KnigaRead.com/
KnigaRead.com » Поэзия, Драматургия » Поэзия » Богдан-Iгор Антонович - Сборник поэзии

Богдан-Iгор Антонович - Сборник поэзии

На нашем сайте KnigaRead.com Вы можете абсолютно бесплатно читать книгу онлайн Богдан-Iгор Антонович, "Сборник поэзии" бесплатно, без регистрации.
Перейти на страницу:

холоне тіло в сні, душа гниє й сріблиться цвіль.

Руда коханка в теплім ліжку і зоря в портфелі,

старі перини, мокрі рожі і черва з книжок.

В радіостанції натхненний спікер накладає

на ночі грамофон холодний місяця кружок.


20 травня 1935


КОВЗАНИ


Гей, тріскає кріпка, бадьора зимова погода,

на лижвах грає блиск, мов на ножів сталевім вістрі,

веселість лускає в лискучих, льодових городах.

Гей, крешуть наші ковзани із льоду срібні іскри.

Праворуч, навпрямки, ліворуч, поруч себе, гей!

Навприсядки, навсидячки, навстоячки, навтіки,

сріблястий сміх, іскристий біг, барвистий ніг трохей.

Гей, скільки радощів, весілля, щастя, сміху, втіхи.

Танцюємо, гарцюємо, гуляємо, уга!

Киплячий ритм, безжурний вальс і перегони, мети.

З пістолів – сміху кулями, бо наша вже снага.

Над нами на своїх еліпсах в ковзанні планети.


ЛІТНІЙ ВЕЧІР


Від спеки місто важко дише,

й чоло його шорстке й червоне

під віялом нічної тиші

поволі стигне і холоне.

Тремке натхнення віддзвеніло,

застигло в мудрій вірша брилі.

Твоє чи не твоє це діло,

ти сам збагнути вже не в силі.

Крізь гамір дня незмінне “завжди”.

Заснеш, заснеш без зір, поете,

життя на звуки розмінявши,

мов золото в дрібні монети.


ЛЕЩЕТАРІ


На кичери, гори, ліси,

мілкого срібла басейни -

навпрошки, навскоки, навкоси,

навпрямки, навперейми!

Вітер гір, мов холодна вода,

вимиє нам легені.

Морозу сила молода

висталить наші жмені.

Сила пекуча, тріскуча морозу

вигострить, наче бритву, віддих.

На поверхню білих хвиль голомозу

вибігнуть очі на звіди.

Заклятий в нас нестримний рух,

заклятий в нас нестримний гін.

Б’є серце, мов обух,

б’є серце, наче дзвін.

Перейде через обрій

червоний сонця віз.

У погоні хоробрій

вдарить в півкулю неба шалений наш узвіз.

З галузей синього неба, з хмар пелехатих дерев

листя зір золоте впаде на срібло снігів.

Смолоскипами вітру підпалимо рев -

хай лютує метілі гнів.

Десятками ватер на схилі узбіч

привітаємо ніч.

На крилах лещет,

наялозених маззю,

розвіваємо з серця біль вщент,

не дамо рости хабаззю.

Б’є серце, мов обух,

б’є серце, наче дзвін.

Заклятий в нас нестримний рух,

заклятий в нас нестримний гін.

Суворе щастя недей

хоч на момент знайти,

вірлам перегукнути: гей!

Навмання нам пуття.

З криком перемоги прибігнем до мети,

їдучи снігом життя.


МІСТА Й МУЗИ


Дубове листя, терези купців, цигани,

щоденний гамір і щоночі вічні зорі.

Життя, що найтрудніше із мистецтв. Догана

за кожний зайвий день. Жде ніч – суддя суворий.

Уста солодкомовні зрадять. Може, спомин

не лишиться з турбот, що нам орали чола.

Крило плаща із пліч. Крило вітрів над домом,

вузли димів, що в’яжуть небо з міста колом.

Герої, мужоложники, поети, дійсно,

чесноти квіття і на простиралі плями,

дні й ночі, хлопців соромливих солодійство

і жарти шулерів і смутку темні ями.

Десь крекче катеринка, довгі світла смуги

вирують на обличчях, мов павині пера,

а людська доля в дзьобику кривім папуги

колишеться шматком дешевого паперу:

кохання,

подорож,

розлука,

слава,

успіх -

за двадцять сотиків купити можна щастя.

