Сборник - Мы все с планеты одной

В пурпурной дымке горизонта
«Король Артур» – аристократ,
Ультрамарина светит кромка,
Цветочный ряд знакомству рад.

Озёра прячутся в глубинках,
Резные скалы шлют привет,
Ландшафта яркие картинки
Затмил Дельфиниума цвет.

Дорога в Щёлкино не шутка,
Погоды выявив обман,
Мы пили грозы, как из кубка,
И горизонт съедал туман.

Сопровождали нас тревоги,
Дожди и ливня водопад,
Но тут, колышась у дороги,
Дельфиниум потешил взгляд.

Его причудливая внешность
Сердцам благую весть несёт,
Небес сапфировую нежность,
И хочется, оставив всё,

Запрыгнуть в гущу фиолета
И все печали позабыть,
У приключения и лета
Минуту лишнюю добыть,

Чтоб порезвиться, как ребёнок,
Влететь стрелой в цветочный ряд,
Пирамидальных сто бутонов
Обняв, как сказочных наяд.

И пусть всегда на горизонте
Ждёт фиолетовый рассвет…
Дельфиниум – его не троньте,
Но в «Щёлкино» запретов нет!

Не знают крылья бабочки морщин,
Печаль не посещает мир цветов,
Малиновым рассветом и в ночи
Лик бабочки блаженствовать готов —

Пить из ромашек сладостный нектар,
Кружить в медовом бархатном цветке,
Свой благолепный простирая дар
И клумбам, и кувшинкам на реке;

Перебирая лапками, сидеть
Средь хоровода юных алых роз,
И в небо светлым ангелом лететь,
Кружа в чертоге лености и грёз.

Их крылья бархатисты и нежны,
Расцветка филигранная влечёт,
Среди цветочной сказочной страны
Пленяет взоры бабочки полёт.

И проживает бабочка в садах
Счастливый век в плену душистых трав,
О том, что летний бум претерпит крах,
Не хочет знать её привольный нрав.

Прелестен день и знойная пора,
Но слишком мал и краток счастья пир —
Завоют вьюги, запоют ветра
И поглотят её цветочный мир.

Её пресветлых чар не упускай,
Дано ей слишком юной умереть,
И полетят цветные крылья в рай,
Оставив своей нежности завет.

Я буду рисовать стихами
Зелёный лес в ромашковом лугу,
Закат с багровыми лучами
И жёлтую манящую луну.
Я буду рисовать стихами.

Зелёный лес в ромашковом лугу,
Сливаясь с яркою звездою,
Сверкает глубиною на пруду.
В узорах, бязью голубою,
Зелёный лес в ромашковом лугу.

Закат с багровыми лучами
Пылает на хрустальном берегу.
Осенними безмолвными ночами
Я в сердце, как подарок, сберегу
Закат с багровыми лучами.

И жёлтую манящую луну
В шуршании разросшегося сада
Я, рифмами играя, помяну —
Минувших дней печальную отраду
И жёлтую манящую луну.

Я буду рисовать стихами —
Цветами жизни, страсти и любви,
Тогда стихи полюбите и вы,
А, может быть, напишите и сами…
Я буду рисовать стихами.

В чудном краю, где дремлет Аю-Даг,
Средь птичьих песен, в середине лета,
Чарует взор прелестный старый парк,
Где нас встречает памятник приветно.

Штормов художник там извечный страж,
Среди цветов сиятельный и строгий,
Ну, а вокруг – веселье и кураж,
И вереницы свадеб у дороги.

Певец морей, кумир родной земли,
Скучает над серебряной водою,
И кордилины, розы зацвели,
И хорошо ему в родной юдоли.

В кругу беседки «Тайны звука» встань
И наслаждайся лучезарной далью:
К ногам кумира пал Хамид-султан
И наградил алмазною медалью.

В тенистых чащах блещут соловьи,
И ручейки бегут к садам и рощам,
Маслины украшают сад любви,
Античный мир являет тень и роскошь.

В чудесном парке, средь вальяжных скал,
Мы на шторма глядим, забыв о лени,
А вдалеке гремит «девятый вал»,
Что на картине обессмертил гений.

Мені нагадує про тебе
Стареньке фото не стіні.
Промінчик сонця, клаптик неба
І клин осінніх журавлів.
Про тебе згадую, кохана.
Всі наші ночі, наші дні
І смак нестримного бажання,
Сплива все в пам’яті моїй.
Я пам’ятаю твої руки
І губ п’янкий, солодкий мед,
Всі наші зустрічі й розлуку.
Не знаю, зараз де ти, де?
В той день, коли ми розлучались,
Я не сказав: «Пробач мені».
Але так сталось, ой, так сталось,
Немов в якім примарнім сні.
Та що поробиш, така доля.
Для себе кожен вибрав шлях.
Не знав в житті той лише болю,
Хто не кохав, хто не кохав.

