Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard
Я озирнувся навкруги. Всі гуляють. Ніхто нічого не помітив. Ніхто нічого не почув.
Я підняв із землі мокру безформну кулю і запхав до кишені мокрих-таки джинсів.
Піднявшись угору кривенькою похмурою вулицею, я завалився до першого-ліпшого бару і там витратив кілька кров’ю зароблених тищонц на порцію віскі без нічого. Ковтнув. Віскі зігрівало, але смаком дуже нагадувало одеколон. Мокрі штани прилипли до шкіри і ніяк не додавали оптимізму. Я хильнув ще і видобув з кишені свою знахідку. Маленький непевної форми шматочок металу стукнув об пластикову поверхню столу і причаївся біля склянки. Я погладив його пальцем, відчувши шкірою доторк небезпеки. Підніс його до очей, потім потер у пучках. Під шаром бруду зблиснула світла, майже біла поверхня. Я ще раз уважно придивився, колупнув нігтем…
Еге ж. Кулю, що нею в мене стріляли, було зроблено із срібла.
Дійшовши такого цікавого висновку, я перехилив решту віскі і довго прислухався, як воно обмиває мої тельбухи, проймаючи їх незрівняними пахощами квіткового одеколону. Все нор-мально, хлопче. У центрі Варшави в тебе стріляли срібною кулею. І годі. І жодних проблем.
Такою кулею вбити не можна - хіба дуже пощастить. Такою кулею можна скалічити. Дуже просто. Але кому потрібно калічити серед самого міста Варшави простого українського туриста?
Я б, звичайно, випив ще, але жалко було грошей.
Цікаво, три дні вже тиняюся біля Стадіону, цього втілення ринкових відносин, і вбити мене можна було тридцять три рази всіма відомими науці засобами. Аби мати бажання. Мене навіть ніхто не впізнав би - відвезли б до морга, а потім просто закопали.
Але за що? За тих нещасних п’ять мільйонів у внутрішній кишені?..
Якщо чесно, погані передчуття з’явилися у мене ще коли збирався до Польщі, але що то за передчуття - ну мєнжуєшся, щоби на митниці не дуже потрусили, самі знаєте. Але щоб отаке…
Я мугикав, схилившись над порожньою склянкою, і все ніяк не міг второпати. Стріляли в мене - це абсолютно точно, цегла защербилася якраз проти грудей. Так само точно, що й не влучили. Все ж таки добре іноді ослизатися. Але щоб убити, з такого калібру не стріляють. А коли стріляють, то кулі для того роблять не зі срібла.
Мафія? Дзуськи. Яка там у біса мафія. Я всього-на-всього дрібний гендляр. До речі, пострілу не було чутно, так? Точно, не було. Ніхто нічого не почув, бо звернули б увагу.
Чортзна-що. А може, він маніяк, той, що кинувся тікать у провулок? Може, справді маніяк?
Шматочок білого металу лежав переді мною і геть плутав усі думки. Вицідивши із склянки в горло останні кілька краплин, я остаточно нічого не зрозумів, щоправда й остаточно зігрівся. Запхав до кишені своє сьогоднішнє срібне надбання та вийшов на вулицю. Там уже споночіло - довгенько ж мені міркувалося. До справ було вже пізно, до гулянки, чесно кажучи, просто не хотілося. Й озираючись, наче божевільний, на всі боки, я подався до свого готелю, якщо можна назвати готелем ту брудну яму з ліжками, в якій зазвичай ночують совіцькі туристи.
Снилося мені казна-що - якісь дівчата, а потім чомусь Нікарагуа, джунглі та Фронт імені Фарабундо Марті. Тому прокинувся пізно з абсолютно хворою головою, наче дійсно всю ніч партизанив. Певно, це віскі отруїло більш звичний до горілки організм. Я відкинув пошарпану ковдру, взяв зі стільця джинси з метою одягти, і тут намацав у кишені маленьку тверду кульку.
Тьху ти.
Кулька викотилась на долоню, немов із засідки. Я знову оглянув її з усіх боків. Таки срібло. “Отак починається гендель кольоровими металами”, - пожартував сам із собою. Звичайно, дивний спосіб вбивати людей. От якби ще вчора пити не таку гидоту, можна було б зараз про все це поміркувати. Щось мені підказувало, що одним пострілом ця історія не обмежиться. А може, мене з кимось переплутали? Може, це не мене, а когось іншого, дуже на мене схожого, хотіли вбити з дрібного калібру срібною кулею?
Дуже смішно.
Я подумав ще і вирішив, що це було просто непорозуміння. А що іще можна було вирішити?
Взагалі мої справи у столиці дружньої держави вже скінчилися. Прикупити б іще чогось, і можна тікати додому. Сусіди по кімнаті десь загуляли, ну то й грець із ними, піду сам. Без них веселіше.
Я сполоснувся під краном і подавсь у місто на пошуки кращої долі. Чесно кажучи, я видивлявся собі комп’ютер. Двісті вісімдесят шостого, можна секенд хенд, можна триста вісімдесят шостого, але тоді вже точно секенд хенд, бо нового фінансово не потягну. Я вештався Варшавою добрих півдня, розуміючись з продавцями за допомогою свого бездоганного українсько-польського комп’ютерного суржика.
