Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard
- Приїхали. Ваше ліжко - крайнє праворуч.
Я подякував, як чемний хлопчик, а вона у відповідь посміхнулася і пішла назад до своєї конторки. Я стояв на порозі, супроводжуючи її поглядом. Стояв довго, бо хода у дівчини була така сама, як і вся вона - охайненька, рівненька, акуратненька. Халатик напинався на стегнах, потім опадав, а тоді знову напинався у такт легких кроків. Плечі пливли вперед непорушні, немов мармурові, і під ними вгадувався лебединий прогин спини. Від усієї постаті віяло свіжістю та незайманістю - ну точно як від дев’ятикласниці-хорошистки.
- Задивився? - почув я поруч.
На порозі палати стояв дядько у трусах на босу ногу. Крім трусів, він мав на собі піжамну куртку та окуляри. А ще мав філософськи-допитливий погляд, як у міського інтелігента-алкоголіка. Цим поглядом дядько зміряв спочатку мене, а потім медсестричку, точніш, її спину.
- Сурйозна дівчина. Для жизні. Оце, знаєш, картопля буває для п’юра і для жарков’я. Так і жінки - бувають для гри і для жизні. Ця - для жизні.
Під таке премудре зауваження я зайшов до палати та промовив до всіх:
- Здоровенькі були. Мене кличуть Льоха.
- Здоров, - не в лад відповіли місцеві жителі, і моє лежання в лікарні почалося.
У палаті нас було шестеро. Досвідчений медичний вовк, я швидко познайомився з усіма.
Дядько у трусах містився біля вікна. Він мав опіки обох ніг та щиру вдачу, тому охоче ділився інформацією. Сам дядько трапив сюди після гулянки - як годиться, перепився, сяк-так доліз додому і взявся варити холодець.
- Буває таке, що захочеться, і край. У тебе буває?
- Трапляється, - признався я.
Отож захотілося йому зварити холодцю. О третій ночі. У здоровезній каструлі. А сам п’яний, як чіп, тому, звичайно, коли закипіло, всеє теє перекинув на себе. Випадково, звичайно. А потім ліг спати - зверніть увагу. І тільки коли зранку відірвав ковдру від ніг разом зі шкірою, додумався подзвонити до лікарні. Тепер він не міг вдягти навіть піжамних штанів, ходив у широченних, як Чорне море, трусах, тому поза очі звався Футболіст.
Взагалі компанія у нас зібралася та ще. Навпроти Футболіста, теж біля вікна, лежав Космонавт. Це був молодий хлопець, десь мого віку, який під час звичайної прогулянки дахом свого дев’ятиповерхового будинку впав у вентиляційний люк. Впав удало, бо приземлився на першому поверсі, обідравшись, немов об наждак, та всього-на-всього зламавши ногу. Тепер Космонавт шкультигав собі правою ногою вперед, на лівій маючи чудовий апарат конструкції курганського генія професора Ілізарова.
До речі, щодо Ілізарова - як відомо, кожен лікар має особисту прихильність до певного лікувального засобу і тому застосовує його направо-наліво без особливого розбору. Наш “Тато” мав слабкість до згаданих апаратів, тому не дивно, що всіх прикрашали геніальні витвори професора з Кургана - зрозуміло, за винятком мене та Футболіста, бо мені апарат щойно зняли, а Футболістові просто нікуди було чіпляти. Проте Ілізаров - це ще півбіди, бо, наприклад, мешканці палати навпроти як один лежали з гирями, причепленими до рук, ніг та вух - їхній лікар кохався на витягуванні.
Сусідові Космонавта ногу прикрашали аж два апарати. Це був завзятий бандюга на ймення Жьора, якому в розбірках зламали стегно у двох місцях. Крім Ілізарова, Жьора був прикрашений надзвичайною кількістю високохудожніх нако-лок - на грудях, руках, ногах, спині - просто місця вільного не було. Пошепки Футболіст повідомив, що на дупі Жьора має зображення двох кочегарів, які у такт ході підкидають вугілля у… одним словом, у ціль. Звідкіля такі відомості, я не зрозумів, і, зрештою, їх було складно перевірити, бо Жьора свого багатства трохи нітився і всі розпитування на цю тему обривав. Але й, окрім кочегарів, там було на що подивитися, їй-бо.
Поруч зі мною лежав чорний та похмурий дядько Гаврило. Свій апарат Ілізарова він заробив на цвинтарі, де серед ночі, як каже, напоровся на гострий кілок огорожі, причому так сильно, що не тільки пробив ногу, а ще й надколов кістку. Що дядько робив на цвинтарі вночі, лишилося таємницею через його відлюдкуватість та мовчазність.
Ну а навпроти, біля дверей містився простий чувак, що будував з кумом хату, під п’яну лавочку упустив на руку край бетонної балки та розтрощив кістки до відповідної матері. Чувак наполегливо розповідав всім про себе та свого кума, тому звався МизКумом.
- А ти? - спитав Футболіст, коли доніс до мене останні краплі інформації. І я чесно зізнався, що вони були з дрючками, а я просто не встиг. Тому тільки розбив одному носа, а вони мені зламали руку і дали по голові - всю ніч блював.
