Андрiй Чайковський - За сестрою
З носа жбухнула кров. Татарин втратив пам'ять, а тодi заки отямився, вже був зв'язаний. Непорадний устав з землi i так важко дихав, що йому аж дух захоплювало.
- Гей, козаки! Уставайте, - кричав захриплим голосом, - маємо гостя.
Козаки посхапувалися з трави. Кожний був заспаний i не мiг зараз очуняти. Ярке сонце освiтлювало їх. Протирали очi, та й лягали знову. Другi, повстававши, ходили один поза одного, як соннi.
- Та що ви? Попились, чи що? Кажу: татарина пiймав.
Найскорше отямився дiд Панас. Вiн перший прийшов до Непорадного.
- Гей, дiти, очуняйте, - гукав дiд. - Воно не жарти. Один татарин вже тут, а за хвилину може їх бути бiльше.
Непорадний поспiшив до. татарського коня, бо то була його воєнна добича. Козаки стали сходитися. Татарин пручався з усiєї сили.
- Хiба в нас ножа немає? - гукав один козак, виймаючи ножа з-за халяви. - Чого з ним воловодитись?
- А не сором тобi пов'язаного рiзати? - каже дiд Панас. - Живий все бiльшу цiну має, як мертвий, не руш його!
Козак вiдiйшов, сплюнувши. Дiд Панас наблизився до татарина, якому кров текла з носа й заливала уста.
- Як би воно помогти, щоб не околiв, - каже повагом Трiсска, - його язик може нам придатися. Принесiть, хлопцi, води, а ти, дiду, роби, що знаєш, щоб татарин був живий.
Принесли води. Дiд присiв до татарина й обмивав йому кров з лиця. Татарин закляв по-татарськи i заскреготав зубами.
Дiд Панас знав татарську мову й каже:
- Послухай, небоже. Хочеш бути живий, то говори правду, про що тебе питатиму, а то буде з тобою лихо. Козаки не знають жартiв. Не те, щоб тебе вбили, та ще мучитимуть поперед.
Татарин знову став злитися i страшно проклинати.
- Що вiн каже? - питали козаки.
- То ж то й бiда, що нiчого не каже… Ти менi кажи зараз, кiлько вас було цеї ночi у Спасiвцi i де тепер твiй кiш буває?.. Татарин нi слова, лише вiдвернув голову набiк…
- Ану, що промовить, коли гарненько попросимо! - говорив один козак, наближаючися з розпаленим залiзом: - Я заздалегiдь приладив. Трохи припечемо п'яти, так. скаже, усе виспiває. Подержiть, хлопцi, ноги.
Козаки пiдняли татариновi ногу вгору…
- Не дай пекти ноги, - каже татарин до дiда, - я все скажу.
- Лишiть його, хлопцi! - каже дiд: - Ну, говори, а не дуже бреши!..
- Ми були цеї ночi в Спасiвцi. В нашому загонi було 400 люда. Ватажкував наш славний Мустафа-ага, син Iбрагiма, ханського Девлетгiрея[1] Ми пiшли на Україну на свою руку грабувати й брати ясир. Що сталось iз Спасiвкою, чи багато взяли бранцiв, я не знаю, бо я стояв за частоколом на сторожi, а вiдтак пiгнав за якимсь хлопцем.
- Чи варто було за хлопцем ганяти?
- Так казав ватажок, значить, нiхто не смiв втекти… Ми знали про Спасiвку, що там багато заможних людей. Це донесли нам татари-крамарi. На це село ми.давно ладились. Де тепер наш кiш, я не знаю… Мабуть, додому вертається.
Трiска прислухувався тiй мовi, бо розумiв її.
- Багато вас перебили в Спасiвцi? - питає.
- Не знаю. Я в Спасiвцi не був, а за частоколом сторожив.
Трiска мотав усе на вус i пiдсмiхався, бо вже мав у головi готовий план, що йому робити: треба до татар зблизитися, а нiччю на їх кiш напасти. Вони ще не будуть далеко, бо з грабiжжю та з ясиром iдеться поволi…
- Аллах! Аллах! Аллах! - заревiло з усiх бокiв, аж луна степом пiшла…
Козаки усi розскочились вiд татарина й кинулись до зброї…
Дивляться, а їх з усiх бокiв обскочило бiльш як сотня козакiв…
- Чорт батька твого! - сердяться козаки: - От налякали!
- Ха! ха! ха! - смiялися тi, що тепер прийшли: - Правда, що налякали?..
Попереду виїхав сотник Андрiй Недоля на буланому турецькому конi.
- А в вас до бiса який звичай? Вас би треба палицями! Згуртувались, як вiвцi над сiном, та й про свiт забули… А де вартовi, де сторожа?
- Якого бiса нам удень сторожi? - обiзвався Трiска. - Хiба ми послiпли?
- Видно, що й послiпли й поглухли. Ми пiд'їхали пiд самiський обоз, а ви нi чичирк… Вам би чабанами бути, а не козаками; тьфу, крамарi! Татарина торгують.
Трiсцi кров пiдступила до голови на таку зневагу…
- Ти нє гримай! - каже i вдарив рукою по шаблi.
- Звiдки Господь привiв? - спитав дiд Панас.
- Що тут у вас сталося? - питає Недоля.
Дiд Панас розповiв йому усе…
- Гаразд, хлопцi! Робота буде, лише конi трохи спочинуть… Як тебе звуть?
- Я Остап Трiска, ватажок…
Ось i добре, - каже Недоля.
- Пристаете, панове козаки, пiд мою руку? - гукнув Недоля.
