Андрiй Чайковський - Сагайдачний
Вiрменин зрозумiв, що Сагайдачний говорив, i його очi заблистiли, мов вуглики. Жалував, чому вiдразу не заправив п'ятсот.
Тепер Iскра став з ним толкувати по-турецьки. Вiрменин говорив тiєю мовою плавно, бо дотепер цiдив слово за словом, мiшаючи двi мови разом.
Вiн належав до такого товариства, розумiється, купецького, котре торгує тим, за що гостро карають. Та йому це байдуже, бо кожний заробiток добрий, що приносить золото, а чим робота небезпечнiша, тим вона i бiльш золота приносить.
- Вибери собi, Марку, певних людей…
- Я вже маю таких п'ятдесят горлорiзiв, що самого чорта не злякаються.
- Мiж ними i я буду, - каже Iскра, - я сей замок трохи знаю…
- Ходи, брате, - каже Жмайло, - твоя досвiдна голова стане менi за сотню. Ти й порядкуй, а я буду охоче пiд твоєю рукою.
- А я тут буду пильнувати, - каже Сагайдачний. - Дайте менi знак iз замку, коли закидати драбини на мур.
Пiшли.
Вiрменин прип'ятий був на мотузi, за який держався козак з готовим до стрiлу пiстолем. На свiтi стало темнiти.
Вiрменин вiв козакiв далеко вiд замку, колуючи. За той час гримала раз по раз гармата у замковi ворота.
Вiн завiв їх у якусь бiчну вуличку. Вiдтак вийшли на невелику площу, минули її знову i зайшли в якусь ще вужчу, поки не стали перед муром високої будiвлi. То був колишнiй iталiйський монастир, котрий тепер опустiв. Пiшли трохи далi попiд мур, аж натрапили на невеликi дверi. Вiрменин добув ключа i вiдчинив їх. Ключ обертався тихо i не скрипiв. Зараз увiйшли всi на просторе подвiр'я. Тут було темно, та вiрменин йшов так певно, начеб у своїй хатi. Звiдсiля зайшли до костьолу, цiлком зруйнованого. Не було тут нi вiкон, нi дверей. Вiрменин iшов далi напомацки, а козаки за ним, держачись у пiтьмi один одного. Близько престола вiрменин вiдсунув вiд стiни якусь стару iкону, мальовану на дошцi. За нею було в мурi заглиблення. Вiн став шукати руками по мурi, аж вдарив в однiм мiсцi кулаком. При краю заглиблення мур подався. Тодi вiрменин натиснув його плечима i зараз вiдчинилися невеликi дверцята на пролаз двох людей. То були дверi дерев'янi, а лиш зверху виправленi вапном, i подобали на мур. Тепер вiрменин викресав огню i засвiтив свiчку.
- Се наша скритка, - каже, усмiхаючись, до Iскри. - Ходiмо далi.
Пiшов схiдцями униз, а козаки ступали осторожно за ним. Тут було сиро i зимно, наче в могилi… Тепер приказав засвiтити смолоскип.
Схiдцями зайшли у просторий глибокий льох. По однiм боцi лежали на землi людськi кiстяки, загорненi в останки одежi. Вони при свiтлi смолоскипа дивились безочними ямами i шкiрили зуби, аж лячно було глянути на них. Тi прогнилi мертвецькi голови начеб усмiхалися на привiтання нових гостей. Козаки хрестились i вiдвертали очi. Один вiрменин не бентежився тим i йшов наперед, держачи в руцi свiчку. Козаки мимоволi зауважили, що не всi кiстяки лежали на своєму первiсному мiсцi. Тут вже опiсля хтось порядкував i поскидав їх на одну купу, щоб не заважали.
Звiдсiля зайшли до другого, ще бiльшого льоху, який простягався, либонь, пiд цiлим костьолом. Вiн був передiлений вiд попереднього великою аркадою. Тут був помiст, виложений камiнними плитами. Ступання козацьких чобiт вiдбивалося о мури склепiння якимось тупим дзвiнким вiдгомоном, начеб хто у розколений дзвiн дзвонив, аж в ухах лящало.
- Прикажи твоїм людям, - каже вiрменин, - щоб ступали тихше.
Тепер зауважив Iскра, що вiрменин ступає тихо, мов кiт.
В обох цих передiлах льоху стояли всiлякi скринi; це, мабуть, було те добро, про яке вiрменин говорив.
Зайшли опiсля у бiчний захiд на довгий низький коридор, в якому були глибокi отвори, чорнi i страшнi, мов очi мерця. Йшли тудою досить довго.
Наприкiнцi показались оп'ять дерев'янi схiдцi, вже добре спорохнявiлi. Вони ломились пiд ногами i западались. Тут були нагорi грубi, заiржавiлим залiзом кованi дверi. Вiрменин звернувся до Iскри:
- Тi дверi треба виважити, бо вони замкненi.
Тут було дуже гниле i душне повiтря. Дехто став кашляти, кiлька людей приступило з залiзними дрючками, пiдважили дверi i виважили їх з спорохнявiлих одвiркiв.
Вiрменин згасив свою свiчку, i те саме зробили з смолоскипами. За тими дверима були ще другi, слабшi. Тi вирвано вже легко. Тепер повiяло свiжим повiтрям знадвору. Струя його аж пройняла усiх.
- Ви вже на замковiм подвiр'ї, - шептав вiрменин Iскрi. - Я своє вже зробив, тепер вже самi промишляйте. Та добре держiться, бо яничари посiчуть вас на сiчку.
Iскра казав вiдвести вiрменина далi, пiд костьол, i там його стерегти. Сам вийшов перший на подвiр'я замку. Тут була сутiнь i нiхто його не бачив. За ним пiшли другi i стали пiд муром.
