Богдан-Iгор Антонович - Сборник поэзии
Тривожний голос
шепоче стиха,
та зір навколо
шукає лиха.
Тривожні очі:
німим що буде?
І серед ночі
блукають люди.
Зимою, літом,
мороз чи спека -
йде острах світом
та небезпека.
Гарячка й туга
уста спалила,
і кряче пугач -
зла чорна сила.
Стукочуть кузні
десь таємниче,
і усміх дружній
застиг в обличчі.
Заблисне обрій
вогнями зливи,
добі хоробрій
час невмолимий.
Зневіри трійло,
сліпий недогляд,
та неспокійно
у далеч погляд.
І раптом: стукіт,
тупіт,
гул
копит.
Далеко
дудоня.
Стрясеться
долоня.
І раптом: глухо.
І до землі в тривозі вухо:
земля дрижить.
І чути:
з грюкотом гряде далека мить.
Надходять роки,
суворі роки.
Незламні кроки
вже на Нову прямують путь,
Нове
майбутнє
молотом
кують.
ПРИВІТАННЯ ЖИТТЯ
І день і вік однаково минають. Не задержать
нам хвилі. Кожна мить знов родить другу мить,
і перша в другій спить, обі у третій, та, як вежа,
час виростає й меж не має й нас німить.
Так на минулого й майбутнього раменах
повішено, мов плахту, долю нашу.
Ми – ланцюга поодинокі звена,
ми – відтинок малий зі стрічки часу.
Це наших днів звичайна тут дорога,
не падає ніщо до безвісті води.
Віддати треба нам життю щомога,
а треба кожному, ще поки молодий.
Тепер ще квітка дійсності надією цвіте,
не кидає ще тіні дерево зневіри.
Хоч знає, що морози, серце вірує проте
і ліктями ужитку правди ще не мірить.
Для молодих плечей легкий є неба в'юк,
в одноманітності не явиться нам позіх.
О, не словами уст, але словами рук
співати будем пісню на життя порозі.
Вітай життя! Що біль даєш, і щастя,
і красу, і сум, і горе. В мені юний пал вне вмер ще.
Вітай життя! І на привіт тобі я понесу
м'яке, та в панцир крицевий закуте серце.
РОТАЦІЇ
Біжать алеї звуків, саджених у гами.
Мов на акорд, упав поверх на поверх.
Греблі жовтих мурів, денний вулиць гамір
від берега по берег, тінь вінків дубових.
Мусує день, мов склянка золотого чаю,
прочищена блакить, ввиш мряки шумовиння.
Йдуть люди жовтих міст, і їхні очі сяють,
хоч смуток вглиб ховають, мов гірке насіння.
Церкви, цукерні, біржі – духові і тілу.
Для зір і для монет. Ждучи рідких окрушин
крихкого щастя, прочуваєм інші цілі.
Мов зонд у рану, розпач грузне в наші душі.
Але за муром джаз і танці лампіонів,
балет балончиків, хор барв, мов хор гобоїв,
і жовті груди велетенських стадіонів
зітхають глухо під бурхливою юрбою.
І стеляться до ніг дими – покірні птахи,
а сонце, мов павук, на мурів скіснім луку
антен червоне павутиння розіп'явши,
мов мертві мухи, ловить і вбиває звуки.
Митці рослин – тюльпани, дбаючи за форму,
припавши на коліна, барвно й гарно гинуть,
а за законами нам невідомих формул
вирують дні й міста й вирують бормашини.
Дроти тремтять, мов нерви. Теплий білий листик,
зоря в конверті, кілька слів і квіт шипшини.
Кружляють, мов пом'яте листя, сни дентисток
над вирвами нудних мелодій бормашини.
РОЗМОВА З ЛИСТКОМ
Діткнулась ставу осені рука,
Паде на хвилі журавлине: кру,
І поширяється далеч укруг,
Друкує в хмарах зорями друкар.
В руці з землі листок маленький дру.
О, як є повно в нім зими примар,
Та крихта літа ще життя трима.
Листок маленький, мій зів’ялий друг.
Розвіється життя останній хунт,
Що вітер все про нього грав, брехун,
Коли за щастя вів із ним ти спір.
Та не сумуй; ти весну мав. Тям те:
Не раз майстерством є та щастям теж
Знання самоошуки пити спирт.
СІРИЙ ГІМН
Стовпи із попелу угору!
Міста в дротах – під вітром ліри.
Це тут, де мурів скупість взором,
без сяйва навіть сонце сіре.
