Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard
- Ну, - сказала, витираючи мокре чоло, Ганна. - Ну все, все. І лише тоді з галявини пролунав довгий і лютий скрик. Парубки помітили нову втечу.
На Тарасика цей скрик не справив жодного враження, хлопець зараз уже дійсно нагадував лантух, навіть за розумовими здібностями. Але Ганна зразу заметушилася, підхопивши Тарасика під руки, вона підтягнула його ще вгору, щоби ноги не звисали, спробувала влаштувати зручніше, потім поправила листя, немовби маскуючись, сіла поруч і уклякла.
Люди кинулись на пошуки. Вони, здається, так і не наздогнали першого опиря, тому люто кричали та лаялись. Хлопці зі смолоскипами знову побігли до лісу, інші хапали гілки з багаття та приєднувались до них. Хтось уже лупцював решту опирів, намагаючись з’ясувати, де дівся Тарасик, і, здається, свого домігся, бо закричав, і скоро вся громада, галасуючи, подалася у той бік, де на дереві між зеленого листя ховалися двоє.
Це було дивовижне і водночас страшне видовище - кілька десятків людей з вогнем у руках, просякнутих люттю та стадним інстинктом. Вони заглибились у ліс і розсипались по ньому новорічною гірляндою, і в кожному вогнику гірлянди відбивалося тернове багаття, в кожному стояла смерть.
Тарасик побачив, як вогники наблизились до його з Ганною схованки, зупинилися просто біля стовбура, стало чутно голоси, вогнем заблищали очі. Дядьки лаялись та сипали погрозами. Втікачі на дереві затамували подих, але ніхто голови до них не підвів, та й не побачив би нічого крізь густе листя. І ще кілька їх пройшло під ногами, заглиблюючись у хащі. Ганна сиділа біля Тарасика і міцно стискала його пальці своєю гарячою долонею. Губи її нечутно ворушилися - чи то молилась. Пройшли, люто матюкаючись, ще двоє і зникли між дерев, тільки було чутно, як перегукуються. Від Ганниних рук по всьому тілу почало розливатися дивне почуття, наче от-от все має скінчитися, наче за кілька хвилин…
Під ногами пройшов ще один зі смолоскипом. І в наступну мить Тарасика затрусило, затрусило крупним трусом, немов хворого, немов наркомана. Спочатку Тарасик намагався стримати лихоманку, але це було неможливо - кожен м’яз, кожен суглоб, кожна клітинка почали вибивати свій складний ритм, і хлопця просто закидало по дереву.
- Що з тобою? - злякано зашепотіла Ганна.
Але Тарасик не міг відповісти, його трусило та кидало, і жінка зрозуміла це як могла.
- Змерз, бідолашечка? - вона взяла другу його руку, при-тисла до обличчя. - Боже, які холодні!
Жінка почала дихати хлопцеві на руки, намагаючись зігріти, потім сховала їх собі під куфайку, а потім просто лягла поруч і обгорнула Тарасика полою, міцно притиснувши до себе. Тарасик лежав слухняний, наче лялька, і справді, від тепла людського тіла йому полегшало, трус почав дрібнішати, а зрештою і зовсім вгамувався, тільки іноді здригалися ноги, і тоді жінка ще міцніше притискала хлопця до себе.
У лісі лунали голоси. Внизу пройшли ще троє, стомлено лаючись. А Тарасик дійсно почав отямлюватись, очі стали наводити фокус, і навіть думки закружляли - де й взялися.
Він лежав на товстій гілці, ноги в кросівках трохи звисали донизу. Голова його була притиснута до пишних жіночих грудей, теплі жіночі руки пестили спину, наповнюючи кожну клітинку новою силою і лишаючи за собою приємне відчуття.
Неподалік промайнув вогник смолоскипа. Тарасик ворухнувся, жінка знову притисла його до себе, намагаючись зігріти. Хлопець скосив очі і побачив прямо перед собою викот білої Ганниної сорочки. Мотузочок на ній розв’язався, тканина зсунулась у бік, і назовні визирнули білі груди, несподівано тендітні й ніжні на тлі цупкої тканини. Тарасик трохи обернув голову, і жінка ще міцніше притиснула його до себе, так що обличчям хлопець втрапив просто в ці груди. Рожевий сосок опинився біля самих губів.
Хлопець розгубився. Ми вже казали, що досвіду він з жінками не мав ніякого, то й не диво. До того ж, чесно кажучи, пишні перса просто перекрили йому повітря. Він знову смикнув головою, намагаючись вдихнути, ніс його зачепив за тендітний пухирик соска, потім ще раз - зрозуміло, абсолютно випадково. Але жінка витлумачила цю випадковість по-своєму.
Руки її несподівано опинилися під Тарасиковою сорочкою, почали гладити плечі, пестячи шкіру, опустилися до живота, тонкі, досвідчені жіночі руки.
Тарасик захлинувся.
Несміливо він торкнувся її тіла, сам себе побоюючись.
- Сорочку порвеш, - лагідно посміхнулася Ганна, не припи-няючи ані на мить своїх пестощів.
Серце Тарасика закалатало аж у скронях, тіло стало гарячим та неслухняним, і все зникло - ніч, дерево, вогники смолоскипів та далекі голоси.
