Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard
- Давай-давай! - заохочував сивий.
Ганна відпустила долоню. Тарасик повільно, намагаючись не ступати на хвору ногу, вийшов наперед, нахилився і закачав простору штанину. Він нічого не сказав, та все одно ніхто б не послухав. За мить його скрутили, сплутали руки-ноги та кинули в куток.
- Хто там лишився? - запитав сивий.
Опирів вирішили палити вогнем. Всього їх було шестеро разом із Тарасиком. Люди вийшли з церкви, парубки винесли сплутаних бідолах та склали на галявині край лісу. Поруч поставили варту зі смолоскипами. Почали вже розчищати місце біля багаття, та хтось вчасно згадав, що опиря звичайний вогонь не візьме, а тільки терновий. І тут-таки побігли шукати тернових гілок - у лісі, в селі, в тину, може, у когось стирчить. Вони тягли всю тернину до місця розправи, і Боже ж ти мій, ніхто, мабуть, і не уявляв, що тут її стілько. Купа віття росла з неймовірною швидкістю. Носії наче змагалися - хто більше.
Тарасик лежав скраю, ближче до купи і слухав сухий тріск, з яким лягали зверху нові оберемки. Руки йому було боляче заломлено за спину, у ноги віп’ялася тонка мотузка. Хлопець не міг поворушити бодай пальцем, навіть думки в голові принишкли, немов пов’язані. Трава була вологою від вечірньої роси, сорочка та штани швидко набралися водою, і його просто почало трусити від холоду. А коли людину трусить від холоду, вона мало здатна до міркувань.
Принесли довгого залізного ланцюга і кинули поруч. Людей охопив нездоровий азарт, всі наввипередки готувалися до екзекуції. Варта не зводила очей з опирів.
Поруч з Тарасиком лежав той самий дядько, що супроводжував його до церкви, і якби хлопець був у змозі оцінити таку іронію долі, він би хоч трохи втішився. Дядько стогнав крізь зціплені зуби, йому, очевидь, теж було боляче та незручно.
Той, що кричав у церкві, спробував і тут, але його добряче вдарили, і він замовк, кусаючи розбиті губи.
Нарешті на галявині зросла справді велетенська купа тернини - мабуть, цієї ночі спустошили весь навколишній ліс. Один із хлопців тицьнув у віття смолоскипом і відскочив убік. Суха деревина швидко зайнялася, вогонь полихнув під саме небо. Люди навкруги мовчали, немов заворожені. Опирі, що лежали близько від багаття, швидко відчули його великий жар. Тарасикові майнуло вогнем просто в обличчя, він заплющився, бережучи очі. Хтось скрикнув.
- Не подобається сучим дітям, - сказали поруч голосно. Парубки зареготали.
Керував розправою сивий.
- Давай розв’язуй, - наказав він і махнув рукою.
Тарасик відчув, як його почали смикати за ноги. Він розплющився, ховаючи обличчя від вогню. Біля ніг сидів худорлявий парубок і намагався розплутати мотузку. Тарасик сіпнувся, мотузка вирвалась парубкові з рук. Той лайнувся і вдарив Тарасика ногою. Боляче вдарив, але Тарасик все одно продовжував сіпатись, не даючи себе розв’язать.
- Що ж ти робиш, суко, - худорлявий підвівся і замахнувся, щоби вдарити як слід, але його покликали. - Іване!
- Га!
- Та облиш ти його, ми вже одного взяли.
Удар вийшов не дуже сильним, але від нього Тарасик скрутився, неначе хробак, і заскреготав зубами. А коли отямився і підвів очі, побачив, що вся увага прикута до того дядька, що кричав був у церкві “Ні-ні”. Дядька підвели з землі і прив’язали якраз посередині довгого залізного ланцюга. Він ледве стояв, бідолашний, від страху. А хлопці підштовхували його у спину та сміялися. Потім двоє взялися за один кінець ланцюга, двоє - за інший і стали з двох боків від багаття. Вогонь злітав до неба великими червоними язиками, стріляв снопами іскор.
- Ну, - сказав сивий. - Признавайся.
Чоловік на ланцюгу нічого не відповідав, тільки облизував розбиті губи і зачаровано дивився на вогонь.
- Не хочеш, - немовби з жалем сказав сивий. - Як хочеш. Давайте, хлопці, з Богом.
Хлопці, що стояли на тому боці багаття, потягли за свій кінець ланцюга, і тут чоловік заволав:
- Ні! Ні! - він немовби забув інші слова. - Ні-і-і!
А дужі хлопці тягли ланцюга, і чоловік поволі наближався до багаття, хоч і впирався щосили.
- Ні! Ні!
Та ось він уже зайшов у вогонь, так, саме зайшов, неначе у двері. Хлопці смикнули дужче, і чоловік вискочив з іншого боку. Одяг на ньому схопився вогнем, волосся, вуса, все палало, і він уже не волав, він вив по-звірячому страшно та хрипко.
- Признавайся! - владно наказав сивий.
Але чоловік, здається, не був здатен почути.
- Давайте, хлопці, - наказав сивий. І хлопці взялися з другого боку. Чоловік знову зайшов до багаття, але цього разу його вже затримали там надовше, і коли з’явився перед людські очі, він уже навіть не вив.
