Брати Капранови - Кобзар 2000. Soft
- Драстуйте, - чемно привіталась вона і тут-таки швиденько згодилась. - Пообідаємо. Із задоволенням.
Як я зрозумів, зарплатня менеджерів була не настільки високою, щоби відмовлятись від дармового обіду. Не встигла вона вмоститися на сидінні, як вже керувала:
- Тут недалечко, кілометрів вісім, є чудовий ресторан. Зветься “Ла Перла Атлантика”. “Ага, - подумав я собі, - і там тобі дають бакшиш за кожного клієнта”. Але вголос спитав:
- Ла Перла - це по-нашому черепашка?
- Ні, - засміялась вона. - Перла - це перлина.
- Точно! - стукнув я себе по лобі. - От йолоп! Ну, давайте подивимось вашу перлину.
Ресторан виявився і справді непоганим, особливо біле вино, їй-бо як на батьківщині - трохи кислувате, повне, свіже, прохолодне, із запахом степу. Ми таке пили з юності, спочатку крадькома, в льоху, а потім і разом з батьками. Якби не ці очі навпроти, я б зробився майже щасливим.
- Як вам сподобалась вчорашня екскурсія? - вона дивилася на мене з прихованою іронією. - У нас всі дивуються, коли вперше бачать нудистів.
Я якраз воював із печеними мідіями, стукотячи порожніми їхніми стулками, тому заховав за цим звуком свої справжні почуття.
- Ні, нудисти мене не дивують. Я сам старий нудист.
- Та ну!
- Точно. А пляжі у вас паскудні. Абсолютно неможливо купатися!
Вона з великим апетитом наминала смажену рибу, тому від обурення замахала на мене хвостом.
- Та що ви! У нас пляжі на тому боці острова. Вам туди треба їхати.
- Брешете. Як і туристичні проспекти.
- Та ні! - продовжувала вона вимахувати хвостом. - Там у нас справжні океанічні пляжі. Пісок, прибій, серфінг - повний кайф.
- Правда?
- Правда-правда, хочете, я вас відвезу?
- Там багато людей, - закинув вудку я.
- Та ні, - вона розходилась не на жарт. - Там величезний пляж, там кожен сам по собі. Знаєте, як я люблю купатись!
Такою вона мені більш подобалась, якщо це слово можна вжити у нашій ситуації. Принаймні щиро.
Ми сиділи на терасі, і свіжий вітер приємно обдував нашу розпечену шкіру. Насправді на пляж треба було вибиратися ближче до вечора. З усіх міркувань.
Я вилив собі залишки вина і відставив порожню карафку.
- Ще вип’єте? - спитала вона заохочуюче.
Я не відмовився, і офіціант, схожий на сільського вчителя, приніс додаткову літру. Поспішати не було куди. Під ногами повільно коливалися човники та баркаси місцевих жителів. Ні, це таки нагадувало дитинство - і море, і човни, і вино, і відьми. Все як у нас.
- Що ви робите по обіді?
Вона витерла губи серветкою, сьорбнула вина і повела бровами:
- Працюю. А взагалі по обіді у нас сієста.
- Може, поїдемо на екскурсію?
- Поїхали, - згодилася вона, - але сьогодні я з вас грошей не візьму. По-перше, ви мене пригостили обідом, а по-друге, я ще вчорашні не відпрацювала.
На десерт я замовив місцевий різновид мамалиги, солодкуватої і дещо засухої, тому ретельно запивав її вином. - І куди ж ми поїдемо?
- А тут недалечко оглядовий майданчик. Там видно сусідній острів, і взагалі це найвища точка наших гір. - І це все, чим він знаменитий?
- Там цікаво, от побачите. А далі за ним якраз той пляж, що я вам казала. Гайда?
Я подивився на дві літрові карафки, що вижлуктав самотужки, хіба тільки з невеликою допомогою, і філософськи відгукнувся:
- Гайда.
Ми їхали вузькою дорогою, що піднімалася досить круто вгору, заплутуючись у власних поворотах. Рахунок у ресторані був досить поміркованим - напевно, господар, що ним врешті виявився той схожий на вчителя офіціант, не балував екскурсоводів великим бакшишем. Але вино діяло незалежно від цін, тому я міцно тримався за кермо двома руками. Гладка асфальтова стрічка піднімалась брунатним схилом, і найбільше мене дивувало те, що вона ніяк не була відгороджена від урвища, тобто зовсім ніяк - ані відбійника, ні навіть стовпців. З водійського сидіння було добре видно, як земля обривається різко вниз за якийсь метр від узбіччя. Зрештою це почало навіть дратувати. Зустрічні авта їхали повільно, і на водійських обличчях читалося напруження. А поводирка моя як на гріх розцвірінькалася - щось про місцевого художнього генія, про Долину Тисячі Пальм, і тільки питала весь час:
- Ви мене не слухаєте?
- Слухаю, - кивав я, і дорога пливла перед очима.
Я боявся зупинитися, бо не був певним, що зрушу машину на п’яні очі ще й під таким кутом, але і їхати було неможливо - мені весь час здавалося, що праве колесо ковзає вниз, і я несамохіть вирулював на середину дороги під нервові сигнали зустрічних авто. Ці гірські тортури здавалися просто нестерпними, особливо враховуючи те, що я виріс у степу, а додаткове напруження створювала безупинна розповідь супутниці.
- Ви слухаєте?
- Еге.
У найбільш крутому місці, де дорога робила віраж майже на сто вісімдесят градусів, будівельники зглянулися над водіями та нарешті побудували величенький кам’яний мур. Під його захистом мені вдалося відпочити хвилини з півтори - інакше б не доїхали.
