Андрiй Чайковський - Сагайдачний
- Я там мушу бути, щоб гаразд роздивитися. Може, воно менi на що придасться, а щодо мого iмення, то хто зна, чи воно не переборщене. Звiдкiля вони мене можуть знати, коли я їм нiгде не пiдписувався? Але на те все я маю спосiб. Я, за згодою їхмосцiв, перевдягнуся за польського шляхтича i, значиться, що їду в посольствi викупити бранцiв. Беру з собою Жмайла, а щоби служба їхмостiв не виговорилась, то вона лишиться на Сiчi аж до нашого повороту, а ми вiзьмемо кiлькох наших запорожцiв до почту, переодягши їх за панських пахолкiв…
- Раджу взяти Iскру. То розумна голова, їхнi звичаї i мову знає…
На це всi пристали. Кошовий просив своїх гостей, щоб кiлька днiв на Сiчi вiдпочили, а то за той час усе приладиться.
- Так, може би, ми зложили в переховання тi грошi, якi веземо на окуп, тут, у сiчовiй скарбницi, - каже пан Пшилуцький, - так буде безпечнiше.
- Як вам ходить про безпеку, панове, то у нас на Сiчi усюди безпечно, так у канцелярiї, як i на майданi. У нас крадежi не може бути. На спробу покладiть на майданi гаманець з грiшми, а вiн вам певно не пропаде.
- Невже ж?
- Так воно i є. Кожна крадiж карається смертю так само, як забiйство.
- Я сього не знав, що тут така карнiсть…
- Бо ви у Польщi замало або i зовсiм нiчого про нас не знаєте, а вiрите, в те, що вам рiзнi авантюристи про нас нагородили. Якби ви нас справдi пiзнали, то i вам, i нам краще би жилося. I не треба би вам у туркiв та татар харачами оплачуватися. Ми би спiльними силами ту бусурменську погань геть винищили.
- Говорiть що хочете, а Турцiя - то сила, з якою нам числитися треба.
- Для нас вона не сила, i ми Турцiї не боїмося. У нас не раз вже родилася думка, щоб зайняти увесь Крим i поселити там наших козакiв. Тодi б присмирнiли, мов овечки, i ногайськi, буржацькi татари, та чи спромога нам се зробити? Коли Польща на своє i наше лихо держить нас за рукав? Не пускають до нас людей з України, бо нiкому буде на панських ланах робити. Нас вiдгородили вiд України. Нi туди, нi сюди не можна нам переходити. За нами стежать, як за вовками, хоч ми так вiрно заступаємо Польщу вiд татарських набiгiв.
- Признаюсь, що я з сiєю справою замало познайомився. Коли краще тут роздивлюся, то стану найбiльшим вашим приятелем.
Гостi вiдiйшли, а кошовий подумав собi: "А щоб ти так здоров був, як ти правду говориш. Всi ви однаковi, коли вам нас треба, а коли приходить до дiла, то всi ви в незнайкiв перекидаєтесь, а в душi ви такi самi ляхи…"
Сагайдачний пiшов зараз шукати Жмайла. Його якраз вибрали курiнним отаманом Полтавського куреня, де старий Жмайло був осавулою.
Жмайло був з того, що йому Сагайдачний сказав, невдоволений.
- Та що робити? Мушу їхати в Крим, хоч я мав iнший намiр, i саме хотiв з тобою про це поговорити. Ти знаєш, як ми би Очакiв скубнули. Кораблiв там нема, вiйська ми теж багато намотлошили. В Царгородi про це, либонь, ще не знають, бо пашi непильно про це в Царгород писати i заробити собi на шовковий шнурочок. Менi прийшло на думку, що коли б так на Очакiв наступити, то можна би його взяти i зруйнувати до тла.
- Думка гарна. Чи ти загадав до цього братися?
- Так. Треба й менi чимсь показатись.
- Боже тобi помагай! Я ще поговорю про це з кошовим i старшиною. Воно дуже важна рiч - зруйнувати Очакiв, який нам все буде перепиняти дорогу на море… У мене теж зародилась велика думка, i не спочину, поки її не переведу в дiло. Так ми розстанемося на часок, тiльки не знати, хто iз нас ранiше вернеться. Йди ти з цiлим своїм куренем i забери стрия. То досвiдний, бувалий чоловiк, i багато тобi поможе. Тепер iду за Iскрою.
Iскра дуже зрадiв, як довiдався, що поїде з Сагайдачним у Крим. Вiн хотiв Сагайдачному вiддячитися. Сам вибрав десяток товаришiв певних i дотепних. Вони перевдяглись за панських козакiв. Сагайдачний дав собi обтяти козацького чуба, пiдголити довкруги голови волосся i перебрався враз з Iскрою у шляхетську одежу.
Його довга борода не дасть татарам пiзнати у ньому козака, бо татари знали, що молодi козаки бриють лице.
Переплили враз з панами на байдаках до найближчої татарської переправи i тепер поїхали прямо у Крим на конях.
Незадовго перед самим Перекопом стрiнулися з татарською четою. Iскра розповiв, куди i за чим iдуть, а чета повела їх до мурзи, який був поставлений найвищим ханським старшиною в Перекопi.
Тут треба було дати першого хабара. Хоч татари нiкого не перепиняли, хто їхав у Крим з грiшми, то все ж старшина, коли не дiстав хабара, видумував рiзнi перешкоди, щоб подорожнiх довше задержати, хоч як їм було пильно. Подорожнiй, що потерпав за кожну втрачену хвилю, чи не приїде запiзно, мусив вiдкрити гаманець. Мiж бусурменами можна було кожний замок золотим ключем вiдiмкнути.