- Ну, - сказав сивий. І хлопці втретє потягли ланцюга.
Тепер уже чоловік не впирався, він поволі дійшов до самого багаття і тут впав просто обличчям у вогонь. Коли відтягли геть, відв’язали від ланцюга, бідолашний ледь дихав. Його кинули на землі і взялися до наступного опиря.
Наступним був Тарасиків сусіда, той, що вів його до церкви зі смолоскипом.
- Людоньки добрі, не треба, людоньки, ну дорогенькі… - прохав опир, поки йому розплутували ноги, - ну що я вам зробив…
Але його, зрозуміло, не слухали.
- Людоньки добрі, ну людоньки…
Наступна черга була за Тарасиком.
Хлопці потягли ланцюга, дядькові в обличчя майнуло полум’ям, він несамовито закричав і ступив ногами на палаючу тернину.
- Признавайся, - владно сказав сивий.
- Не треба!.. - заволав попеченими вустами дядь-ко.
А сивий вимахнув рукою.
Як опир витримав вогонь вдруге, незрозуміло, але коли витягли на галявину, він захрипів:
- Признаюся, признаюся…
Шкіра у нього димилася.
- Чекай! - крикнув сивий. - Чекай! Води йому.
- Не треба води… - прохрипів опир.
Він ще тримався на ногах, хоча й хитавсь, і дивився навкруги червоними без вій очима.
- Признаєшся? - підійшов до нього сивий.
- Так.
- Розв’яжіть його, хлопці.
Парубки, здається, спочатку просто боялися підійти до паленого, але зрештою хтось наважився і полоснув по мотузці ножем.
- Я все скажу… - наче марив наяву опир.
- Порчу насилав? - суворо спитав сивий.
- Насилав, - хрипів опир. - Я все скажу, все… Там іще є, там… я покажу…
- Веди, - сивий дав знак хлопцям, і ті стали попереду.
Опир важко зрушив з місця. Тарасикові здалося, що з його ніг шматками відпадає шкіра. Нетерплячі хлопці відійшли трохи вперед, і тут раптом опир зупинився, потім несподівано сильно штовхнув сивого, так що той заточився, і рвонув просто в ліс. Люди на мить завмерли, а коли отямились, він вже був далеченько. Опир біг, неначе спринтер. Ось вона, опиряча сила - здається, ладен був впасти, і вже побіг, та так, що молоді не могли дістати.
- Лови! Держи! - кричав сивий.
Всі, хто був на галявині, кинулися навздогін. Хлопці вимахували смолоскипами. Хтось заулюлюкав. А опир уже біг між дерев, так швидко, немов йому і справді допомагав нечистий.
- Коня треба! Коня! І тут Тарасикові здалося, що біля його ніг знову щось заворушилося, і руки його відчули, що їх уже нічого не тримає, і луснула мотузка на ногах.
Тарасик обернувся. Над ним стояла Ганна.
- Давай, хлопчику, давай, - вона схилилася, схопила його під пахви й почала підводити з землі.
Люди гналися за опирем, ніхто не оглядався, ніхто не помітив нової втечі. Тарасик якимось дивом підвівся, ноги важким тягарем волочилися внизу, а руки ладні були відірватися від нестерпного болю. Спираючись на жінку, він ледь докульгав до краю галявини і спинився, неладен рушити далі.
- Ну давай, давай, - шепотіла Ганна у саме вухо та підштовхувала його вперед.
Тарасик зібрав усі залишки волі і, зціпивши зуби, пішов-таки. Але це тільки сказати легко: пішов.
Погоня шуміла десь ззаду, на тому боці.
- Ну будь ласка, ну давай, - благала Ганна.
Але й вона зрозуміла - таким чином далеко не втечеш.
- Що ж мені з тобою робити, га?
Вони стояли метрів за двадцять від краю галявини, сюди навіть долинав тріск багаття.
Жінка розгублено дивилася хлопцеві в очі.
- Що ж робити, га?
Тарасик не знав, що робити. І тут погляд Ганни упав на розлоге старе дерево поруч. Обличчя її одразу ожило.
Десь іззаду ще тривала погоня. Ганна підвела Тарасика до дерева і сказала:
- Лізь.
Хлопець дивився, не розуміючи.
- Лізь, - повторила вона та почала підсаджувати Тарасика, підштовхувати, налягаючи всіма своїми силами. І тут він здався, підвів неслухняні руки, почав чіплятися ними за стовбур, за гілля, потім уперся здоровою ногою, підтягнувся трохи, знову зачепився руками…
Жінка дряпалась за ним, допомагаючи та підштовхуючи, вона важко дихала, але не спинялась ні на мить.
Скільки це тривало, важко сказати, принаймні Тарасикові здалося, що цілу вічність. Руки вже геть відмовилися коритись, голова безвільно хилилася набік, коли нарешті втікачі опинилися досить високо, там, де гілки розходились у різні боки, утворюючи величеньку площадку, на якій можна було поміститися вдвох. Ганна важко одсапувалась над вухом. Тарасик підтягнув поранену ногу і зім’як, обвис, звалившись поперек гілки, наче лантух, самі знаєте з чим.
