Андрiй Чайковський - Сагайдачний
У Сагайдачного була ще одна жура. Вiн поспiшав добратись до Сiчi. Хто зна, яка доля стрiнула ту частину вiйська, що пiшла через Крим. Кожна днина була йому дорога. Та, поминувши це, треба було на тiм мiсцi вiдпочити. Багато було недужих, яких пропасниця з нiг збивала. Сагайдачний мав з собою цiлий шпиталь знеможених недугою, обезсилених товаришiв, яким нiчим було помагати.
У тiм мiсцi багато було усякого звiра. Дотепер жили самою рибою та сухарями. Тепер можна було добути свiжого м'яса. В лiсi були цiлi пасiки диких бджiл у дуплах дерев, а меду стiльки, що плинув дiрами, мов потiчки iз джерела, i застигав на вiтрi. Сюди сходились рiзнi звiрi та лизали солодку патоку. Сагайдачний казав недужим їсти багато меду. В лiсi було багато ягiд.
Сагайдачний пiдтримував того бадьорого духу, який запанував тепер мiж козацтвом, своїм дотепом та жартами. Знову забринiла бандура, залунала весела пiсня.
Тепер не можна було у Сагайдачнiм впiзнати того суворого ватажка, що не знав жартiв. Хоч страшний бiль голови морочив йому свiт, вiн не давався. Зараз послав досвiдчених козакiв розглянути, кудою найближче до Самари добратись, та вибрати пригоже мiсце, щоб попускати на воду судна.
Вони повернули третього дня з доброю вiстю, що Самара вже недалеко, i добрий берег знайшовся. Сагайдачний скликав козакiв i заговорив:
- Знайте, товаришi, що ми при божiй помочi перебули бiльшу небезпеку, як велика баталiя з турками. У сiй проклятiй сторонi ми могли усi загинути вiд гнилої пропасницi. Сiєї дороги нi я i нiхто з вас не знав, та що я вас туди повiв, то не винуйте мене за се, бо як самi здоровi знаєте, iншої дороги нам не було. Ми ще не знаємо, як поталанило тим нашим товаришам, що вертаються сушею. I хоч я, як дуже радий i вдячний небесному богу i святiй Покровi, що ми два днi вiд Самари i невдовзi побачимо Днiпро-Словутицю, то моя душа страждав неспокоєм, - що з нашими сталося. Нам, товаришi, треба поспiшати додому. Тому берiмось зараз до роботи. Спасибi вам, панове товариство, що мене слухалися, i я гадаю, що й далi так буде.
- Слава Сагайдачному! - гукали козаки. - Веди нас куди знаєш. З тобою ми у саме пекло пiдемо, бо ти поведеш нас до побiди…
Узялись жваво до працi. Судна пiшли в рух.
I справдi, третього дня добрались до Самари i поспускали судна на воду. Вдарили веслами, i судна помчали стрiлою униз Самари.
А коли заплили в Днiпро, кожний вмочав пальцi у днiпрову воду i хрестився, наче на йорданському водосвяттi.
Х
На Сiчi нiхто не знав, як повiвся похiд. Коли вже мiркували, що пора було вернутися, огорнула усiх нетерплячка. Стали непокоїтися. I було чого, бо у похiд пiшов сам цвiт запорозького низового лицарства. Пропаде воно враз з Сагайдачним, тодi надовго Сiч не пiднесеться з свого упадку. Дехто поплив далi Днiпром назустрiч, та вертався нi з чим.
Аж ось вiд Черкас пiдплив козацький флот, який давав про себе знати гарматними стрiлами.
- А се ж що? - питали на Сiчi. - Хiба ж Днiпро другим кiнцем повернувся, а Крим перескочив до Києва?
Уся Сiч вийшла на вали, не вiрили тому, що власними очима бачили.
Напередi плив Сагайдачний.
На валах Сiчi гримнули гармати на повiтання.
- Чи се ти, чи твiй дух? - говорив з валу кошовий до Сагайдачного. - Хiба що ви вмiсто у Крим поплили на прощу в Київ.
- Далекою дорогою треба нам було об'їздити… А Чепiль вже вернувся з вiйськом?
- Не було нiкого…
- Або пропало вiйсько, або десь по дорозi загрязло i вiд татар вiдбивається, - говорив Сагайдачний, а на серцi у нього аж похололо.
Сагайдачний вийшов на берег i розповiв кошовому, що сталося.
- Гарно воно пiшло, - каже кошовий, - та погано скiнчитися може. Вони вже повиннi тут бути, бо їм ближча була дорога, як тобi. Коли б, не дай боже, вiйсько пропало, то товариство нам сього не вибачить. Ти се знаєш…
- Скiльки може бути на Сiчi вiйська, готового до походу?
- Не бiльш двох тисяч… Прочi порозходились коло хлiба робити.
- Гаразд! Я завтра йду з ними, дещо мiж моїми знайду охочих та й здорових - багато нездужає вiд пропасницi - i поспiшаю на виручку. Кожна втрачена година дорога… Лише треба менi байдакiв добрих, бо мої трохи понiвечились…
- Добре, я ще нинi запоряджу, що треба, а ти вiдпочинь…
- Або виручу тамтих, або сам поляжу головою. Я сього певний, що старий Чепiль не дав себе в торбу взяти. Там є бiльше, як двi тисячi неабиякого вiйська. Певно, десь у Криму окопались, а татари їх обложили. Та для них страшнiшим ворогом буде голод i спрага.
