Андрiй Чайковський - Сагайдачний
- Лишiть менi його, товаришi, хай помiримось. На хвилю припинився бiй. Кожний хотiв бачити той лицарський двобiй. Одна i друга сторона поставила свого, найстаршого борця на шаблi. Знайшов свiй свого.
Турок кинувся на Жмайла з таким завзяттям, що, здавалось, розрубає його надвоє. Та зараз показалась Жмайлова штука горою.
Марко нi раз не збентежився. Заплiв iз його свою шаблю. Короткий млинець - i шабля турка вибита, полетiла геть у воздух.
- Живого берiмо, - кричали козаки.
Та вже було пiзно, бо нестямились, як Марко рубонув турка по шиї, i голову вiдрубав одним махом.
Усi крикнули. Яничари пiшли врозтiч, i хто не вспiв скритися, той гинув напевно. До Жмайла приступив один невольник i каже:
- Шкода було його, козаче, вбивати. Хоч вiн i турок, але добра, лицарська була людина, нашим катом був хто iнший.
- Тим я не турбуюся, пропало. Вiн був би мене, певно, не пощадив, коли б менi шаблю з руки вибив.
- Як ми того потурнака Iбрагiма пiймаємо, то спалимо його живим.
- Шукаймо за ним, братики!
Невольники кинулись шукати за потурнаком, та його вже знайшли iншi.
На замковий майдан вивели невольники дужого турка в подертiй одежi. На головi у нього не було чалми, i вiн свiтив оголеним лобом. Вiн був скривавлений. Дрижав усiм тiлом. Знав, що з ним невольники зроблять.
- Сюди його давай, оцей огонь буде для нього якраз добрий.
Вели його попри Сагайдачного.
- Давай його сюди, - крикнув, - то наш бранець.
- Вiн наш, ти до його не маєш нiякого права, - кричали розбiшенi невольники i вели потурнака далi, поштовхуючи.
- Ми тобi вiдплатимо за всi нашi кривди, - вiдгрожувались.
- Сюди давай! - скрикнув Сагайдачний i стукнув ногою. Та коли i це не помогло, вiн став бити плазом по спинах.
- Я тобi дам не слухати, собачий сину, на те ми тебе з неволi визволили?
До Сагайдачного пристало ще кiлька козакiв i так з бiдою вирвали Iбрагiма з-посеред розбiшеної товпи.
Iбрагiм став перед Сагайдачним i зараз упав йому в ноги:
- Помилуй мене та спаси, повiк тобi вдячний буду. Не пора менi зараз без покаяння вмирати, а вам, козаки, я буду ще потрiбний.
Сагайдачний поступився назад i плюнув:
- Не каляй моїх козацьких нiг твоїм потурнацьким язиком. Вставай i вiдповiдай, що тебе питати буду. Де суть каземати i льохи, де мучаться упiрнi невольники?
- Я покажу.
- Де скарбниця твого пашi?
- Покажу.
- Де зложена зброя i воєннi прибори?
- Усе покажу.
- Де палата твого пашi?
- В городi над морем. Там його статки i гарем.
- Гаразд! Тепер поведеш моїх людей i все покажеш, а коли збрешеш, то вiддам тебе невольникам, а вони з тебе живого шкуру знiмуть.
Сагайдачний прикликав одного свого сотника.
- Вiзьми кiлька десяткiв козакiв. Цей потурнак покаже тобi, де що є, поперед усього випусти невольникiв. Вони, либонь, прикованi до стiн…
- Я маю ключi, - каже Iбрагiм.
- Опiсля забрати все, що має для нас вартiсть, i перенести на нашi судна. До помочi прибери ще невольникiв. А сього потурнака бережи менi, мов ока в головi, бо ти за нього менi вiдповiдатимеш головою, його опiсля перевести на моє судно. Що з ним зробимо, то побачимо ще… Та ще пошли посильне судно до отамана, щоб сюди прислав бiльше порожнiх суден, бо на свої ми усього не заберемо… Ти, Марку, пiди з кiлькома сотнями у город, треба трохи туркiв у городi поскоботати i палату пашi вичистити… Щоб було все виконано, як я запорядив…
Тим часом Жуковi судна стояли довкруги пристанi i виловлювали втiкаючi турецькi судна. Вiн сам стояв на лiвiм крилi вiд пiвдня. Тут здобули вже кiлька турецьких воєнних суден i поставили позаду своєї лiнiї. До нього добилось посильне судно вiд Сагайдачного. Жук з великою радiстю довiдався, як гарно Сагайдачний справився. Вiн дав приказ.
- Десяток суден горi рiчкою до Сагайдачного!
Та в цiй хвилi надплила вiд пристанi одна галера.
Жук кинувся на неї з своїм байдаком, за ним пiшли другi. Вже її загачили i дерлися на стiни. Яничари стали оборонятися i стрiляли з рушниць.
Жук стояв на палубi свого судна i давав прикази.
Та в тiй хвилi захитався, розвiв руками i повалився на помiст судна.
Козаки охнули, кiлька кинулись його рятувати. У нього плила з грудей кров. Вiн проговорив тiльки:
- По менi Сагайдачного вибирайте…
I сконав.
Страшно помстили козаки свого отамана. На здобутiй галерi вирубали усiх до одного, а галеру пустили на дно.
Але славного отамана Жука вже не було в живих. Поклали товаришi його лицарське тiло на дно байдака i прикрили малиновою коругвою.
