Брати Капранови - Кобзар 2000. Soft
Холодний вітер віяв з розбитої шибки, але Оксана не відчувала його. В голові проносилися думки одна неймовірніша за іншу. Ця кров, і сліди. Двері! Вхідні двері! Вона прожогом вискочила в коридор. Вхідні двері були зачинені зсередини, ключ стирчав у замку. Як це може бути?! Якщо собака застрибнув іззовні, то його сліди та кров повинні бути скрізь, але їх нема. Значить… значить, собака вистрибував з кімнати? Значить… Що це значить? І звідки це волосся на склі? І де Петрусь?
Оксана так і просиділа біля вікна до сходу сонця, намагаючись стулити докупи те, що бачила, але голова вперто відмовлялася розуміти все це. Відчуття часу зникло.
Ранок давно вже зазирав у розбите вікно, і жовта лампа під стелею даремно намагалась змагатися з ним у силі.
- Длінь-длінь! - пролунав дзвінок над дверима.
В Оксаниному серці спалахнула безумна надія. Вона миттю зірвалася з місця. Ключ не хотів коритися тремтячим рукам. Нарешті замок клацнув.
На порозі стояла Ярослава, Петрусева мати.
Вона не промовила ані слова. І тут Оксана, як була, розпатлана, в нічній сорочці, кинулась їй в обійми і заплакала, заридала вголос, тулячись мокрим обличчям до Ярославиного плеча, а та, в свою чергу, теж заплакала, і сльози краплями потекли на Оксанину сорочку. Так вони плакали, стоячи на порозі кілька хвилин, а потім Оксана отямилася, провела гостю до кімнати, і вони поплакали там, а потім стали збирати скалки скла з підлоги, і Ярослава розказувала, розказувала, а потім Оксана завішала вікно ковдрою, щоб не дуло, вдягла халата, і вони сіли на кухні, Ярослава знову розказувала, і вони плакали на плечі одна в одної, запиваючи свої сльози міцною і чомусь солонкуватою кавою.
Це почалося, коли Петрусеві виповнилося чотирнадцять. Одного ранку Ярослава не застала його в дитячій кімнаті, а побачила сліди і дуже злякалася, навіть міліцію кликала, але ті, звичайно, нічого не знайшли. Всі синові речі були на місці, а сам він наче випарувався. Петрусь повернувся тільки на четвертий день, загорнутий у якесь подерте простирадло, і те, що розповів, змусило Ярославу збліднути, і тільки величезним зусиллям волі вона втрималася на ногах. Він сказав, що перекинувся на вовка і три дні ходив лісом, лякаючи виттям лісників та туристів.
Звичайно, вона не повірила, проте й зовсім не вірити не могла. Дитину повели до психіатра, але, крім особливостей пубертантного періоду, той нічого не знайшов. А за місяць все сталося знову - і зникнення, і сліди, і повернення, і розповідь. Далі це почало повторюватись щоразу, коли повний місяць сходив над землею. Спочатку це лякало і сина, і матір, вона в паніці кидалася від лікарів до знахарів та шарлатанів, але всі тільки розводили руками. На розповідь про вовка фахівці починали уважніше придивлятися до матері, а у сина все одно ніякої патології не бачили. Ярослава впала у відчай, а лікарі у кращому разі виписували заспокійливе обом, у гіршому - тільки їй.
Петрусь замкнувся в собі, став відлюдником. Раніш він був щирим, привітним, мав багато друзів. Тепер друзі зникли, і єдиною розрадою став комп’ютер. Ярослава проплакала не одну ніч. До того ж восени та взимку хлопець дуже застуджувався, бігаючи лісом, його постійно переслідували ангіни та пневмонії, він схуд і змарнів, став погано вчитися.
До війська його не взяли через кволе здоров’я, а знайти роботу довго не вдавалося, поки нарешті в одній комп’ютерній фірмі згодилися на вільний графік. І з дівчатами у нього не виходило ніяких стосунків, тобто іноді якісь ходили, але щоб женитися та завести діточок, то самі розумієте. Тому, коли узнала про Оксану, довго не могла повірити, боялась, а як зійшов повний місяць, побігла сюди…
Так жінки гомоніли на кухні, плачучи та заспокоюючи одна одну по черзі, а вогкий осінній день ішов собі своєю дорогою. На роботу, звичайно, не пішли, довелося дзвонити та відпрошуватись. Вони випили безліч кави і ще більше валер’янки. В кімнаті вітер ворушив картату ковдру на вікні і хижо шкірились уламки шибки, вкриті засохлою кров’ю.
Після розмови з Ярославою Оксана довго не могла отямитись, а зранку раптом щось вирішила, поїхала на роботу, нічого не пояснюючи, написала заяву на відпустку своїм коштом, попе-редила матір, що від’їздить, і рвонула на дачу. Наступні два дні вона провела на станції, там, де зустріла його вперше, вдивляючись у кожну постать на лісовій стежці. Вночі вона довго плакала й засинала на мокрій подушці.
