Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard
Коли черговий лікар під загальний стогін невдоволення вимкнув нарешті телевізор, я вже повністю відійшов від пригод і готовий був поринути у тенета сну. Космонавт підвівся з канапи поруч зі мною.
- Льоха, ти як після чифіру?
- Путьом, а ти?
- Серце б’ється та бабу хочеться. Це нормально?
Я засміявся. Це нормально. Але Космонавт дивився на мене з недовірою - певно, думав, що сміюся з нього.
- На третьому поверсі в хірургії Тетяна чергує. Спустися до неї, може, зарадить чимось.
- Правда? - його очі загорілися.
- Правда.
Тетяну я знав ще з першого строку, її тягали всі кому не ліньки, і вона була навіть гарною, якщо придивитися. Але порівняно з Оленкою… Боже, яким я був дурнем тоді!
Космонавт скористався моєю порадою і повернувся до палати глибоко вночі, зачепивши своїм Ілізаровим за тумбочку та розбудивши всіх, хто не вживав снодійного. Я спросоння додав свій голос до загального хору лайки і поринув назад у глибокий цілющий сон.
Не прокинувся я навіть коли міряли температуру.
- Ну ви здорові спати! - захоплено вигукнув МизКумом перед сніданком, коли я продер-таки очі. Крім мене, заспався ще Космонавт, та воно й зрозуміло.
- Це, напевно, від учорашнього чаю, - вів МизКумом, поки ми всі чередою шкультигали до їдальні, подзеленькуючи ложками в чашках.
- Якого чаю! - обурився Футболіст. - Від такого чаю вони повинні до ранку миші ловити. Це у них парадоксальна реакція. От я пам’ятаю, якось кави напився, так потім день і ніч спав.
МизКумом несподівано загиготів:
- Кави… Точно що кави. Я теж як дам з кумом кави, так теж потім сплю.
- Кава, - заперечив Футболіст, - це зовсім не те, що ти думаєш. Каву вирощують на гірських схилах молоді бразилійки, а потім її смажать, мелють і п’ють з філіжанок, дурило.
Але МизКумом не вгавав:
- Не бреши. От одного разу, пам’ятаю, ми так дали кави, що прочухались тільки через тиждень. А ти кажеш, бразилійки!
Я цю наукову суперечку слухав упіввуха, бо насправді й досі не прокинувся. Дійсно якась парадоксальна реакція. Після сніданку я навіть ще трохи подрімав, а потім таки продер очі та відчув, що ніч не минула даремно. Я був повен сили і бажання довести Оленці, що вчорашній нокаут не більш як епізод на довгій дорозі кохання і що є ще лицарі в Україні, і що в нас та сила, що у батьків була, і що порох на люльці не погас, і… але тут моя літературна освіта вичер-палася, та й вчасно - почався обхід.
Тато спинився біля Жьори і урочисто вручив йому папірчину.
- Держіть. Це ваш епікриз. Станьте на учот в поліклініці. І соблюдайте режим.
Жьора посміхався, немов і справді одужав.
У МизКумом було не все гаразд, Тато довго хитав головою, потім призначив якісь нові уколи.
- Змилуйтесь! - запросився бідолаха. - Вже і так дупа як решето. Там нема куди колоть.
- Знайдемо, - впевнено сказав Тато і пішов далі.
Біля мене він теж почав хитати головою.
- Голуб сизокрилий, що ж це ти температуриш, га?
Я здивувався. Виявилось, що зранку мені знов наміряли тридцять сім і дві.
- Йому вже пора на консультацію до доктора Петровського, - мстиво підсумував МизКумом. - Запишіть на той тиждень.
Всі з готовністю розреготалися. Посміхнувся і Тато, але нічого не сказав, навіть не призначив нових уколів.
- А хто такий доктор Петровський? - спитав наївний Космонавт, коли двері за нашим лікарем зачинилися.
- Патологоанатом, - пояснив Футболіст. - Він трупи ріже. Великий фахівець.
Космонавт із забобонним жахом вирячився на МизКумом. А я не образився, бо насправді мав найменше шансів потрапити на таку консультацію, а до своєрідних лікарняних жартів встиг призвичаїтись іще під час першої серії лежання.
Жьора заховав свій епікриз під сорочку, певно, щоб не загубити.
- Ну що, братва, видужуйте!
Він почав прощатися з нами, обкульгуючи ліжка та тиснучи кожному руку.
- Прощавайте!
- Кому прощавайте, а кому до зустрічі, - філософськи зауважив Футболіст. - Ти коли повернешся, за місяць?
- Точно, - сумно підтвердив МизКумом. - Я дочекаюся.
- Не переживай! Обійдеться. - Жьорин оптимізм шурхотів під сорочкою паперовим аркушиком виписки, він поспішав додому, щоб пити горілку з друзями, тому міг собі дозволити шляхетність.
Оленка прийшла невдовзі й забрала Жьорину білизну. На мене вона знову не звернула жодної уваги - ото вже конспіраторка! Нічого, всьому свій час.