Тут люди, мури і бацилі
тим самим піддані законам
і тулуби печей похилі,
де розцвітають іскор грона.
Хто падає, за ним не тужать,
бо срібло сліз не для розтрати,
скупі на скарб навбач байдужий.
Хвалю життя шорстке й сукате!
САДИ
Задзвеніли сади,
задзвеніли піснями.
Я такий молодий,
повний юними днями.
Одяглися сади
в черешневеє плаття.
Рвучий струмінь води,
наче юне завзяття.
Засміялись уста,
засміялися очі.
Грає радість пуста
в весняні, теплі ночі.
Вже зелені сади,
вже весни кантилена.
Ще мій сміх молодий,
і душа ще зелена.
Зашуміли сади,
плине легіт привітний.
Я такий молодий,
а одначе самітний.
СХІД СОНЦЯ
Страшне вино ночей доспілих
по вінця в черепі хлюпоче.
Буджуся сонний, неспокійний,
і місяць чавить мої очі.
Та раптом чую: вище, тонше,
стрункіше дзвонить ясна синь.
Драконе місяцю, загинь!
Ось білий бог ізходить – сонце.
11 березня 1936
ЩАСТЯ
З усіх людей найбільше я щасливий,
будую білий калиновий міст.
Мій дім скляний не з казки, лиш правдивий.
Великої моєї філософії
такий безглуздий зміст.
Не заплачу стражданню й горю мита,
люблю риск, небезпеку й сум’яття.
Я є рушниця, радістю набита,
якою вистрілю на честь життя.
Я п’ю його до дна, без сумнівів, без журб і бід,
ніщо, що людське, – не є мені чуже,
а що сьогодні я не маю грошей на обід, -
байдуже.
ШЕВЧЕНКО
Не пишний монумент із мармуру Ти залишив по собі,
коли туди відходив, звідкіля немає вороття.
За бронзу й мідь тривкіше слово – і як завжди сонце сходить
і не цвітуть свічок лілеї молитвами забуття.
Не тихне сторож вишні – соловейко в місяця пожарах,
дівчата не вмовкають, і зозулиним весіннім чарам
все піддане. Земля і на землі закон зростання й крові.
Змінливість вічна і трива незмінність прав і справ.
Країна, що над нею місяць грає, як і грав,
волошково, пшенично, черешнево, вільхово, вербово.
Не тихне клик чаїний над лиманами, що в них заснули
вітри завмерлих бур, немов стяги потоплених човнів,
де сплять сповиті у китайку дні минулі
і море морщить хвилі, наче людські чола наглий гнів.
Це Ти сто літ показував мету і шлях стовпом вогнистим,
ми виросли у спадщині Твоїй, як в сяйві сонця листя,
у куряві воєн, у мряці буднів час Тебе не зрушив.
Твоє наймення мов молитву кладемо на стяг,
бо знаємо, що мов тавро понесемо в життя
печать Твоїх палючих слів, що пропекла до дна нам душі.
ШЛЮБ
За тло – блакить. В ній щиглі і кларнети.
Схилився явір над водою. Коні
і кругле сонце золотим браслетом
заплетене у кучері левконій.
І мох вогню, і вітру ясний галас,
і буря світла на води дзеркалах,
мов зламана веселка, що упала
на камінь і удвоє розламалась.
Левконій теплий шепіт. Дальній бубон
червоного майдану, де стрічаєм
ізнов на гривах куряв дні. О люба,
браслетом сонця ранок нас вінчає.
СЛОВО ДО РОЗСТРІЛЯНИХ
Це правда: кров з каміння може змити дощ,
червона місяця хустина може стерти,
але наймення ваші багряніш від рож
горять у пам'яті на плитах незатертих.
Змагались ви уперто й мріяли, й жили,
кохались у суворості, як ми у гулях,
і ваші очі сяли вічністю, коли
у серці, мов зоря, застрягла біла куля.
Грудень 1934
СМЕРТЬ ГЕТЕ
Відчини, мій Фрідріху, вікно,
хай погляну на широкий світ.
Бачу чорне незбагненне дно,
а над ним золототканну сіть.
Привиди кружляють наді мною,
постаті, що їх колись творив.
Прилітають з правдою сумною,
що останній буде цей мій зрив.
Березневе запашне повітря,
навкруги весни передчуття.
А для мене гострить срібне вістря
смерть і скоро перетне життя.
Вийди на хвилину, Екермане,
на момент лиши мене самого,
хай душа із вічністю зістане,
щоб полагодити справи з богом.
Чую призов із землі, від споду,
чую подих вічності глибокий,