Тепер Iскра став роздивлятись по замковiм подвiр'ї. В замку свiтилося. Так само на вершку замкової вежi горiла бочка з смолою. Зроблено це з привички, бо ж у замку знали, хто пiд цю пору господарить у пристанi. Вiд цього свiтла, котре розходилося горою, не було великого пожитку в самiм замку.
По мурах замку ходили одинцем яничари, яких змiтала тут i там з укриття козацька куля.
Посерединi замкового подвiр'я стояло яничарське поготiвля. Вони розмовляли мiж собою, та Iскра не мiг нiчого зрозумiти i даремне пiдслуховував.
Iскра не знав, що йому робити. Узяв замало людей з собою. Послати би за пiдмогою, то не знати кого i куди. Вертатися самому - теж небезпечно, бо зробиться рух. Турки помiтять вiдчиненi дверi в мурi, i тодi все пропало.
Та сталося таке, що ждати було годi.
Турецький старшина вiдстав вiд гуртка i, проходжуючися, зайшов аж у цей бiк, де пiд муром стояли козаки. Вiдразу наткнувся на Iскру. Придивлявся до нього в сутiнi, не пiзнаючи:
- Чого тут поставали, мов стовпи, чого не йдете на свої мiсця?
Мiсто вiдповiдi Iскра потягнув його ганджаром по шиї. Турок захарчав i повалився в судорогах на землю. Кiлька жовнiрiв пiдбiгло сюди, не знаючи, що сталося. Тих спiткала та сама доля. Козаки зарубали їх шаблями. Тепер вже не можна було скриватися. Козаки кинулись завзято з шаблями i ножами та стали їх без розбору рiзати. Зчинився пекельний крик. У замку в вiкнах вiд цього мiсця заблимали свiтла. В замку гадали зразу, що яничари завели мiж собою бучу. Аж ось долетiв до них крик, що козаки вдерлись у замок…
Яничари повибiгали з усiх закуткiв з смолоскипами i, побачивши гурток козакiв, кинулись на них прожогом.
- Ставайте пiд мур i не дайтесь узяти iззаду, - кричав Iскра, вiдбиваючись шаблею, - пускай ракету!..
Iскра, побачивши таку велику силу туркiв, знав, що коли не наспiє помiч, вiн не устоїться.
Ракета стрiляла високо вгору.
- Ти, Жмайле, спасайся до льоху, я вас усiх заступлю до останку.
Та нiкому i на думку не прийшло уступати. З блиском ракети вступила в усiх надiя, що Сагайдачний не дасть їм пропасти.
Вони вiдбивалися, стоячи пiд муром, аж рука омлiвала. Туркiв лютила така зухвалiсть, а ще бiльше те, що нiхто не вгадав, кудою козаки сюди добралися.
Сагайдачний пильно наслухав, що у замку робиться. Коли почув крик i засвiтила ракета, вiн знав, що Iскра вже на мiсцi i треба поспiшати з помiччю.
Вiн дав знак драбинникам. Вони пiдступили пiд мур. Нiхто їх не зупиняв, бо усi збiглися на Iскру.
Зафурчали драбини з гаками i позачiпалися на мур. З усiх сторiн дерлись козаки на мур i стали спускатися на замкове подвiр'я.
Козакiв налазило щораз бiльше. Вони кинулися з шаблями на туркiв iззаду. Одна частина iз заступами стала пiдкопувати землю вiд ворiт i усувати камiння. Ворота вже i так були розбитi.
Iскра з своїми лицарями, побачивши таку пiдмогу, вiдступили вiд муру i наперли на яничарiв. Настала рукопашна. Турки не встояли i стали розбiгатися. Де хто мiг, ховався вiд цього пекла.
Яничарiв вибили усiх, хто не вспiв у яку скритку сховатися.
Замок був опанований. Кинулись тепер його грабити i шукати за пашею, котрий десь у замку скрився.
Добича була дуже велика. Крiм зброї та харчiв, забрали вiйськову касу i багато скриньок з золотом, яке сюди позаносили багатi купцi.
Сагайдачний увiйшов сюди воротами. Iскра розповiв йому усе.
Сагайдачний пiшов оглянути цей тайний прохiд. Зайшовши з Марком у пiдземелля, застав тут вiрменина пiд сторожею козакiв.
- Ти прислужився нам добре, - каже до нього. - Тобi зараз виплатиться тисяча дукатiв…
- Йому лише триста належиться, - нагадав хтось iз старшини.
- Дай спокiй! Хай виплатять йому за сю прислугу тисячу. У письмi Святiм говориться: ту не приясте, ту не дадите, а ми маємо з чого платити. Скiльки ми були би козакiв збавили, коли б не вiн.
Вiрменин, почувши такий приказ отамана, дуже зрадiв, кланявся низько на всi боки, а коли йому виплатили дукати, вiн ще раз просив, щоб його добра не рушали, i остався тут пильнувати.
Жмайло поставив зараз сторожу бiля скринь у пiдземеллi. Сагайдачний увiйшов у костьол, де сидiло кiлька козакiв на ступеннях престолу i курили люльки. Принесли смолоскипи i освiтили середину костьолу. Сагайдачний став до усього придивлятися. Страшна руїна. Вiкна усi, колись з венецiанського скла з вiтражами, повибиванi, що хiба останки полишалися. Склепiння попукало. Iкони, по стiнах понищенi, позриванi, лежали з поламаними рамами на долiвцi. Прикраси i рiзьба iталiйської роботи пооббиванi. Престол поламаний, а ковчег лежав подалiк на землi. Одна фiгура над престолом, яка ще на своєму мiсцi осталась, була подiрявлена кулями, i стирчало у нiй кiлька стрiл. Видно було, як тут бусурмени забавлялися.
