Андрiй Чайковський - Сагайдачний
Чепiль тiєю роботою дуже цiкавився. Заходив часто сюди i питав, чи вже вода показалася?
- Ще нема, та ми її добудемо, хоч би прийшлось докопатися аж до сарахманiв…
- А що це таке - сарахмани?
- У нас, в Галичинi, вiрять люде, що десь пiд нами якiсь сарахмани живуть, народ дуже вбогий. У нас люде у великодньому тижнi лушпини з яєць на воду кидають - це, мовляв, для бiдних сарахманiв, у котрих тiльки i свят буде, що тi лушпини пооблизують.
- Тобi жарти в головi, а менi турбота свiт морочить…
- Я не жартую, коли про колодязь говорю. Вiн буде, ще i журавля поставимо, та ще i корит на воду наробимо…
Татари лише раз пробували узяти табiр приступом, та їх так привiтали, що лише багато людей втратили. Тепер розпочалася облога.
Татари були певнi, що вiзьмуть табiр безводдям, коли не голодом, i тому ждали тiєї хвилi терпеливо, аж козаки самi здадуться або усi вигинуть. Вони не наближалися до табору на вiддаль гарматного стрiлу. Лише вночi страшно галайкали, i тривожили людей, та не давали спокою.
Третього дня могильники, що копали колодязь, крикнули вгору:
- Вода!
Цiлий табiр вiд цього одного чарiвного слова начеб ожив. Слово переходило вiд одного до другого, поки не облетiло цiлого табору. Всi дуже радiли i хрестилися. Копальники якраз натрапили на джерело. Вода пiдходила щораз вище. З долу кричали, щоб їх швидше тягли вгору, бо вода доходила їм до грудей i грозила їм затопом. Вода була така студена, що аж у костях ломило.
Зараз опiсля стали спускати униз вiдра i тягти воду, котру вливали в наладженi корита. Вода зразу була каламутна, та нiхто на це не зважав, бо умирав вiд спраги. Конi, почувши воду, стали iржати i рватися з припонiв до колодязя. Жмайло приказав вливати воду в судна, щоб бiльше було до води приступу. Народ перся до води, що аж сторожу треба було поставити для вдержання порядку. Це протяглось до заходу сонця. Вода прибувала в колодязi чимраз вище, добра, студена, чиста.
Зараз поставили на двох стовпах дерев'яний вал, на якому причеплено довгий мотуз з вiдром. Козаки наперемiну тягли воду i вливали до корит та човнiв. Люде начеб вiджили, усi повеселiшали, начеб на свiт народились.
Чепiль говорив до Жмайла:
- Ти наш Мойсей, що дав нам воду в пустинi. Пропали б ми, мов рудi мишi в степу. Тепер можна вже пiдождати на мiсцi, поки пiдмога не прийде. Татари йно ждуть того, коли ми здамось, i тому нас поки що не чiпають… Хай ждуть, ми пiдождемо теж.
- I ми довго ждати не можемо, бо харчiв не стане. Треба усю поживу перечислити та видавати на кожного по паю. Iззовнi ми нiчого не добудемо: нi вола, нi осла.
- Нам треба забезпечитись на яких два мiсяцi.
- Краще буде, як помiркуємо на три, - каже Жмайло. - Особливо з сухарями, кашею та борошном треба щадити, щоб не прийшлось саму конятину їсти. Ти, батьку, прикажи кухарям почислити все, а я вже порахую як слiд…
Усi благословили Жмайла i почували себе бадьорими. Навiть скот повеселiшав i взявся за суху пашу.
В таборi залунала весела пiсня, забринiла бандура…
Татари не могли того зрозумiти, що сталося. Пiдкрадались вночi пiд табiр i замiсть одчаю почули веселiсть. Як донесли про те хановi, вiн каже:
- Тим шайтанам сам чорт помагає. Мусимо їх брати силою, а то далi ми всi з голоду i спраги поздихаємо…
Справдi, татарське вiйсько голодувало, а воду для людей i коней привозили у шкуряних баклагах.
Зараз другого дня пiшли татари до наступу. Вони пiд'їхали з одного боку з великим криком i пустили на табiр велику силу стрiл, якi навiть не долiтали. Козаки стрiляли з гармат i рушниць, косили татарськi ряди, мов траву. Татари подались назад i вже того дня не наступали.
На другий день знову нiхто не показувався. Татари кудись пропали.
- То якiсь татарськi хитрощi, - говорив Чепiль до старшини. - Вони щось задумують, а нам так довго ждати не можна, бо голод за плечима. Коли б так можна на Сiч вiстку послати…
На таке каже Струк:
- Сього не треба. Як на Сiчi вже є Сагайдачний, то вiн, певно, поспiшить нас визволити, коли ж його там нема, то нема там з ким на виручку йти. Тепер робота коло хлiба, i всi порозходилися. А заки вони зберуться, то ми пропадемо…
- Краще би розвiдати, куди татари подiлись, - каже Жмайло. - Я поїду сам на роз'їзд.
- Ти не поїдеш, бо тебе тут треба, ти ж - обозний. Роз'їзди пошлемо на всi боки, а вже досвiдних людей ми знайдемо…
Старшина стала подавати рiзних запорожцiв, якi своєю проворнiстю вiдзначались.
- Поїде Степан Бульба, Тарас Печiнка, Максим Грух, Конопель. Господи, у нас не було би людей!
