Брати Капранови - Кобзар 2000. Soft
Вона явно не чекала на такий поворот.
- Тю, - плечі її смикнулись догори. - Я зовсім не про те говорила. Якийсь ви дивний.
- Я не дивний. Я хочу негайно почати відпочинок.
Гаманець знайшовся швидко, і п’ятдесят доларів у ньому виявились найменшою купюрою. Та й дідько з ними - врешті-решт невелика платня за спокій.
- Осьо аванс на сьогодні.
Треба її вбити. Негайно вбити, щоб не псувати відпустку. І тоді вже чесно відпочивати два тижні, як планувалося.
Папірець з підписом скарбничого США виявився пере-конливим аргументом і швидко зник у надрах синьої теки. Дівчина виглядала трішечки розгубленою, але розгубленість ця скоріш мала радісний відтінок - воно й зрозуміло, отак просто з неба отримати грубі гроші, хто б не зрадів!
- Ми вирушаємо?
- Тільки у начальства відпросюся, - підводячись, вона рефлекторно смикнула донизу коротку спідницю. - Але за розбиту чашку вам доведеться заплатити окремо.
- Без базару, - запевнив я на останнє.
Мене просто трусило від нетерплячки, тому рівно за дві хвилини, вдягнутий у непримітні сині труси та футболку, я вже стояв біля машини, чекаючи на свого гіда.
Чекав довго, а чи то так здалося від збудження. І тільки коли терпець остаточно урвався, дівчина нарешті з’явилася в кінці алеї. Вона нікуди не квапилась. Очі знову сховалися під темними окулярами, але тепер це підманути мене вже не могло. Її вирок був викарбуваний у мене в серці, і у батька мого батька, і у його батька, і так аж до славетного предка, полковника Війська Запорізького, від якого йде мій рід. Зараз я її вб’ю, і ніхто мене не засудить - ані людський суд, бо все буде зроблено обережно, як і з попередницями, ані Божий - Бог-бо й поклав на мене цей хрест, і я - тільки зброя у всевишніх руках.
Вона йшла між пальмами, схожими на велетенську розлогу моркву, і, здавалося, випромінювала навколо себе спокій та розважливість. Ніхто не бачив її очей, ніхто, крім мене, не розумів небезпеки, що вони несуть у собі.
Свою першу відьму я вбив ще в школі. Це було нескладно, бо стара, а вона була дуже стара, трошки зомліла під теплим весняним сонечком. Я йшов якраз на комуністичний суботник, тому сховався за гострий гребінець грабель і підкрався непоміченим. Батько потім признався мені, що давно полював на цю бабу, але все не міг захопити зненацька. А я захопив - початківцям щастить. Я вдарив її залізними зубцями, а потім добив осиковим руків’ям. Слава Богу, круча була недалеко, і тіло я зіпхав під ухил, так що ніхто не здивувався - стара баба навесні по слизоті злетіла зі стежки та забилася. Таке трапляється. У неї не було родичів, а міліція вже тоді боролася за показники.
- Ви тут? Бо я думала вам дати час на збори.
- Прошу, - я по-діловому розчахнув темні гарячі дверцята, і з салону війнуло, наче з духовки.
Дівчина всілася на переднє сидіння, продемонструвавши мені краєчок бездоганної білизни.
Це добре, що вона не в купальнику, більше буде схоже на нещасний випадок.
- Куди їдемо? - я завів слухняний двигун та обережно, щоб нікого не зачепити, виїхав зі стоянки. Мене не полишало легке почуття нереальності навко-лишнього пейзажу - бо ж іще вчора зранку я стояв у плащі під паскудним осіннім дощиком, а сьогодні голими ногами тисну на педалі, а за вікном пальми та океан.
- Праворуч, - підказала моя проводирка, вовтузячись з паском безпеки. - А ви б теж пристебнулись, бо за ремені тут такі штрафи, що мало не буде.
Слушно. Лівою рукою я намацав вгорі біля дверцят язичок паска та через груди протягнув його донизу. Потім, не полишаючи керма, перехопив правицею і спробував навпомацки всунути до замка, але незвичний механізм з першого разу не схотів коритися.
- Я допоможу! - дівчина схилила голову, придивляючись, і раптом здивовано підвела на мене обличчя. - Ой, а що це?
На її долоньці лежала довгаста сережка з камінцем.
Я рефлекторно натиснув на гальма. Ззаду обурено засигналили - кляті буржуї добре попрацювали над механікою: машина колом стала посеред дороги, аж на передні колеса присіла. Я ледь не вдарився грудьми об кермо, а прив’язана дівчина смикнулась, наче лялька. Від різкого руху знахідка злетіла з її руки на підлогу.
В наступну мить ми одночасно нахилилися за нею та, цілком зрозуміло, зіткнулися головами.
- Ой! - моя супутниця схопилася за лоба і раптом захихотіла, немов і справді трапилося щось цікаве.