- Скільки їх було? - поцікавився Футболіст.
- Двоє, - сказав я.
- Мало, - похитав головою він. - Скільки тут лежу, ні від кого менш як про п’ятьох не чув.
Я засміявся, наскільки міг весело:
- Добре, нехай буде п’ятеро.
Звичайно, поки те і се, минуло півдня, і я вирішив пере-почити, для чого розправив вологу й сіру білизну на своєму ліжку та влігся зверху, не роздягаючись. І тільки-но при-лаштувався, як на порозі з’явилася медсестра, та сама Оленка з волошковими очима. Мене підкинуло з місця, як на пружині. А вона стала якраз проти обідраного бильця та подивилася на мене, намагаючись втримати на обличчі серйозний робочий вираз.
- Ви знаєте, - сказала вона своїм чарівним голосом. - Я з’ясувала з вашим столом.
Навіть слова з її губок злітали якісь кругленькі та чепурні, несподівано охайні на тлі пошарпаних стін та лексикону застоялих пацієнтів.
- Це він вам написав не нуль, а “О”, тобто “Общий”. Він у нас трошечки москаль. Так що стіл у вас загальний. Їжте на здоров’я…
МизКумом прокоментував із свого кутка:
- На здоров’я. Та хіба це можна їсти?
Мені закортіло дати йому по пиці. Але дівчина не зреагувала на зауваження, тільки посміхнулася і вийшла, причинивши за собою двері.
- Цвіточок, - прицмокнув їй услід Жьора.
- Правильно, Льоха, - додав Футболіст. - Перед такою тре-ба ставати у фрунт.
Тільки тут я помітив, що досі стою, як бовдур, серед палати та всівся назад на ліжко.
- Я сьогодні очень-очень сексуально озабочен, - проспівав Жьора.
МизКумом знову загиготів:
- Отож ми з кумом одного разу поїхали на рибалку, на ту сторону, а там якраз отака підходе та й каже: “Мене, - каже, - тут забулися”. Поїхали екскурсанти, значить, а її забулися, такот вона і каже нам, чи не перевезете, значить, її в місто, а ми з кумом і думаємо…
Я не став чекати, чим скінчиться ця карколомна повість, а пішов покурити. Все-таки після отримання дозволу їсти світ змінив барви на більш оптимістичні - кому, скажіть, приємно думати, що його мають оперувати та ще й невідомо навіщо? Я курив і одночасно вивчав складний візерунок на своїй піжамній курточці. Курточка була сіренька, і по всьому тлі мала написи червоними літерами: “Мінздрав-Мінздрав-Мінздрав-Мінздрав”. Дуже естетично. Втім, як і все тут.
Взагалі мені це лежання в лікарні було приший кобилі хвіст. Я розробляв суглоб після складного перелому. Теж називається хвороба. Але сказали лягти, я й ліг, і от тепер мав ходити на фізіотерапію, лікувальну гімнастику, пити якусь гидоту. Цирк! Єдиний фактично здоровий серед усієї місцевої калічі. Проте рука все-таки не гнулась. А може, й не треба? Як не розробляти, од війська можна одкосить. Хоча чорт його зна. Зараз усіх підряд гребуть, а ціле життя з каліченою рукою - кому воно впало? Краще раз одслужить.
Так я міркував, поки скурив до кінця “ватрину”. А тоді повернувся до палати. Там теж не було нічого цікавого. МизКумом скінчував свою оповідь:
- Ну оце ж ми з кумом і думаємо - хай спочатку до ресторану, вип’ємо, те-се, а потім…
Отак завжди у перші дні - кожна хвилина цідиться, як дурна самогонка. Треба було кар-динально розважитись, і перед очима знову постала медсестра Оленка. Може, вона теж нудьгує? - понудьгували б разом.
Я підтягнув піжамні штани і вирушив на пошуки. За конторкою нікого не було, та й взагалі, здається, робочий час скінчився - сумно, нічого не скажеш. У кінці коридора, у сестринській теж було порожньо. Лишалася процедурна - якщо і там нікого, значить іду слухати палатні побрехеньки або книжку почитаю.
Старі обшарпані двері процедурної прочинилися напрочуд тихо. Я обережно зазирнув і побачив ту, яку шукав, - вона, стоячи в кутку біля шафи, знімала свій білий халатик. У вікно зазирало червневе вечірнє сонце, старанно освітлюючи подробиці. Дівчина стояла впівоберта, тому не бачила мене, а я з дитинства був добре вихований, тому не став її кликати, а просто зачаївся біля дверей спостерігаючи.
Літо та уніформа дозволяють нашим сестричкам заощаджувати на білизні, тому, знявши халатик, дівчина лишилася у самих трусиках, і те, що відкрилося моїм очам, тільки підтвердило перші враження. Вона у всьому виявилась хорошисточкою: - засмаглі груди були акуратними, хоча й величенькими, та й ноги кріпилися правильно, біле мереживо обтягувало круглі сідниці, пружні і, здається, теж темні від засмагу. Цікаво, де це вона так встигла?
