Андрiй Чайковський - За сестрою
Непорадний вийняв шаблю i взяв її в зуби. Руками звивав аркан, поки не доїхав до татарина та вiдрубав йому голову.
- А в мене пiде воно швидше, - говорив бiля нього дiд Панас, прицiлився i стрiлив в найдальшого татарина.
- Коби так хто набивав вам рушницю! - каже Непорадний. - А я то швидше шнурок розмотаю.
Вороний пiгнав вихром, а Непорадний складав аркан, поки не пустив його на голову татариновi.
Повторив так кiлька разiв. Багато козакiв розпустили теж свої аркани, а деякi стрiляли з рушниць.
Погром татарiв повний.
Непорадний впiймав ще одного татарина. Кiнь шарпнув, а татарин впав на землю.
Татарин успiв розсилити петлю, щоб його не задушила. Над ним стояв уже Непорадний з пiднятою шаблею.
- Не забивала мене козак… Татарин да грошi, много золота син девлет-гiрей, - лепетав татарин, заслонюючи себе руками.
Непорадний задержався. Це був татарський ватажок. На те вказувала його багата одежа.
- Вставай! - гукнув Непорадний.
Татарин пiдвiвся, а козак зв'язав йому руки i повiв мiж своїх.
Битва скiнчилася. На побоевищу лежали трупи людей i коней. Козаки добивали ранених. Iншi пiгнались з арканами по степу ловити наляканi конi без їздцiв…
Помiж козаками їздив на своєму конi Недоля, опершись рукою пiд боки i порядкував.
- Де Трiска? - питає.
- Вiн поляг перший, - вiдповiли козаки. - Вiн здержав на собi цiлу татарську навалу.
- Треба його вiдшукати…
Та його вже знайшли. Лежав на дорозi, куди гналась татарва, та ледве дихав. Дiд Панас уже порався бiля нього. У Трiски була порубана голова та поламанi ребра й ноги.
Сюди приїхав Недоля i злiз з коня. Трiска ще дихав. Вiн розплющив очi… Побачивши козакiв, вiн сказав, тiльки:
- Прощавайте, братцi, та й молiтесь за мою грiшну душу.
Вiн сконав.
Сонце вже заходило та озорило своїми червоними промiннями закривавлений степ…
Козаки i їхнi конi такi були знеможенi, що тепер не можна було гнатись за татарами, що над Самарою кошем стояли. Недоля велiв вишукати ранених та збирати побитих, щоб їх вiдтак похоронити за козацьким звичаєм. Тепер кожний мав свою роботу. Однi збирали козацькi трупи в одне мiсце, iншi копали велику яму, третi перешукували татар, iншi знову пильнували коней. Найбiльше роботи мав тепер дiд Панас.
Засукавши по лiкоть рукави, вiн ходив вiд одного раненого до другого i перев'язував рани.
Коли вже смерклося, робота йшла при ватрi довго вночi.
В козацькому обозi гомонiло ще. Козаки, розставивши вартових з усiх бокiв, кiнчали свою роботу. До Недолi приблизився Непорадний.
- Пане сотнику, в мене татарський бранець…
- Чи цей з розбитим носом? Чорт його вiзьми, невеликий тепер з нього хосен.
- Ба нi! Я йому обiцяв пощаду, коли правду скаже - обзивається дiд Панас.
- Та вiзьми собi його…
- Та в мене ще другий бранець - каже Непорадний.
- Якого бiса тобi з бранцями воловодитись?
- То якийсь визначний, обiцяв окуп…
- Давай його сюди!
За хвилину привели молодого татарина перед сотника.
Це був молодий i гарний татарин. Одежа на ньому багата.
- Як тебе звуть? - питає Недоля по-татарськи.
- Я Мустафа-ага, син Iбрагiма, ханського девлет-гiрея,-сказав гордо татарин.
- А я тобi кажу, - обзивається один козак, - що ти чортiв син, а твiй Магомед i твiй хан чортовi братами приходяться…
- Не смiй, джавре, зневажати його свiтлости хана ханiв, бо вiн вас усiх перерiже, або в полон вiзьме, - крикнув люто татарин i затупотiв ногами.
- А заки ти йому це скажеш, то пiдеш за твого дядечка в пекло, - вiдрубав козак i брав уже за шаблю.
- Тихо, - гримнув Недоля. - Не твоє дiло, не твiй бранець, Тихоне!
До сотника приступив молодий гарний козак.
- Як засвiтає, вiзьмеш десяток козакiв i. поведеш оцього бранця в Лубни та вiддаси його пановi полковниковi. Розкажеш усе, що було, та не забудь поклонитися гарненько. Гляди, щоб не втiк та щоб його приставили живого i цiлого.
- Ба, а мiй окуп? - каже Непорадний. - Це мiй бранець…
- Добре! Скажи, Тихоне, пановi полковниковi, що окуп прийде козаковi Семеновi Непорадному… Тобi, Семене, так краще буде, як возитися з татарином, мов цигановi з ведмедем.
- Воно й правда! - заспокоював себе Семен. Вiн став перелiчувати на пальцях: "воловодитись з ним, годувати, пильнувати"…
- А ще тобi при нагодi голову вiдрiже, - докинув хтось з гурту.
- Ну, прощай, пане ага! - говорить Семен.татариновi. - Поклонись гарненько твому батечковi… Ось забув, як його величають, та чорт його бери… вже ти на мене сердься… воєнне, знаєш, дiло, - говорив Семен з повагою, кланяючись татариновi шапкою. - Та ще спасибi, що ти менi, а не кому iншому дiстався.