Я вирішив спершу відвідати масаж та УВЧ, але сьогодні не з метою сховатися від уколів. Сидячи під лікувальними високочастотними хвилями та терплячи насильство масажиста, я збирався з силами надалі.
Біля дверей процедурної нікого не було. Я підійшов, озирнувся, переконуючись, що ніхто більше не чекає на укол, і обережно натиснув на ручку. Двері раптом рвучко відчинилися, і назустріч мені з кімнати викотилась бабуся з гіпсовою рукою, охкаючи та стогнучи на кожному кроці. Я відступив убік, пропускаючи, а тоді зазирнув досередини.
Оленка стояла в кутку, схилившись над столом. Коротенький халатик задерся, відкриваючи стегна аж по саме нікуди. Стукали якісь залізні інструменти. Я обережно зайшов і зачинив за собою тихі двері. Дівчина так поринула у свою роботу, що не оберталася. Тихими кроками я наблизився до неї ззаду і одним рвучким рухом задер халатик аж на спину. Задер і аж сам очманів від того, що побачив. Оленка під халатом була геть без нічого, навіть умовні мереживні трусики, що так надихали під час першого побачення, зараз виявились відсутніми. І оце так вона ходить весь день!?
Але найцікавіше те, що в той час як я закляк на місці, дівчина абсолютно не зреагувала на моє нахабство. Вона так само заклопотано поралася у пляшечках та шприцах, немовби нічого не сталося.
Я відчув, як кров жвавіше забігала по жилах, рішуче видихнув повітря і обійняв Оленку ззаду хворою рукою, здоровою одночасно розстібаючи гудзики халата. Бюстгальтера на ній теж не було. Я почав стягувати розстібнуту одежину, і вона на мить відклала шприц, висуваючи руки з рукавів. Бавовняна тканина полетіла у куток, дівчина, тепер вже остаточно гола, продовжувала свою справу, схилившись над столом. Я сопів, наче паротяг і вже намислив собі знімати піжаму, коли вона нарешті обернулася із шприцом та ватою в руках.
- Хворий, підкотіть рукав.
Вона стояла в самій шапочці, ще голіша від неї та від свого настовбурченого медичного знаряддя. Я скинув куртку з плеча і вільною здоровою рукою заходився пестити смагляві перса, спускаючись все нижче гладенькою теплою шкірою. Вона голила волосся внизу живота, і це збуджувало надзвичайно. Тут, серед медичних причандалів, Оленка виглядала настільки непристойно, наскільки це взагалі можливо, і я ледь втримався, щоб не кинутись на неї, як лев. Рука пестила ніжну шкіру, потрошку просуваючись вглиб. Оленка потерла мені плече ваткою і застромила голку. Це було насправді боляче. Я рефлекторно стиснув пальці, і очі її спалахнули, немов у кицьки. Вона натиснула на поршень, я ще звів пальці, і вона одним рухом випустила в мене весь вітамін Б шість. Корисні ліки, наче скальпель, розтинали тканини плеча. Зуби мої самі собою заскреготіли, і Оленка висмикнула шприц. Скосивши очі, я побачив, що на місці уколу швидко набрякає крапелька крові. І в наступну мить дівчина присмокталася до ранки довгим поцілунком. Я відступив на крок, не розтуляючи обіймів, і ми впали на кушетку.
Під час любощів вона так і не кинула цілувати моє плече, і навіть злегка покусувала його у ритм рухам. Цей довбаний Б шість лишав таке враження, що під шкірою розливається розпечений свинець. І щойно мій запал урвався, рука заболіла так, що аж несамохіть з горла вилетів стогін. Оленка подивилася на мене по-котячому зіщулившись та облизнула губи.
- Ти як? - спитала вона.
- Нормально, - збрехав я.
Насправді я почувався абсолютно ненормально. Треба кінчати укольні вправи, та й взагалі ну його на фіг, цей вітамін, такий болючий, краще хай Б дванадцять колють.
Щойно ми привели себе до ладу, двері процедурної прочинилися і на порозі виник Футболіст.
- А що це ви тут робите? - весело спитав він і сам собі засміявся.
- Заходьте, - сказала Оленка, показуючи на столик із звичайним знарядям для медичних тортур. - І вам зробимо.
Вона анікрихітки не знітилася і тільки прошепотіла мені на вушко:
- Ти що, двері не зачинив? Божевільний!
Я повернувся до палати, кульгаючи, якщо можна так висловитись, на ліву руку. І там уже роздивився, що крапочку уколу оточують червоні дрібні сліди від Оленчиних зубів. Я, напевно, довго вивчав цю картину, бо МизКумом долучився зі своїм ниттям:
- Боляче робить, сука. От у вихідні буде Людка, то та не так боляче, а ця - просто душу виймає.
- Рука важка, - несміливо підсумував Космонавт.
- Ой, така важка, хоч би всохла.
Не знаю, як там Оленчина, але моя рука дійсно була важка. Я взагалі почував себе виснаженим, наче весь ранок дрова рубав. Недарма кажуть, що кохання - то велика праця.