Вмить Ганна опинилася зверху, і він обхопив руками її стегна, холонучи всередині і одночасно розпалюючись, наче пічка.
- Здається, ми з тобою зламали дерево, - прошепотіла жінка, нахиляючись і цілуючи його біля вуха.
Руки Тарасика блукали її теплою шкірою. Внизу знову пройшов хтось зі смолоскипом. Листям прошелестів теплий вітер.
- Зігрівся, котику? - лагідно торкнулися його скроні жіночі вуста.
А потім вони лежали, міцно притулившись одне до одного і прислухалися до зоряної ночі, до голосів погоні, що перегукувалась в лісі, до цвіркунів і до співу зірок.
А потім Тарасик заснув.
Прокинувся він, коли сонце стояло вже високо. Зараз же відкинув ковдру, підвівся…
Стоп.
Тарасик очманіло озирнувся. Він сидів на ліжку в кімнаті. Поруч лежала картата ковдра. Одяг висів на стільці, там-таки була сумка. У вікно зазирало сонце, обіцяючи жаркий день.
Наче не довіряючи власним очам, хлопець помацав ліжко, потім раптом схопився за ліву ногу і уважно її обдивився. Нога була чиста. Абсолютно нормальна біла нога. Тільки під коліном збоку можна було розрізнити тонку прозору смужку, наче слід від давньої подряпини. Тарасик схопив футболку - теж нічого, звичайна біла футболка. А джинси? Джинси теж здавалися абсолютно нормальними, тільки ліва штанина під коліном була акуратно і вміло зашита, майстерно зашита, майже непомітно.
Хлопець визирнув з вікна. Поруч височіла брудна халабуда клубу. Там чувся гамір, певно, студенти прокидалися. Тарасик підійшов до люстра біля дверей і побачив там власну пику. Не можна сказати, щоб вона справляла пристойне враження, але чого іще сподіватись після перепою?
Так, все було абсолютно нормальним.
Тарасик натягнув джинси, футболку, взув кросівки, теж, до речі, чисті, і обережно прочинив двері у сусідню кімнату.
- Вже прокинувся?
Хазяйка стояла з рушником у руках.
- Доброго ранку!
- Доброго.
Вона виглядала звичайно, так, як виглядають квартирні хазяйки: халатик, хустка - нічого особливого, нічого такого, що б нагадувало…
- Снідати будеш? Ну йди, вмивайся, а я зараз зберу.
Тарасик вмивався довго і ретельно. Вода приємно холодила шкіру, змиваючи сон та сліди перепою. Але по суті вона нічого не змінила, холодна вода.
Хазяйка вже зібрала на стіл. Тарасик дивився на неї, наче випробовуючи.
- Сідай, - запросила вона, відсуваючи стільця. - Чим багаті.
Ні, вона й справді виглядала так, наче нічого не було.
Тарасик сів до столу і взявся за яєшню зі шкварками, насправді чудову яєшню. Хазяйка з помітним задоволенням дивилася, як він працює щелепами.
- Молока налити?
- Угу, - сказав Тарасик.
Вона схилилася над ним, тримаючи глечика двома руками. Тіло її опинилося зовсім поруч. І тут Тарасик несподівано для себе поклав руку на круте хазяйчине стегно. Руку зігріло тепло жіночої шкіри, стриманої тільки тонкою тканиною. Хазяйка обернула голову до хлопця, не припиняючи наливати молоко. Губи її ледь-ледь посміхалися, а в очах світилася жвава цікавість.
Тарасик поклав другу руку на хазяйчине стегно і одним рухом посадив її собі на коліна.
Хазяйка посміхнулася.
- А ти швидкий хлопець, - сказала вона, ставлячи глечик і зазираючи Тарасикові в самісінькі очі.
Розділ 4 КНЯЖИЧ
Я простягнувся серед Варшави, на площі під реставрованим цегляним муром Старого Мяста. Квітень піддавав жару, і сніг на темній міській бруківці перетворився на великі калюжі. От саме в таку калюжу я, ослизнувшись, гепнувся всією вагою свого вгодованого тіла. Аж бризки полетіли.
- Ляпсь!
Ще в повітрі я встиг гучно вилаятись. Хтось поруч по-ідіотському зареготав. Упав я на спину, до речі, доволі боляче, і тільки підвівши голову, зметикував, що навколо діється якийсь негаразд. Озирнувся. В натовпі промайнув швидкий рух - від мене у провулок прожогом кинувся невисокий білявий хлопець. І більш нічого. Хоча…
Хтось із перехожих заходився допомагати мені підвестися.
- Бардзо дзенькую… - пробелькотів я, зводячись на рівні.
Очі мацали простір, певні, що знайдуть-таки щось, - вони мене не підводять, вони все помічають, хоча дурна голова не завжди встигає переварити. Я оглянув перехожих, потім перевів погляд на мур і тут побачив. Якраз на рівні моїх грудей новенька цегла муру защербилася, немовби від удару міцним дзьобом. Я нахилився, шукаючи у брудній воді під ногами, і тут-таки помітив його. Біля моїх чобіт лежав невеличкий зплюснутий шматочок металу калібру десь приблизно 4 мм.