- Яка то є місткість цього харду? Штердесяць мегабайт? Осємдесяць мегабайт? І ось нарешті я видивився його. У маленькій крамничці на краю міста на прилавку поруч із розваленим “Панасоніком” стояло те саме, що потрібно. Подряпане, незграбне якесь, але при цьому дешеве, при цьому триста вісімдесять шосте, із сопро-цесором, шешцьдесяць мегабайт, тшидцять тши мегагерці, ВеГеА - самі розумієте. Ну дисковод не фуричить, але це ж дрібниці. І всього на наші гроші виходило долярів двіста п’ятдесять. Круто? Подерте воно, а дурні ляхи подертим гребують.
Намагаючись зробити скептичне обличчя, я роздивився свою знахідку і з виглядом прокурора вказував продавцеві на подряпані боки дисплея. Цвяхи вони їм забивали, чи що? Продавець у відповідь розводив руками - тому, мовляв, і таньо. Я глибоко зітхав, якнайдалі ховаючи в собі радісну посмішку - таньо воно таньо, звичайно, але… Продавець знову розводив руками.
Ні фіга собі таньо! Це ж просто на шармачка! Я нахилився, вдивляючись у навпрочуд ціле скло монітора, і побачив у ньому відбиток своєї особи. А за собою вітрину, а за вітриною… Я мало не обернувся, але потім отамував себе і просто міцно заплющив очі. На вулиці біля вітрини стояв білявий невисокий хлопець, дуже схожий… ні, просто той самий хлопець, що стріляв у мене з дрібного калібру.
Я розплющився і знову вдивився у темне екранне скло. Хлопець знадвору уважно спостерігав за мною - певно-таки за мною, бо більш тут спостерігати не було за ким.
Тут-таки з моєї голови вилетіли комп’ютери, харди та ВеГеА. Я посміхнувся якнайприродніше, виструнчився та повернув голову до вітрини. Хлопець миттєво зник за рамою. Швидкий.
Оце бракувало зараз дістати ще одну кулю у спину, на згадку.
Зробивши байдуже обличчя, проте не певний, що це до кінця вдалося, я попрямував до скляних дверей склепу й нібито несамохіть визирнув на вулицю. Хлопець випарувався у повітря. Позаду продавець забелькотів щось про знижку, але мені було не до нього. Що робити? Йти на вулицю? Еге ж. Сидіти тут у крамниці? І довго? Кликати поліцію? Мало мені халепи.
Дідька я йому здався?
Обережно прочинивши двері, я зробив крок і на мить завмер, немовби вагаючись, чи не повернутись. Так, оно він стоїть за телефонною будкою. Далеченько. З такої відстані та з такого калібру… В голові знову замерехтіли думки. Чи давно він мене пасе? Якби давно, встиг би давно і стрелити. А чом не стріляв? Я зробив другий крок і обернувся, готовий за першим підозрілим шурхотом впасти долі. Але хлопець не рушив зі своєї схованки. Боїться людей? Ну так, звичайно, вчора на площі не боявся, а зараз раптом і злякавсь. Класний чувак. Я відпустив двері і поволі пішов вулицею, намагаючись не показати, що помітив його. А він, певно, пішов за мною.
Аби ви знали, як це неприємно - йти і кожної миті очікувати пострілу у спину. А що було робити? Ні, певно-таки він мене зранку пасе, і вже давно вистрелив би, якби хотів. Як учора. Але вчора - то вчора, а сьогодні - то сьогодні. І що далі я йшов, то більше заспокоювався. Судячи з усього, хлопець стріляти не збирався. А що ж тоді?
Потрошку я сміливішав, почав зупинятися біля вітрин і розглядати шмаття, косячи оком на свого конвоїра. Хлопець, немов прив’язаний, товкся ззаду. Був він невеличким на зріст, худорлявим, морда порепана, сам у сіренькій курточці. Руки весь час тримав у кишенях, і от саме ці руки в кишенях найбільше мені не подобались. Що в нього там? Пістоль? Звичайно. Не з коцюби ж стріляв. Але чом сьогодні мовчить? Біс його знає.
Але загалом хлопець не справив на мене великого враження - якби не оці кишені, одним пальцем розчавив би. І я почав тинятися по крамницях, де велелюдніше - відчиняв усі підряд двері, порпався у скирдах одягу, щось показував продавцям і псував повітря своїм жахливим суржиком. Хлопець, звісно, чекав на вулиці, сховавшись за деревом або телефонною будкою. Я йшов далі - і він за мною, так само не виймаючи рук із кишень. І як я його раніш не помічав? Хоча насправді помітити стеження можна тільки якщо знаєш, що воно є.
Я не хотів відриватись від переслідувача - бо небезпеку краще завжди мати на очах. Невідомо, що він утне наступного разу.
Ми чвалали далі містом.
Так вийшло, що цей день я мимоволі провів із величезною користю. З нервами трошки, але коли б іще оце зібрався по шмаття? А так купив матінці кофтину, батькові на машину тенде-сенде, Гальці бюстгальтер. Класно пройшовся. Я навіть трохи звик до цього білявого за спиною, певний чомусь, що хлопець чекає, поки потрапимо у тихий закапелок. А саме таких закапелків я старанно уникав. До речі, тут, у місті, дещо можна було купити навіть дешевше, ніж на стадіоні.