Названих зараз прикликали, а Чепiль каже їм:
- Берiть, голуб'ята, по десятку козакiв, виберiть найкращi конi i гайда на роз'їзди… Розвiдайте, куди татари дiлись? У бiй не вдавайтесь, а, помiтивши, де татарва, завертайте швидко у табiр. Може, справдi покажеться таке, що зможемо рушити далi i перебитись табором.
- Воно би можна i зараз так зробити, якби ми могли з собою i наш славний колодязь забрати, - каже Бульба. - Ну, їдемо, братчики…
Зараз розiйшлись вибирати собi людей i коней.
Роз'їзди виїхали з табору i незадовго пропали в степу.
Надвечiр всi вернулися, крiм Степана Бульби; вiн поїхав прямо на пiвнiч.
- Тi, певно, пропали, - каже Чепiль. - Там, певно, була найбiльша сила. - Ну нiчого… треба у той бiк послати за слiдом другий роз'їзд… той мусить бути обережнiший…
Як лиш на свiт заноситись стало, виїхав на пiвнiч другий роз'їзд. Другi роз'їзди, якi повернулися вчора, нiде татар не стрiнули. Нинiшнiй роз'їзд недалеко заїхав, як помiтив вiд пiвночi великi клуби диму, начеб чорна велика хмара припала до землi i сунулась з пiвночi на пiвдень. З пiвночi пiдганяв її сильний вiтер.
- Степ запалили, втiкаймо! - крикнули в один голос всi козаки i завернули конi.
Вони поприлягали головами до шиї коней i пiдганяли їх. Конi зрозумiли теж небезпеку i гнали так, що пiд животами майже землi не доторкали.
В таборi помiтили їх теж i зараз зауважили пожежу в степу, яка йшла з пiвночi.
Жмайло став на возi з сiном i кричав:
- Хто живий, виступайте окопувати табiр, та лиш так, щоб траву перекопати. Порозносити судна з водою попiд вози, щоб можна погасити пожар.
Довкруги табору зароїлося вiд людей. Кожний поспiшав, хапаючи що в руки попало: шаблю, келеп, заступ… Робота йшла дуже запопадливо.
Жмайло приказав перенести порох усередину табору i прикрити переверненими суднами, а на це накласти одежу i зливати водою. Всi жiнки в таборi тягли воду з колодязя i помагали козакам.
Хмара диму щораз наближалася. Конi i скот стали непокоїтися. Воли ревли, конi квичали та обступили колодязь, понизивши голови.
В таборi настала велика жара, а вiдтак дим залiг увесь табiр i виїдав людям очi. Та робота не вгавала, хоч люде душились вiд диму. Вiтер перекидав полум'я на переднi вози. Огонь тушили водою.
На щастя, подув сильнiший вiтер i погнав огнем далi. Над табором наче огняна буря перелетiла. Цiла околиця горiла. Жара була страшна, хоч диму вже не було. Згодом, завдяки тому вiтровi, став воздух холоднiти. Усi свобiднiше вiдiтхнули. В таборi не було нiякої шкоди.
Та ось за цим вiтром надпливли з пiвночi справдешнi хмари на небi. Почулись сильнi громи, якi не вгавали. Блискавка одна за другою шниряла по темно-синiх хмарах. Затим пiшла сильна злива. Дощ падав, начеб небеснi застави повiдсувались.
Злива тривала коротко, начеб на те тiльки послав її бог, щоб потушити огонь по степу. Згодом хмари полетiли геть на полудне i показалось чисте, голубе небо. Воздух прочистився i просвiжився. Усi вiддихали повною груддю.
- Господь на нас милосердний, - говорили козаки помiж собою.
- А Бульба таки пропав з своєю четою. Коли не полiг, то згине мiж татарами у великих муках. Вони помстять на ньому все…
- Пропав або й нi, - каже полковник Глух. - Вiн хитрий, як лисиця, i татарську мову знає, а певно, що дiбрав собi таких самих товаришiв, як i сам… Я надiюсь, що вiн перекрався i дасть знати на Запорожжя…
- Бог би з тебе говорив, - каже Чепiль, - та воно нелегке дiло через татарськi лави на цiй вузенькiй шийцi Перекопськiй…
- Боже йому помагай! - говорив Жмайло. - А ми порадьмося, що нам далi робити?
- Поки що лишаємось на мiсцi, - каже Чепiль, - бо кращого не знайдемо. Маємо тут воду, вогнем нам бiльше нiчого не зроблять.
- Пiдождiм тут ще тиждень. За той час, коли б Бульба жив, добрався би певно до наших.
- То закороткий час. Пождiмо двi недiлi - треба деякi вози понаправляти, бо поки стоять на мiсцi, то стоять, а рушити з мiсця, то певно порозлiтаються. Колеса порозсихались, нiчим мазати… Вiдтак рушаймо далi табором поволi, але певно. Коли б прийшлось знову стати, викопаємо другий колодязь i якось не пропадемо, а ближче станемо своїх.
А тим часом хан, бачачи, що степовим пожаром табору не знищить, запорядив великий наступ з усiх бокiв.
Татари мов з землi повиростали. Вони летiли на конях з великим розгоном i криком прямо на табiр, аж жахом проймало. З табору стрiнули їх гарматою i рушницями. Настала оглушаюча пальба, аж увесь табiр оповився густою хмарою диму.