Посміхнувся і я, чухаючи скроню, але очі нишпорили по підлозі. Де ж ця біда закотилась? Мабуть, я сказав це вголос, бо дівчина, все ще хихочучи, підняла ноги. Спідниця задерлася аж до пупа, і якби не обставини, я б обов’язково звернув на це увагу. Проте сережки ніде не було, тому очі мої займалися головним чином зазиранням у шпаринки за чорним килимком.
- Нема? - спитала дівчина відсміявшись, хоча й не відпускаючи забитого лоба.
- Нема, - розгублено погодився я.
- А це ваше? - спитала вона, опускаючи ноги. Спідниця лишилася на пупі, відкриваючи для огляду мінімалістичні трусики.
- Ні.
- А чого ж ми тоді шукаємо? - І правда, - я скосив око на трусики і знизав плечима. -Хай їй грець.
- Хай. Це, здається, навіть не золото.
Спочатку мені здалося, що сережку загубила та, вчорашня, але зараз, хоч убий, не згадувалось, чи такі були у її вухах, та й чи були взагалі. Це тільки жінки з їхньою маніакальною пам’яттю на дрібниці здатні помічати подібні речі. Але, здається, моя супутниця не впізнала знахідку, тому можна сподіватися, що та не входила до арсеналу її колеги. Принаймні дев’ять шансів з десяти. Машина це прокатна, до мене її брали інші, можливо, жінки… Та й взагалі, мало тут туристів, чи що?
Я знову оглянув свою супутницю, але на обличчі не прочитав нічого небезпечного для себе, жодного натяку згадки, жодного осяяння. Вона, вочевидь, витлумачила мій погляд по-своєму, бо негайно почала обсмикувати спідницю. Господи, ці вічні бабські штучки! А втім, навіть якщо й впізнала, все одно їй не жити.
Машина ображено гарчала, пропускаючи повз себе барвисті туристичні авта. Я відпустив зчеплення та рушив уперед.
- Пристебніться, - подала голос моя гід.
Цього разу маневр із паском вдався без помилок.
- Якийсь ви дивний справді, - додала вона, коли замок задоволено клацнув.
- Це тому, що ви нічого не розповідаєте. За що я вам плачу гроші, га?
Я навіть посміхнувся, досить кривенько, але задовільно. Треба зосередитись, попри все треба зосередитись. Де ж усе-таки поділася ця клята сережка? Обшукаю машину як слід, щойно скінчу сьогоднішню справу.
- А про що ж вам розповідати?
- Як це про що? Про все. От що бачите, про те й розказуйте.
Так, що далі? Далі від’їдемо від міста і зорієнтуємося. Певно, тут є тихі місця, принаймні вчора знайшлося одне.
Вона замислилась, вивчаючи гладенькі круглі схили місцевих гір, що виростали з землі край дороги і за формою нагадували прищі, тільки великі, під саме небо.
Треба триматися ближче до берега. Океанські хвилі та дикий берег - от що зараз потрібно. Я вдивлявся в дорогу, шукаючи невимушеного з’їзду на путівець, але ми, певно, не досить віддалилися від міста.
- Альо! Ви заснули?
- Га? - стрепенулася вона. - Про що я вам розповідала? - Іще ні про що.
- Пробачте. Так от, наш острів має вулканічне походження, і ці гори теж. Колись давно лава виверглася з дна океану і утворила сушу. Вся земля у нас - суцільна лава, тому і колір такий, схожий на золу.
Вона щось підозрює? Навряд чи. Хоча все може бути, краще підтримувати розмову, щоби менше думалося.
- А вулкани у вас є?
- Аякже! - навіть обурилася вона, очі звузились і втратили свій уважний вираз. - Ви що ж, не знаєте?
- Не знаю. Я тут у вас вперше.
Вдалині з’явилися та почали швидко наближатися біленькі будиночки.
- Це що?
- Сусіднє місто.
Звичайно, містом цей десяток садиб можна було назвати тільки з великою натяжкою, але хай буде так.
Охайні будиночки оточували величенькі городи із зеленими соковитими хащами на них.
- А що то таке зелене вирощують у ваших містах?
- Кактуси, - стинула плечима моя гід, наче всі нормальні люди вирощують на городах кактуси.
- Навіщо?
- Навіщо? - вона замислилась, немовби згадуючи щось. - Ось, точно! На цих кактусах розводять якусь місцеву блоху, що з неї потім роблять пурпур.
- Але ж пурпур, здається, роблять з черепашок. Ми в школі, пам’ятаю, вчили.
- Справді? Ну, значить, щось інше роблять, якусь фарбу, чи що.
У неї була своєрідна манера вести екскурсію.
Я пригальмував. За невисокими кам’яними мурами і справді височіли зарості кактусів, тих, що в нас звуться тещиним язиком. Тільки місцеві язики вражали своїми розмірами та циганськими голками на листі. Бліх я не побачив. До речі… Між городами нагору вела доволі пристойна дорога, присипана вулканічною брунатною жорствою. Здається, те, що треба.
- Що там, як ви гадаєте?
Вона знову кинула задумливий погляд на звичний для себе пейзаж та звела брови вгору.