Коли ми нарешті досягли найвищої точки острова, я майже протверезів. Ноги, щоправда, зробилися ватяними, і руки тремтіли, як з похмілля, але машина трималася рівно.
- Сусідній острів, Ісла Граціоза звідси видно як на долоні. А тут встановлено оптичні труби, через які можна спостерігати за життям рибалок…
Щоб ти була здорова!
Найкраще було, звичайно, з півгодини посидіти, відпочити від дорожнього жаху, але дівчина наполегливо тягнула мене кудись. Заплативши врешті-решт десять доларів за два квитки, я вийшов на терасу, і тут побачив, точніше зметикував, що земля просто під ногами уривається кількасотметровим проваллям. Чорт забирай! Від несподіванки я мало не перекинувся через поручі.
Ні, екскурсії мені не вдаються - певно, причина в екскур-соводі. З нею треба кінчати. Якнайшвидше. А тоді - вниз, на пляж, відлежуватись.
Дівчина підійшла до синього постаменту із складним прила-дом і вже заклично махала рукою. Мене ще раз вразили її очі - вони горіли, просто палали, і я відчув силу їхнього тяжіння, і ступив два кроки до поручів, корячись цій невідомій силі. Я не розумів, що роблю, і зупинився тільки, коли обличчя моє просто наштовхнулося на окуляр синьої труби. В голові щось зашуміло, і через шум я почув:
- Зазирайте сюди. Зазирайте.
Я схопився за постамент, немов механічна лялька. Зі мною щось діялось, щось незрозуміле й небезпечне, і я припав до тьмяної пащі труби. Внизу клацнуло, наче в автоматі з газировкою, і темрява перед очима розступилася. Я дивився на невеличкий острів далеко внизу і бачив будинки, човни та людей, що поралися біля них. Ця картинка так несподівано напливла на мене, що запаморочилося в голові. Шлунок підскочив кудись під горло і затріпотів, наче пташка у сильці. Спершись головою на окуляр, я намагався опустити шлунок на місце. І тільки-но став опановувати себе, як темрява перед очима знову зійшлася чорними шторками - хитра труба дозволяла дивитися рівно дві хвилини за кожні сто песет.
- Ну як? - почув я ззаду голос та відхилився від синьої стійки.
В цей момент я прокляв себе, ресторан і вино, що з таким смаком пив. Від різкої зміни перспективи шлунок з новою силою атакував горло, і воно нарешті не витримало. Забув-ши про карколомну висоту, я перехилився через поручі і вивернув у кількасотметрове урвище салат, мідії та мамалигу на десерт. Це, напевно, було грандіозне видо-висько, бо туристи, які юрмилися поблизу, си-понули врозтіч.
Мідії летіли донизу, і я відмітив про себе, наскільки швидко вони зменшуються у розмірі та губляться на тлі брунатних схилів. Тут було таки височенько, хоча поки що мене це не турбувало. І щойно почало турбувати, я з полегшенням підняв голову.
Вона стояла поруч і дивилася на мене з неприхованою іронією.
- Ви звернули увагу на кольорові фігури там внизу, на піску? Це ландшафтна скульптура, типовий зразок творчості автора комплексу.
Хай йому грець.
Я відпився водою там-таки в ресторані з великими вікнами, до яких про всяк випадок близько не підходив. Пити все-таки треба менше. Або вже більше.
Донизу ми спускалися, помінявшись місцями. Я сидів під розчиненим вікном на пасажирському місці, так щоби вітер віяв в обличчя, а моя супутниця впевнено крутила кермо.
Обабіч дороги пропливали біленькі будиночки чергового міста, нагадуючи мені пору щасливого дитинства, і якби не було так зле, я б із задоволенням поринув у спогади.
На самому краю нашого міста в лісосмузі стояв дзот, напевно, ще з часів війни. Він був точно такий, як будинки цього чортового острова - біленький, маленький та квадратненький. Туди не сягали пильні очі вчителів, і ми з хлопцями, зрозуміло, користалися цим, організувавши у дзоті свій штаб. Ми відсиджувалися в ньому, втікаючи з уроків, вчилися курити і зберігали спільне майно, нажите в процесі дитячих пригод. І саме там я спалив свою четверту відьму. А може, й третю чи п’яту - врешті, я ж не боксер, щоб вести облік перемог. Я вже був десятикласником, а вона якраз досягла віку, коли молоді хлопчики знову здаються особливо привабливими. Я довго не пручався, і вона позбавила мене невинності там-таки у лісосмузі. Але треба зауважити, що це не забило мені памороків. Як був голий, я заліз у дзот і видобув звідти довгеньку мотузку. Вона спостерігала за мною широко відкритими від здивування очима. Неземні радощі, що пообіцяв я, намотуючи мотуза на руку, викликали жваву цікавість. Вона була жінкою темпераментною, хоча й цнотливою, і відео вже посіяло в її серці схильність до пошуків та експериментів. Стара осика стирчала поруч із дзотом, а в штабі якраз знайшлася каністра з бензином. Я відчував себе Великим Інквізитором, коли всовував кляпа їй до рота та плутав морські вузли на потрісканому сухому стовбурі. Вона отримала те, що хотіла - неземні радощі спалили її до кінця, а головне, що у вогні згоріла мотузка і кляп. Тепер я розумію, що Бог був на моєму боці, бо якби на цю справу трапився хоча б посередній слідчий, а не те лайно, що сиділо в районній прокуратурі… Та що там говорити, Бог завжди допомагав мені, бо врешті-решт саме на нього я і працюю, якщо можна так висловитись. Але з віком прийшла й необхідна обережність.
