувальну фізкультуру та вітаміни. Я знав, чим загрожує останнє, тому одразу захникав:
- Ну, не треба вітамінів.
Але наш Тато був невблаганний:
- Тю, такий козак і боїться уколов. А як же ти в армію пойдеш?
- Ну хоч у таблєтках.
- Нема у нас таблєток, і не видумуй.
Жьорі пообіцяли виписку наступного дня.
- Походите місяць-полтора, пока заросте, а потом знову до нас - знімати. І не забувайте піддержувать режим.
- Доктор, а пити можна? - стурбовано поцікавився Жьора.
- Пити вообще не можна. Но при вашому діагнозі прямих протипоказань нема.
Після обходу я пішов покурити, і, стоячи біля смітника, спостерігав, як люди чимчикували до процедурної, а потім - назад, почухуючи хто дупу, а хто руку. Чесно кажучи, терпіти не можу уколів, тому, докуривши ранішню “ватрину”, я втік на УВЧ і грівся у його променях, аж поки не настав час лікувальної фізкультури. Головне у таких випадках - не з’являтись у палаті, і я старанно дотримувався цього принципу. Але уникнути неприємностей все одно не вдалося. Перед самим обідом по мене прийшли.
- Олексію! На укол.
Оленка дивилася на мене з усмішкою, немов учителька на першокласника.
- О-о-ой, - скривився я, але діватись не було куди.
У процедурній я спробував обійняти дівчину, проте вона випручалася з рук.
- Спочатку укол, - очі дивилися з неприхо-ваною іронією. - Знімай штани.
Я приречено сперся на стіну біля кушетки і посунув донизу гумку піжами. Луснула ампула, щозь зашаруділо.
- Знімай, я сказала, - вона підійшла до мене легкими кроками і одним рухом спустила штани до коліна.
Я весь напружився у передчутті укола. А її рука стиснула мою сідницю, потім ще раз і раптом пірнула між ноги, вперед, владним рухом господаря ситуації. Від несподіванки я зойкнув і обернувся. Оленка стояла переді мною із повним шприцом у руках. Очі її горіли. Халат був розстібнутим і відкривав для огляду все розкішне тіло - від набряклих персів до голеного гладенького пагорба внизу живота. Її рука продовжувала свої мандри, а очі з кожною секундою розпалювались все більше. Раптом вона штовхнула мене в груди, так що я впав на кушетку, а сама стрибнула зверху, не випускаючи з рук шприца. Звичайно, я не чекав на такий поворот, але вона повністю володіла ситуацією. За мить стегна її зарухались у складному ритмі, і я приєднався до нього, не дивлячись на те, що насправді трошки очманів. Повні груди ходили ходором наді мною, а повний шприц описував кола просто перед очима. На кінці голки набрякла крапелька. Я намагався не збиватися з ритму, хоч це і було досить складно - штани сплутували литки, стегна давило краєм кушетки, а голова впиралася у стіну. Слава Богу, дійство не повинно було затягнутися - Оленка підвела очі, дихання її стало уривчастим, вона почала хитатися вперед-назад, стогнучи, і тут одним рухом всадила мені шприца у плече на всю довжину голки.
- А-а! - закричав я на все горло і заборсався, але вона міцно тримала мене колінами. М’язи її судомно стискувались, і вона поштовхами вводила вітаміни в моє бідолашне тіло.
Через секунду шприц випорожнився, та й вона зім’якла. Я перехопив її руку і висмикнув голку. Плече боліло неймовірно. Оленка підвела обличчя, посміхаючись ніжно, як жінки завжди посміхаються після цього. Я спробував розтягти губи у відповідь, але це не дуже вдалося. Дівчина злізла з мене, запахнула халатик і кинула порожній шприц у смітник.
- Дурнику, - сказала вона. - Вітамін Б шість колють в руку, а не в сідницю.
Я лежав із спущеними штанами, розчавлений та випотрошений. Ліва рука не ворушилася через укол, а решта кінцівок - через силу силенну вражень, що цей укол супроводжували. Очі вилізли на лоба, от справді не брешу. Напевно, це було смішне видовисько, бо Оленка обернулася на мене і засміялася дзвінко та радісно. Тут і я нарешті впорався з губами, теж посміхнувся та почав приводити до ладу свій одяг.
- Ну ти даєш.
- А чого ти кричав? Боїшся уколів? - вона дивилася на мене, немовби нічого не сталося. Тільки у глибині очей ховалися смішинки.
Треба було терміново рятувати свою чоловічу гідність. Я підійшов до неї, одним рухом розчахнув халат і припав губами до грудей. Вона обхопила мою голову та відвела в бік.
- А раптом хто зайде?
- Смієшся?
- Ти на обід запізнишся.
- Ми сьогодні ще побачимось?
- Якщо схочеш.
В їдальні, ковтаючи пісний борщ, я прислухався до болю у плечі. Це ж треба, так засадити! Але, здається, останнє слово все-таки лишилося за мною. Щоправда, це було не більше, як бравада, проте пообідаю, відпочину - може, й справді зберуся.