Тепер не було вже туркам пощади.
Посланi до Сагайдачного судна стали поруч з другими.
На них стали нагружати здобуте добро.
- Тепер у город, голуб'ята, - розпоряджався Сагайдачний, - лише не рушайте менi християнського добра, буде з нас того, що здобудемо на турках.
У замку метушня не вгавала, хоч не було тут кого бiльше бити. Тепер виводили з льохiв нещасних невольникiв, виносили усяке добро, двигали гармати. Байдаки пiд'їздили, забирали i виїздили на море.
Бiднi невольники, що давно не бачили свiтла, прислонювали собi очi i ходили, мов слiпi. Iншi були так обезсиленi, що треба їх було вести пiд руки.
Усе козацтво, яке тут не мало що робити, пiшло у город i стало грабити турецьких купцiв. Виносили дороге сукно цiлими поставами, шовк, адамашок, парчу, виносили золото та срiбло i насипали в байдаки.
- Гей, товаришi! Та чи здобули хоч одну турецьку галеру?
- Здобули не одну. Там сам отаман пильнує…
- Отож везiть це добро i передайте на галери. Лише вибирайте самi легшi, бо важка у Днiпрi на мiлинi загрязне, i вертайте швидше сюди. А поспiшайте, бо нам треба вертати. Турки з Царгорода незабаром наспiють…
Перша партiя суден, яка вернула, принесла Сагайдачному сумну вiстку про геройську смерть Жука.
Сагайдачний зняв шапку i перехрестився.
- Вiчная йому пам'ять!
Вiн послав зараз за Жмайлом.
- Тепер ти тут порядкуй усе, а коли побачиш двi ракети вiд моря, то звели сурмити збiр i вертайся з байдаками на море, не лишаючи тут нiкого. Менi пора на море, бо Жука вже нема в живих.
- Хлопцi! Вам тут приказує Жмайло, я вертаю на море.
Сагайдачний сiв на свiй байдак враз з Антошком. На його байдаку сидiв на помостi, зiгнувшись удвоє, потурнак Iбрагiм. Вiн ждав своєї долi. Знав вiн, як козацтво з потурнаками поводиться, i не ждав нiчого доброго для себе.
Човен Сагайдачного поплив стрiлою на море.
На дорозi вже розвиднiлось. В пристанi догарювали турецькi галери. По водi плавало багато недогаркiв i поламаного дерева.
Сагайдачний пiдплив пiд отаманське судно i перейшов на нього.
Вiдкрив тiло Жука, приклякнув над ним i поцiлував в голову. Жук лежав з заплющеними очима, начеб спав. Поклали трупа позаду судна i вкрили сукном. Малиновий прапор знову пiднесено вгору.
Сагайдачний вiдплив на море i дав знак, щоб до нього всi зiбралися.
- Товаришi! Наш славний отаман полiг лицарською смертю. Повеземо його тiло на Сiч i там гарненько поховаємо. Тепер вибирайте нового отамана.
- Нiчого нам вибирати, бо покiйник, вмираючи, передав на тебе усю владу. Тобi це належиться, бо ти наш обозний.
- Слава Сагайдачному! - гукали козаки, пiднiмаючи шапки вгору. - Отамануй нам i веди до слави.
Не було часу церемонитись. Сагайдачний вклонився шапкою на всi сторони, взяв в руки булаву, поцiлував її з пошаною, а вiдтак перейшов з малиновим прапором на своє судно.
А тим часом байдаки все увихались i перевозили добичу. Галери були туго нагруженi всячиною.
На приказ Сагайдачного стрiлили у воздух двi ракети. Це умовний знак для Марка, що пора йому вертатися.
Марко Жмайло, упоравшися по вiд'їздi Сагайдачного з фортецею, пiшов у город. Тут козаки аж прiли при роботi.
Тепер Марко зiбрав сотню козакiв i пiшов шукати палату пашi. Визволенi невольники показували дорогу. По дорозi один невольник знову пригадав Жмайловi, що треба було пашу пощадити, бо вiн був добрий чоловiк.
- А хiба ж я пашу вбив?
- Еге ж, це той високий турок, якому ти вiдрубав голову.
- Для нього так краще. Бо коли б був уцiлiв, то султан пiслав би йому шовковий шнурочок за те, що Варну запропастив.
- А це на що?
- От дурний! У турецькiй неволi побував, - каже другий невольник, - i не знаєш, що кому падишах шовковий шнурок пiшле, то мусить сам на ньому повiситись.
Прийшли пiд величаву палату при затишнiй вулицi. Це була поверхова мурована будiвля. Криша була вкрита зеленим черепом. Усi вiкна вiд вулицi були позабиванi густою залiзною решiткою. Туди вели вiд вулицi однi грубi кованi дверi. По обох боках будiвлi стояв високий мур, за яким видно було високi розкiшнi зеленi кипариси, дуби, тополi та й таке, що не знати, як воно називається. Це був огород, призначений для гарему пашi.
Як Жмайло прийшов, то кiлька козакiв розбивали дверi сокирами i келепами. Дверi не подавались. Хотiли дiстатись вiкном, ставали один другому на плечi, та лиш котрий пiдвiвся, то до нього крiзь вiкно стрiляли. Кiлька козакiв полягло.
Жмайло крикнув:
- Пiд мур, бо усiх вистрiляють, давай сюди драбини.