Мене водила доля у світи.
В чужих краях шукав даремно щастя.
Вокзали, гавані, аеропорти.
Фортуна повертала, як удасться.
Свій хліб насущний тяжко заробляв.
Неначе віл, напружено трудився.
На дискотеках дарма не гуляв.
Солоним потом від роботи мився.
Не доїдав, було, й не допивав.
Складав доляри, щоб сім’ю підняти.
І де я тільки лише не блукав,
Ти снилась дуже часто рідна хата.
Про Україну завжди пам’ятав.
Про те, що я від роду українець.
І все, що у житті найкраще мав,
Гірсть рідної землі – святий гостинець.
І дуже скоро вже наступить час.
Я повернусь додому із чужини,
Бо так давно не бачив усіх вас.
Ти в моїм серці, ненько-Україна.

Пахнуло сонце у моє віконце,
І наступив ясний, погожий день.
Зійшов на землю ангел-охоронець,
Що по життю мене завжди веде.
Радіє все життю на світі суще.
Я п’ю до дна божественний напій.
Співа душа натхненно невмируща.
Зі мною поруч добрий ангел мій.
І він мені в житті допомагає.
Я з ним прийшов у цей великий світ.
Всі перешкоди на шляху здолаю.
Робити буду все я так, як слід.
І ангел мій зі мною разом буде,
Ніколи він мене не підведе,
Бо я прийшов до вас із миром, люди,
І завтра знову буде новий день.
І завтра буде краще, ніж сьогодні,
І хліб насущний Бог дає нам днесь.
Наповнить всіх нас благодать Господня,
І слава вознесеться до небес.

Плаче у полі косуля,
Ніби маленьке дитя.
Вже відкувала зозуля
Лік на зелені свята.
І відспівав соловейко
В заводі тихій дібров.
З ранку клекочуть лелеки…
Літо так швидко пройшло.
Стрімко роки пролітають,
Осінь життя настає.
Перше й останнє кохання
Згадую часто своє.
Все, що було, промайнуло,
Не повернути назад.
Стало вчорашнє минулим…
Часу невпинна хода.
Зорі на небі згорають.
Мрії збулися мої.
Я перешкоди здолаю.
Слід залишу на землі.

Життєва осінь стріла на порозі.
А попереду вже чека зима.
Я прокидаюсь знову по тривозі.
Життя трива, а спокою нема.
В саду моїм відквітли хризантеми
І канни пишноцвіті відцвіли.
Та не змінились поетичні теми.
Я мрійником лишився, як колись.
І не жалкую за роки прожиті,
За все, що сталось, долю не виню.
Вони прекрасні, неповторні миті,
Бо не буває диму без вогню.
І без падіння не буває злету.
Йти до мети, то праця нелегка,
Якщо пішов ти, друже, у поети,
То з неба мани краще не чекай.
Тут, на землі, трудись і вір у Бога
І до кінця пройди земний свій шлях.
Хоча й важка вона, життя дорога,
Та ти відкинь всі сумніви і страх.

Жоржини білі і червоні
Розквітли пишно у саду.
Стою в їх дивному полоні
І погляд вже не відведу.
Немов кохана і коханий,
І королева, і король,
І зустріч ця така бажана.
Я лиш на мить забув пароль.
А навкруги незвична тиша.
Її порушити боюсь.
Стає на серці спокійніше.
Бальзаму чистого нап’юсь.
І від краси тих гарних квітів
Якісь незвичні відчуття.
Я повернувся знову в літо,
Крутнувши колесо життя.
Думки полинули в минуле.
Жоржини ніжні відцвіли.
Вже літ немало промайнуло…
Невже все це було колись.

Тамую подих від краси природи,
Коли сади квітують навкруги.
Черешні цвіт і пишний квіт ренклоду,
Немов кохання чисті береги.
І вкотре бачу неповторне диво.
Знов наповняють серце почуття.
І я такий у цей момент щасливий…
Які приємні, дивні відчуття,
Здається, ніби юність повернулась
У ті чудові незабутні дні.
І ти мені, кохана, посміхнулась.
Чи може це наснилося мені?
Чи може так здалося ненароком?
І відгукнулось у душі моїй.
Спливають швидко сонцедайні роки…
Велике благо жити на землі.
Я повертаюсь в рідний край весною,
Коли сади квітують навкруги.
Туди, де в небі ясно світять зорі…
Чаплинки там моєї береги.