Тепер стали виносити з суден добичу, яка мала бути пайована, як усе вiйсько вернеться.
Сагайдачний приказав брати на судна якнайбiльше харчiв. На другий день вранцi пiшло шiстсот кiнноти правим берегом Днiпра, а пiхота з гарматами, харчами i таборовими возами поплила долi водою…
ХI
Полковник Чепiль, розставшись з Сагайдачним, рушив зараз тiєю самою дорогою, якою йшли сюди.
Перейшли гори, минули спалений Єскi-Крим i подались в середину ворожого краю. Йшли великою пустинею. Татарськi улуси позникали. Татари забрали свої отари та табуни i пiшли у глибину Криму. До того ще спалили степ. Аж страшно було в таку дорогу пускатися. Нiчого не було видно, хiба почорнiлу землю, на яку падав пекельний жар лiтнього сонця.
У козакiв було харчiв доволi. Коней i волiв кормили сухою пашею, а воду для себе i для скота везли в бочках, якi наповняли в тих рiчках, котрi по дорозi надибували.
I конi, i люде страшно мучились. Гаряче сонце ссало iз них останню капельку. Конi дуже помарнiли та ледве волоклись, понизивши голови.
Дотепер не стрiчали нiде ворога. Аж коли перейшли на другий берег рiки, стали показуватись на обрiї татарськi стежi, якi, очевидно, зорили за козацьким рухом. Вони начеб iз землi виростали i пропадали в степу. Згодом стали чiпати козакiв, i треба було вiдганяти рушничним огнем. Тi напастi ставали щораз частiше. Чепiль приказав, щоб стежi нiколи задалеко у степ не запускались i не ганялись за втiкачами.
Вiд пiйманих татар довiдались, що хан з великим вiйськом заступить козакам дорогу перед Перекопом i похвалявся, що нi одна козацька нога з Криму не вийде.
Старшина, довiдавшись про таке, затривожилась. Вони не так боялися татарського вiйська, як голоду i безводдя, коли б прийшлось довше в Криму задержатись. Народу в таборi було дуже багато, до того ще жiнки i дiти, яких визволили з неволi. Усiх треба було вигодувати i напоїти. Один козацький роз'їзд захопив десь на боцi отару овець, з чого всi були дуже радi. Та цього ненадовго вистало. Вода в бочках стала висихати вiд сонячної жари. Старшина турбувалась, та цього не можна було козакам показувати.
Чим ближче доходили до Перекопської шийки, помiтили стежнi козацькi чети, що там стоїть справдi велике татарське вiйсько. Тепер вже роз'їздiв не можна було посилати. Кiннота, що йшла довкруги табору, держалась близько. Треба було сподiватись кожної хвилi, що татарва напре на них цiлою силою. Табiр поступав уперед дуже обережно, щоб кожної хвилi бути готовим до бою. У тiй сторонi степ уцiлiв вiд пожару i вкривавсь високою травою.
Аж одного дня татари стали наближатися. Вiд пiвночi сунула чорна валка, яка щораз стала розвиватися в пiвколесо, поки зi всiх сторiн не замкнули табору.
- Коли нам з Сiчi не наспiє помiч, то ми пропали, - говорив Чепiль до Жмайла. - Як там вже є Сагайдачний, то вiн нас не лишить, а може, i вiн десь у сiй непевнiй дорозi пропав…
- А я сього певний, що Петро не пропав i що вiн леда день прийде i нас виручить. Ми поки що будемо вiдбиватись у таборi. Правда, що годi нам зараз йти далi, поки трохи не переб'ємо татар, але взяти себе не дамо.
- Без води погинемо. Придивись, скiльки у нас жiнок i дiтей. Коли вони повмирають, то у таборi кинеться яка пошесть i чума або чортзна-що. Ми тепер так обложенi, що хiба птиця з табору перелетить, щоб братiв про наше горе звiстити.
- А я кажу, що вода буде… Я зараз, як ми окопаємось, викопаю колодязь, i добудемо води. Неможливо, щоб води тут не можна добути. У нас i дерева доволi з наших човнiв… Не турбуйсь, отамане.
- Тут хочеш копати колодязь?
- Нi, не тут, а трохи далi. Тут недобре мiсце до оборони. Ми рушимо замкненим табором ще трохи наперед… Я гарматою промощу собi дорогу.
I зараз положення табору змiнилось. Передовi i заднi вози пооберталися. Переднi попихали люде руками. Звiдсiля стали стрiляти з гармат у збиту татарську юрбу. Табiр йшов черепашиним кроком, але таки посунувся о кiлька гонiв наперед серед безнастанної пальби з гармат на усi боки. Татари стали щораз бiльше присiкатися з таким страшним галайканням, що аж морозило.
Табiр став у такому мiсцi, яке Жмайло уважав за вiдповiдне. Зараз пообертали вози боком, i як лише настала нiч, взялись до заступiв i стали з усiх бокiв окопуватися. А посерединi табору стали могильники пiд оком Жмайла копати колодязь. Робота йшла день i нiч. Жмайло казав розiбрати похiднi судна, до переправи через рiку призначенi, i тими дошками пiдпирали стiни колодязя.
Чепiль тiєю роботою дуже цiкавився. Заходив часто сюди i питав, чи вже вода показалася?
