Андрiй Чайковський - Сагайдачний
Козаки, слухаючи тої сповiдi, хрестилися. На них напав жах на спогад цих мук, якими ця людина мучилася.
- Та перед смертю одно дiло добре зробив, що помiг вам, козакам, перетрясти всi турецькi скритки, забрати золото, срiбло, зброю, освободити мучених по льохах невольникiв. Менi здається, що вiд цього менi трохи на душi полегшало, бо я таким побитом на турках помстився, що мене в таке болото загнали… Не довго вже мого життя… Я пропащий, окаянний. Але я хочу вам ще одне добро зробити… Хотiв би я вас хитро перевести попiд Очакiв. Це буде нелегка для вас справа, бо вашi судна навантаженi з добичею. Як вважаєте, якби я вам мiг придатися, то пощадiть мене до тої хвилi, коли будете безпечнi. Я знаю всi турецькi звичаї, яких ви не знаєте, а коли мене ощадите тепер, то буду мати двi потiхи, що знову помщуся на турках та що моє ледаче тiло з'їдять хробаки на рiднiй Українi.
Сагайдачний подумав хвилю i каже:
- Гаразд! Вволимо твою волю. А може, ти нам так прислужишся, що козацтво тобi простить? Побачимо. Ти в розпуку не завдавайся. Бог милосердний, а його милосердя бiльше, нiж всi грiхи свiта. Бог був би помилував i Юду, коли б вiн був не покiнчив сам з собою. Ти вмий собi лице i перевдягнись з того лахмiття. Давайте йому яку одежу.
- Лише не козацьку, бо я недостойний її носити.
В тiй хвилi надплив сторожний човен, а з нього гукав козак, приклавши долонi до рота:
- Отамане! З полудня якiсь судна показуються. - Усi поглянули у той бiк, прикриваючи долонею вiд сонця.
На це схопився з землi потурнак i, мов кiт, полiз на щоглу галери, звiдсiля роздивлявся по полудневiм обрiю. Вiдтак зiсунувся на помiст i каже:
- Двадцять турецьких кораблiв пливе на нас вiд полудня, це турецький флот з Бургаса. Певно, якесь судно з Варни перекралося через вашу лiнiю i повiдомило в Бургасi, що у Варнi робиться. Вам треба зараз втiкати, бо з погруженими добичею суднами не устоїтесь.
Сагайдачний крикнув:
- Судна з гарматами в послiдню лаву, галери всередину i прямо додому!
- Моя думка iнша, отамане. Додому не допливете; вас здогонять i розiб'ють, їм на пiдмогу надпливуть судна з Хаджi-бея, а очакiвськi заступлять вам дорогу. Тодi всi пропадете, i шкода вашої працi i такої добичi. Вам треба ховатися у лиман Днiстра. Тамтуди великi турецькi судна не запливуть, а там побачимо, що треба нам далi робити.
- Хiба ж i нашi галери у лиман не запливуть?
- Цi запливуть, лише треба з них набору здiймити.
Така порада подобалася всiм.
Сагайдачний, приклавши руки до рота, закликав:
- У Днiстровий лиман! Невольникiв перебрати з галер на байдаки!
Поки це було переведено, ворожий флот став чимраз наближатися. Потурнак Iбрагiм полiз знову на щоглу.
- Це воєннi турецькi судна з гарматою. Видно турецьку коругву з пiвмiсяцем. Нам треба втiкати щосили.
Старшина пiзнала, що потурнак справдi освiчена i з морем ознайомлена людина, котра тепер може їм стати у пригодi. Сагайдачний у морських походах був новиком. А тут така велика вiдповiдальнiсть на ньому, прийдеться не лише життя втеряти, але i козацьку славу. Шкода стiльки працi, стiльки зусиль, такої гарної побiди. Турецький флот непремiнно йде на те, щоб це все йому видерти в такий мент, коли почував себе безпечним побiдником. Вiн задрижав. Тепер потурнак видався йому одинокою людиною, яка його з цiєї топелi може вирятувати. Яке щастя, що не дав його вбити. Вiн каже до потурнака:
- Ти, небоже, як бачу, неабихто. Поможи нам своєю радою, а Бог тобi простить, i козацтво прийме знову помiж себе. Про це вже я подбаю.
В потурнака начеб iнша душа вступила. Перший раз почув полегшу. Вже вiд цiєї сповiдi перед козацтвом блиснула в його душi надiя, що, може, вiн ще спокутує свiй грiх… Вiн осмiлився спитати Сагайдачного:
- Правда, отамане, що ти ще не бував у морських походах?
- Звiдкiля це знаєш?
- По твоїй ходi. Так моряки на помостi не ходять. Тобi все здається, що впадеш… Чи так?
- Нiде правди дiти…
- Коли я бачив тебе, пане отамане, при роботi, то я зараз пiзнав, чого ти вартий. Так хитро здобути Варненський замок, то не хто-будь може. На сушi ти показав себе неабияким ватажком. Але що iншого робити, як земля пiд ногами, а iнше, коли ми мiстимось на байдаку i пливем по водi. Я море знаю добре, бо перепливав його поздовж i впоперек i з козаками, i з турками. Тому я дуже радий з того, що можу тобi, мiй спасителю, тепер стати в пригодi. Бачиш, що я перший раз по довгiй-предовгiй душевнiй муцi зрадiв. У мене вступила надiя не на врятування мого життя, що ти менi пообiцяв, але на те, що зможу щось доброго перед смертю для козацтва зробити.