Усi козаки реготались, аж за боки брались. - Цей татарин для нас важнiший, як сьогоднiшня перемога, - говорив Недоля пiвголосом до дiда Панаса. - Полковник наказав менi дiстати якогось визначного татарина. Вiд нього гадає полковник дiзнатися дещо про намiри орди…
На те все дивився Павлусь. Вiн перший раз дивився очима на битву з татарами. Вiн побачив те, що дiдусь йому розказував, i це показалося правдою. Тепер татари не видавалися йому такi страшнi, як учора. Козаки сильнiшi. Коли б так було вчора, не вбили б вони дiдуся й маму, не взяли б сестри в полон.
I в нього вступила надiя, що козаки вiдiб'ють ще й тата й сестру… Та коли це буде? Павлусевi бажалось, щоб зараз погнались козаки й розбили татар до решти та освободили полонених.
Про це говорив вiн до Петра.
- Так не можна, братчику, - говорив Петро. - Пан сотник знає, що йому робити, i так буде, як вiн хоче. Потерпiмо до завтра. Онисько казав, що татарський кiш невеликий. Вони навантаженими возами недалеко заїдуть до завтра. Здогонимо…
Павлусь заспокоївся. Вiн прилiг бiля Петра при ватрi i крiпко заснув.
В козацькому обозi стали вогнi пригасати. Усе притихло, хiба вартовi перекликалися.
Козаки посхапувалися, як тiльки на свiт стало заноситися.
Вони помолились i взялися хоронити побитих товаришiв. Яма вже вiдучора була готова.
Позносили козацькi трупи i повкладали рядком.
Кожен прощався з товаришем. Один козак прочитав над трупами молитву i тепер почали складати їх на дно ями так обережно, як мати вкладає скупану дитину в колиску. Голови покривали червоною китайкою. Бiля кожного поклали його зброю, перехрестили i почали мовчки засипати землю. Кожний козак вкинув бодай грудку землi.
Тепер стали засипати землею, обкопуючи її довкруги, поки не висипали чималої могили.
Татар нiхто не хоронив, їх трупи залишили вовкам i гайворонам на жир.
З цеї битви добули козаки чимало користи. У татар знайшли багато червiнцiв, талярiв, пiймали бiльш сотнi добрих коней i забрали татарську зброю.
А Непорадний водився iз своїм татарином, що ледве лазив. Мотуз в'їдався йому в тiло.
Побачив це Недоля.
- Семене, та пусти його до чортової мами. Не маєш кращого дiла, як його пильнувати. На базарi його не продаси, бо ми людьми не торгуємо.
Непорадний розв'язав йому руки:
- Йди собi, куди хочеш!
Татарин кинувся тепер на останки їди i повилизував усi казанки. Вiн був знову веселий, як дитина.
- Я лишився б з вами, - каже татарин до Недолi.
- Про мене, лишайся! А чи приймеш християнську вiру i вiдречешся свого Магомеда?
- Хоч би й зараз! - каже татарин: - Бог один…
- Дайте йому, хлопцi, зброю i коня татарського.
Татарин радiв дуже. Вiн не надiявся такого кiнця i почувався дуже щасливо. Скочив мiж татарськi конi i вiдшукав зараз свого. Обняв його за, шию i став пестити. Кiнь пiзнав зараз свого пана.
- А гов, свату, не руш! - кликав Непорадний: - Це моя добича, не дам!
Татарин i не гадав пускати коня. Вiн вискалив зуби i затиснув кулак.
- Згода! - гукнув Недоля:, - За цього вiзьми собi два татарськi.
- В похiд! - командував Недоля: - Просто на татарський кiш!
V
Татарськi бранцi, що були в кошi, змiркували зараз, що воно щось робиться, як лиш почули свиставку, а татарва кинулася до коней та зброї i вийшла з коша. Вони догадувалися, що десь недалеко, мабуть, козаки, i в них блисла надiя, що може їх вiдiб'ють. Вони почули татарський бойовий оклик та зараз i побачили, як татари почали звивати свої шатра, запрягати вози й татарськi арби. Татари пороздiлювали бранцiв пiсля того, що вони були вартi. Дiвчат та малих дiтей окремо, жiнок та козакiв теж окремо. Усiх стерегли пильно i не розв'язували їм рук. Гiршу частину добичi вели на мотузках попри конi.
Бiднi бранцi були страх помученi i мали велику спрагу. Коли татари розклалися кошем, кожен бранець прилiг на травi; де стояв. Мiж тими, що йшли пiшки, був i Степан Судак, Павлусiв тато. Без шапки, босий, в однiй свитинi, iз зв'язаними руками.
Вiн прилiг на травi.
Татари кинули їм, як собакам, якоїсь паляницi, i кожен пiшов до шатра. Степан не знав, що сталося з Ганною та Палажкою; не знав, чи вони живi, чи в неволi. Вiн волiв би, щоб їх убили. На згадку про неволю в нього завмирало серце з болю. Така неволя гiрша смерти. А вiн лежав тут безрадний.
Лежачи так, вiн сiпав з усiєї сили мотуза, та тим бiльше; затягав вузол. Даремна праця. Степан обернувся боком, вiдтак горi спиною i, нiби то жуючи паляницю, почав зубами розмотувати мотуза. На його радiсть вузол попускав щораз бiльше. Степан оглядався на вартового й розмотував зубами вузол. Вкiнцi почув свої руки свобiдними.