- Нема що говорити, а треба пристати! - каже дiд Панас: - Хай буде один ватажок, бо де двi газдинi, там хата неметена. Сотника Недолю я добре знаю й скажу, що славний козак…
- Хай буде й вiн, аби добрий! - гукали козаки.
Недолинi козаки пустили своїх коней у рiчку, а вiдтак поприпинали пастися.
Недоля, узявши Трiску й дiда Панаса пiд руку, пiшов з ними на могилу порадитись.
Тим часом козаки забавлялися з татарином. I мiж ними були такi, що знали по-татарськи.
Татарин просив їсти. Йому розв'язали руки, дали чарку горiлки й пiднесли казанок з кашею. Татарин був голодний, як вовк, i жваво напихав в себе кашу. Тепер стало йому весело i вiн став розмовляти…
- Може тобi показати того хлопця, що ти за ним гнався?
- Ану, покажiт…
- Павлусю, ходи сюди!
Павлусь, побачивши татарина, задрижав на тiлi… Не хотiв iти…
- Ну, ходи, не бiйся, вiн тобi нiчого не зробить тепер, - пiдбадьорювали його козаки.
Павлусь дивився заляканими очима на татарина.
Татарин махав до нього рукою й усмiхався.
- То бач, сину, воєнне дiло! До цього треба звикати, - пояснював один козак. - Зловиш ти його, ти йому пан, зловить вiн тебе, то в ясир пожене.
Павлусь справдi осмiлився. Вiн почав приглядатися до татарина зблизька. Це справдi такий, як тi крамарi татари, що в село заходили. А якi вони вчора були страшнi! Вiн гадав, що їм нiхто не встоїть, а тут ось зловив його сам Непорадний та й зв'язав, як барана.
- Ти налякався вчора? - питає татарин.
Павлусевi переклали цi слова на українську мову.
- Ти мене, чорте, стрiлою у спину поцiлив, - каже Павлусь.
Татарин засмiявся…
- Ну, вибачай, це воєнне дiло, я не знав, що поцiлю на бiгу…
- А де твiй кiнь?
- Пасеться.
- А сiдло є?
- Егеж!
- Ти менi подаруй твоє сiдло, а я тобi моє дам. Замiняємося та побратимами будемо.
Ця розмова велася через перекладача. Павлусь, почувши Останнi слова, не розумiв, чого татаринновi треба. Вiн знав за козацьке побратимство, але хiба з татарином можна?
- Мiняйся, хлопче, це можна, - кажуть козаки. - Як треба, то й з чортом покумайся. Може вiн поможе тобi сестру вiднайти, - дораджував йому хтось.
Коли дiло йшло про сестру, то Павлусь не жалiв нiчого, себе самого вiддав би.
Згодився. Татарин подав руку i дуже радий був.
Павлусь уже йшов з сiдлом, тай стрiнув Непорадного й розповiв йому про замiну сiдла. Непорадний його задержав.
- Так ти, татарине, сiдло мiняєш з хлопцем?
- Вже й замiняв…
- Егеж? А ти маєш своє сiдло? Вибачай, це моя воєнна добича, i ти i твiй кiнь i твоє сiдло…
Татарин нахмурився i люто глянув на Непорадного…
- Ось що, небоже! Тобi не побратимства хочеться, а червiнцiв, що в сiдлi захованi, от як! Ну, признайся! Правда? Скажи, чийого коня хлопець забрав?
Татарин мовчав.
- От хитрий поганець! - говорили козаки смiючись. - Якого побратима знайшов… Вiдтак з легким серцем продав би цього побратима на базарi…
Татариновi не вдалося.
За той час обидва ватажки порадились зробити так: Вони пiдiйдуть пiд татарський кiш. Татарин покаже дорогу. Передом пiдуть козаки з Трiскою i стануть зачiпати татар, щоб їх з коша заманити. Трiска iз своїми втiкатиме. Татари поженуть за ними, а тут уже стоятиме Недоля й привiтає їх гарненько. Коли б татари не рушались у погоню, то це значить, що їх небагато й можна вдарити на кiш. Татарина поведе на арканi Непорадний.
Такий наказ виголосив Недоля перед козаками i звелiв сiдлати конi.
IV
Павлусевi забилося серце, як почув сотникiв наказ. Вiн сьогоднi побачить те, про що вiд дiдуся стiльки наслухався. Побачить, як козацтво зустрiнеться з татарами, тими страшними чортами, що цiєї ночi так лютували у Спасiвцi. Його напав страх. Чи козаки дадуть раду тим чортам?
Павлусь дрижав усiм тiлом, хоч надворi була спека, i дивувався, що козакам було все байдуже, наче б на празник iшли. До нього наблизився Петро.
- Ти, братчику, вважай, щоб де в купу не попав. Держися сотника, або дiда Панаса. Держи добре коня… Пожди, я тобi стремена до ноги приладжу.
Петро осiдлав татарського коня, на якiм Павлусь утiк, прикоротив стремена i, поцiлувавши брата, посадив на коня.
Петро був вiдважний козак i не жалiв себе…Тепер йому стало нiяково, як погадав, що його можуть вбити, а тодi Павлусь лишиться круглим сиротою. Хлопцевi саме тепер треба опiки, а йому честь козацька не дозволяє лишитись позаду та й пильнувати брата.
Петро ще раз погладив хлопця й хотiв сiдлати свого коня.
Павлусь вийняв щось iз кишенi.
- Петре, братiку, на тобi…
- Що це?
- Ще вчора мама бублики з медом пекла. Я заховав у кишенi та з цим i втiк; на тобi, Петре, це мама пекла! - Його лице скривилось i вiн став хлипати. Петровi теж сльози з очей капнули. Вiн узяв бублика й роздiлив надвоє.