Iбрагiм став знову плакати i бити себе в груди.
- Та ти мене, небоже, переоцiнюєш, тобi треба знати, що не я сюди вiйсько привiв. Мали ми славного опитного отамана, вiн полiг пiд Варною лицарською смертю. Я був обозним, i на мене перейшло отаманство. Але дуже боюся, що тому не дам ради i що усе козацтво, i здобич, i слава наша потоне в морi.
- Не турбуйсь, отамане, все буде гаразд. Коли ми лише успiємо у лиман перебратись, поки нас турки догонять, тодi ми дiло виграли. У Днiстровiм лиманi лежить гарний острiвець не менше Малої Хортицi. Там є багато i звiра, i риби, i дерева.
- Нам прийдеться стiльки народу виживити. Самих невольникiв буде кiлька тисяч, а все хоче їсти. У нас хiба сухарi, каша та в'ялене м'ясо.
- Будемо ловити рибу, полювати звiра…
- Я клопочу собi голову, як нам з такою здобиччю перебратися на Сiч через татарськi степи, через стiльки рiк.
- Нi, ми перепливемо водою аж пiд саму Сiч. У тому вже моя голова. - Опiсля поглянув Iбрагiм на пiвдень i каже: - Чортовi сини поспiшають, що прийдеться їх гарматою здержувати.
Поглянув у цей бiк i Сагайдачний. Тепер можна було вже i людей на палубi побачити.
Iбрагiм дививсь по небу i похитав головою.
- Ще одного ворога матимемо, - каже.
- А це що?
- Буря буде i то вже незадовго. Подивись на небо, оцi маленькi хмарки що поперед сонця шниряють… Дивись, як море непокоїться, як знiмаються хвилi. Це признаки недалекої бурi. Наше море дуже химерне, i коли розгуляється, то усе блискавкою пiде шкереберть.
Сагайдачний дивився на небо.
Зразу пливло кiлька облачкiв по небу, бiлих, мов лебедi. Вони прислонювали на хвилю сонце собою, а зараз тодi подував вiд полудня вiтер, що роздував вiтрила i гнав бистро байдаки вперед. Тi облачки стали густiшати i темнiли, а тодi вiтер здiймався щораз сильнiший. А далi тi облачки стали звиватись у хмару, а тодi вже i вiтер не вгавав. Хвилi здiймалися щораз вище, i байдаками стало пiдносити вгору.
- Вiтер байдаки повивертає, - зауважив Сагайдачний.
- Нi, цього не буде… Вiтер вiє байдакам в потилицю, а у той бiк байдак не вивернеться, хiба його водою заллє, але байдаки обшитi комишем, то не потонуть.
Наступили звiдкiлясь густi синявi хмари. Вони спускалися щораз нижче, начеб на хвилях плисти захотiли. Хвилi йшли щораз вище. Пiдносили на своїх, пiною вкритих, бiлих гривах байдаки i галери високо вгору, а потiм скидали в безодню. Опiсля стали хвилi заливати водою байдаки.
Сагайдачний хитався, трохи не впав, його пiддержав потурнак. Сагайдачний пустився порачкувати до щогли, та потурнак його не пустив.
- Сiдай тут, отамане, бiля мене, на помостi, та держись обiруч цього колiсця, а то вода тебе у море змиє.
В цiй хвилi загуркотiло у хмарi i вдарив грiм, що приглушив усе. За тим йшли другi, начеб з великих гармат стрiляв. Один вдарив у щоглу галери i розколов її. Тепер пiзнав Сагайдачний, чому воно пiд бурю небезпечно пiд щоглою стояти.
Тепер настало щось таке страшне, що аж кров у жилах застигала. Завив, заревiв страшний вихор i розкидав суднами, мов горiховими лушпинами. На свiтi цiлком потемнiло. Iбрагiм кричав, щоб усi сходили пiд помiст.
Тягнув туди i Сагайдачного, та вiн не пiшов.
- Не ялось отамановi скриватись. Я мушу тут остатись, а ти, коли хочеш, то йди.
Остались обидва на помостi, держачись з усiєї сили колiсця. Вода кiлька разiв їх заливала. Виття вихру заглушало удари громiв, що безвпинно били, iнколи кiлька вiдразу. Кожний мусив дбати за себе, бо приказiв не можна було давати, коли нiхто не чув свого слова. Тим бiльше не можна було приказу виконати, бо нiхто його не чув.
- Не журись, отамане, - кричав йому в ухо Iбрагiм. - Ми пливемо добре. Цей вихор пожене нас прямо в лиман. Може, якраз ця буря стане нам в пригодi, щоб уйти вiд турецької неволi.
Байдаки i галери гнали стрiлою у Днiстровий лиман. Де були тодi турецькi кораблi, нiхто не вiдгадав.
Тривало так довший час, а буря не вгавала. На морi завелось пекло. Сагайдачному зацiпенiли руки, котрими держався колiсця. З вихру прочувались йому якiсь людськi голоси, то знову - звiрячий рев. Та не зважаючи на тi страхiття, йому не сходило з ума, що з суднами сталося, i тим дуже турбувався. Вiн промок до сорочки, його кинуло в дрож, мов в лихорадцi.
Здавалося йому, що то якийсь страшний сон. По тяжкiй працi, невиспанiй ночi вiн попав у памороку, в якийсь пiвсон, що хвилями забувався, що з ним робиться, Потурнак, держачися колiсця, держав зубами Сагайдачного за рукав, коли йому надто рука закостенiла.