Петрусь прийшов тільки на четвертий ранок. Він постукав у вікно, і Оксана підхопилася з ліжка. Серце її стріпонулося, як пташка. Хлопець був загорнутий у якусь ряднину і часто та глибоко кашляв.
Оксана завела його до кімнати, цілуючи та поливаючи сльозами, вклала в ліжко. На Петрусевих плечах червоніли глибокі подряпини, одна перетинала обличчя поперек.
У холодильнику стояла банка з гусячим салом, у шафі -малина та парацетамол. Вона ні про що не розпитувала, а він і не розповідав. Вона мастила подряпини самогонкою для дезинфекції, потім розтирала його салом, примушувала дихати над картоплею, годувала парацетамолом, сподіваючись у душі, що пневмонія ще не почалась. А він дивився страдницькими очима, немовби за щось вибачаючись, і вона цілувала ці очі, примовляючи:
- Ну що ж ти? Ну ти ж не винен. Ну так сталося. Я тебе все одно люблю. Все одно ти мій, і я тебе нікому не віддам.
Петрусь намагався щось сказати, але вона тільки приставляла пальця до його губів та хитала головою:
- Не треба. Я все знаю, - і пестила його жорстке волосся. - Бідолашний мій Петрусик.
За вікном лютувала пізня осінь, дерева схилялися та шаруділи довгими вітами під напором холодного вітру. В лісі було холодно і незатишно, вогка земля, вкрита палим листям, не могла дати притулку нікому - ні людині, ні звірині.
Оксана весь тиждень провела біля хворого, і виходила таки його, тому до міста в неділю вони повернулися разом - якраз вчасно, щоби забрати у мами Христинку.
Повечеряли вони разом. Оксана зігріла велику каструлю молока, яке завбачливо купила зранку на фермі, і слідкувала, щоб діти пили його, поки тепле. Христинка розповідала про шкільні події і про те, як з бабою робила уроки. Петрусь уважно слухав, позираючи іноді на Оксану, немов зважуючись на щось. Подряпина на лобі вже зовсім загоїлась, і з-під струпів вилущувалась ніжно-рожева шкіра.
А пізно ввечері Оксана провела хлопця на автобус.
- Знаєш, - сказав він, коли вийшли з під’їзду. - Я хочу тобі сказати…
Але вона затулила йому рота поцілунком.
- Я ще не готова до розмови, - сказала вона згодом, дивлячись просто в очі. - Дай мені ще трошки часу, добре?
- Добре.
Він стояв біля автобусного вікна, прихилившись до поручів, і дивився на неї, поки автобус пшикнув дверима та зрушив з місця.
Оксана підняла комір і рушила додому холодною незатишною вулицею. Назустріч траплялися тільки хазяї з собаками, і Оксана почала придивлятися до них, немов шукаючи щось, а потім засміялася та стала пришіптувати собі під ніс, але що - ніхто не чув.
У неділю вона весь день зосереджено малювала, потім розраховувала на папірці, загинаючи пальці, і знову малювала. Потім видобула спиці, спробувала набрати кілька рядків, але розпустила, і почала спочатку. А в понеділок увечері відклала решту замовлень й почала плести нове. За нього, щоправда, ніхто не обіцяв грошей.
Вона плела з сірої товстої вовни щось чудернацьке - наче комбінезон з чотирма рукавами і блискавкою на спині. Вона розтягувала його, приміряючи до когось в уяві, і продовжувала плести далі. Петлі лягали щільно одна до одної, на грудях та біля манжетів вони утворювали вибагливий візерунок. За два тижні чудернацький виріб був готовий. Товста вовна добре захищала од вітру. В такому, мабуть, і на снігу не змерзнеш.
Так що коли раптом, гуляючи лісом під повним місяцем, ви побачите вовка у сірому комбінезоні з блискавкою на спині, не лякайтесь і не лякайте його. Він вас не зачепить.
Зовсім недалеко, в селі, на затишній дачі на нього чекає жінка. Вона прасує сорочку та час від часу визирає у вікно. На стільці поруч висять джинси й теплий светр, а у шафі про всяк випадок приготовані малина, гусяче сало та парацетамол.
Розділ 5 ВІДЬМА
Вона пливла, незважаючи навіть на сплутані руки. Ну що ж, так воно і повинно бути. В теорії.
Я підняв з берега величеньку каменюку і намірився. Перший кидок пройшов поруч з плечем, здійнявши цілу купу бризок. Другий влучив у груди з глухим звуком, наче вдарили оркестрові литаври. І тільки третій поцілив у голову. Запопадлива хвиля підняла її, щоб зручніше було цілитись. Під місячним світлом почала розпливатись темна пляма, ще темніша за нічний океан.
Я жбурляв та жбурляв, наче заведений, камені з глухим чваканням зустрічали плоть і тихо ковзали на дно. Пляма розпливлася завбільшки з ковдру, і тоді я вирішив, що досить - решту зроблять хвилі. Вони понесуть її на скелі, туди, де білі буруни вистрілюють залпами бризок. А тоді акули… Але тут, здається, немає акул. Дарма.