Перший раз прийняв їх мурза дуже непривiтно. Вiн розкричався, вiдгрожувався на Польщу, що його свiтлiсть хан забожився знищити її огнем i мечем за те, що вона не здержує цих шайтанiв-козакiв, а вони смiють непокоїти татар i Високу Порту.
Цей перший татарський достойник, котрого стрiнули, був собi замiтний чоловiчок. Низького приземистого росту, з великим животом, товстяк. У нього було округле, жиром обросле жовтаве лице. Його косо поставленi чорнi очi з бiдою дивились на свiт з товстої пики. У нього були рiденькi вусики i така ж борода, яку безвпинно гладив товстою рукою з короткими пальцями. На ньому був шовковий засалений каптан.
Коли йому вклонилися, вiн надув губи i показував себе дуже важним, та став кричати.
Як вже викричався, Iван Iскра вклонився йому ще нижче i заговорив:
- Оскiльки нам вiдомо, то в останнiх часах козаки сидiли тихо i не робили правовiрним нашим приятелям нiякої шкоди.
- Як смiєш таке говорити? Хiба не знаєш, що вони недавно пробували напасти на Варну, лише що чуйне ухо i всевiдуче око падишаха - щоб вiн жив вiчно - заздалегiдь вiдкрило сей злочинний намiр, i вiрнi вiйська його султанської милостi не допустили до того i витопили цих псiв до одного.
- Коли їх витопив, то добре їм так, i Велика Порта не мала з того жодної шкоди, а слава падишаха - щоб вiн жив тисячу лiт - рознеслась по усьому свiту на великий пострах всiх невiрних, - вiдповiв Iскра.
- Певно, але вже сама така думка - то така безличнiсть, що варто її, як слiд, покарати. Пiдождiть, ми вам ще за се вiдплатимо, вашi села i городи пустимо з димом, а вас у сирiвцях сюди приженемо.
- Ваша милiсть, безвинно на нас сваритесь i шкодите своєму многоцiнному здоровлю. Ми нiчого бiльше, лише посли, а послiв всi народи шанують. Коли падишах i його ханська свiтлiсть - щоб їм Аллах дав тисячу лiт прожити - задумали своєвольство козацьке покарати i винищити їх, то його милiсть, наш король, був би з сього дуже радий. Козацтво нам дуже не на руку, i маємо з ними багато клопоту. Через сих гiльтаїв приязнь мiж Польщею i Великою Портою дознає ущерби… Ми їдемо за дiлом у Кафу, i нам пильно. Тому прохаємо вашу милiсть перепустити нас i допомогти їхати далi. Хай се не обидить вашу милiсть, що, цiнячи його лицарську вдачу, зложимо у ваших нiг найпокiрнiше малий подарунок,
Iван моргнув на шляхтича, а той зараз вийняв гаманець з червiнцями i передав мурзi.
Мурза зважив в руцi його вагу i зараз подобрiв…
- Про мене, воно правда, що ви за других не винуватi. Коли хочете їхати?
- Як ваша милiсть позволите, то хоч би i зараз.
- Гаразд! А тепер будьте моїми гостями, - вiн плеснув у долонi, i зараз служба принесла каву i чубуки.
Тепер сидiли всi на тапчанах.
- Вашмосць, бачу, побував у Турцiї, - заговорив мурза до Iвана, - бо добре по-турецьки балакаєш i нашi поведенцiї знаєш…
- Його милiсть, наш пан i король, посилав мене частенько з посольством до Стамбула. Я там не раз жив цiлими мiсяцями, а навiть мав щастя оглядати моїми недостойними очима лице сина сонця, повелителя всiх вiрних, падишаха…
- У Стамбулi, либонь, гарно жити? - перебив мурза.
- Як у сьомому небi пророка…
Мурза став випитуватися за падишаха, великого вiзира, достойникiв, а Iван городив йому таке, що самому хотiлося смiятись.
- А бачив ти огороди падишаха?
- Я сього недостойний. Невiрному навiть невiльно тi слова вимовити, невiльно подумати, бо коли би i в снi виговорився, то йому б язик врiзали. В тих огородах султанський гарем…
Iван, вимовляючи те слово, прислонив собi лице долонями, начеб справдi в тiй хвилi султанськi одалiски побачив…
- Бачу, що ти бувалий чоловiк i нашi святi звичаї знаєш, наче муслєм… Нiкому не вiльно до нашого гарему заходити…
- Авжеж, я мав щастя бути в огородi великого вiзира. Ми дуже гарно з собою жили i раз, коли його милiсть був у добрiм i веселiм настрої, мене там завiв… Я бачив його гарем…
- Дивне диво, аж вiрити не хочеться… Що ж ти там бачив?
- Те, що я бачив, також i неiмовiрне… Рай, та й годi…
- Гарнi одалiски? - спитав мурза i облизався.
- Вибач, ваша милiсть, але менi цього говорити не вiльно. Правовiрний муслєм такого питання ставити не може.
Iван повторював цi слова з докором, а мурза вже бiльше не питав. Мiж цими трьома шляхтичами, якi там були, один розумiв турецьку мову. Прислухаючись тiй розмовi, вiн, щоб не розсмiятися вголос, частенько кашляв i притикав собi рота рукою.