Сплітається і розплітається дня усміх,

папуга, пісня й сонця золоте причастя.

Неждані зустрічі. Оркестри грають в парках.

Проходять сім’ї чесні й на дітей багаті.

Злий вітер, що натхненням людську розпач шарпав,

вже тихне. Карт букети і хмаринок лети.

Тінь долі крил. Крихка тростина й квіття жертви.

І в цифри ловим струм натхнення,

дивну чудність

найменших справ вдягаєм в правди стислі й вперті,

хоч непомильна лиш одна екстази мудрість.


20 травня 1936


МІЙ ДАВНІЙ ГОЛОС


Палкий, нічим незаспокійний,

ловлю слова, мов барвні скельця.

Як же ж я терня туги рвійне

з корінням вирву з штольні серця?

Терпке похмілля свіжих ранків

п’янить, як і давніш п’янило.

Дивлюсь в блакитну призму склянки,

де заламалось небо в хвилі.

Рожевий чай, мов піна з сонця,

зелений морок сном колише.

Заслуханий у дружній вітер,

свій давній голос чую в тиші:

“Аж юне серце затремтить,

незаспокоєне й несите.

Устами спраглими в цю мить

всю хмільність світу хочу спити”.


МАРНОТРАТНИЙ ГІМН


І зір розтратниця – зла ніч і день сліпучий

розтратно твореним і нищеним багатством…

Чергою явищ неповторних в світу кручі

зростання й проминання сплетені суцільно.

Вирує квітний дощ, бацилі, світло, птаство.

Коли в дня гаморі хвилину знайдеш вільну,

задумайся на мить про сонця марнотратство!


МЕРТВІ АВТА


Мов кусні зір розбитих, сплять на цвинтарях машин завмерлі авта,

червоне квіття цвілі міряє застиглі в мідь роки й хвилини,

і лиш незнане сонячне ядро колишеться, як вічна правда,

що теж незнана й теж для нас невловна, наче синій дух бензини.

Буває, що мерців з металу люди, мов шакали, в сні тривожать

і крам своїх жадоб, і спраг, і нужд, мов на базарі, розкладають,

і мертві тулуби у синяві ночей стають за грішні ложа

бездомних любощів кривляк і шлюх, що зорі зла в них чад вливають.

Як ми копаєм кості ящурів під скелями віків забутих,

колись копатимуть на цвинтарях міст наших кості металеві.

Дівчата з квіттям без наймення, пальми родять хліб, зелена рута

й нові міста із площами з блакиті, де качаються жар-леви.

Та тіні неспокійні, привиди невтишні з-під землі стають,

з-під площ, з-під трав.

Метрополю,

долонями червоних мурів упокій крилаті душі авт!


5 листопада 1935


МОЛИТВА


Навчіть мене, рослини, зросту,

буяння, і кипіння, й хмелю.

Прасловом, наче зерном простим,

хай вцілю в суть, мов птаха трелем.

Навчить мене, рослини, тиші,

щоб став сильний, мов дужі ріки,

коли до сну їх приколише

луна неземної музики.

Навчить мене, рослини, щастя,

навчіть без скарги умирати!

Сприймаю сонце, мов причастя,

хмільним молінням і стрільчатим.

Хай сонце – прабог всіх релігій -

золотопере й життєсійне,

благословить мій дім крилатий.

Накреслю взір його неземний,

святий, арійський знак таємний,

накреслю я його на хаті

і буду спати вже спокійний.


14 березня 1936


МОЛИТВА ДО ЗІР


Не срібло миршаве, не хміль,

не лавр сумнівний і двозначний,

не дотепів грайливих сіль,

не успіх в грі на риск небачній,

не уст золотомовних мед,

не почестей солодка манна

і навіть не чеснот букет,

що світлість їх не раз оманна,

не винограду темний сік

у колі дружньому за чаєм,

не муз єлей, що на ввесь вік

тавром людину назначає,

не вигаданий в хитрий лад,

щоб мірять душі, вчений лікоть,

не домохвальців млявий чад,

нещирих хвальб слизька музика,

не захист мрій – блаженний дім,

але молімся зорям дальнім,

щоб нам дали на світі цім

життя величне і страдальне.


НІЧ


Міх хмар із зорями, мов з житом,

бере на плечі ніч і йде.

У круглім місяця кориті

замісить тісто золоте.

Дівки п’яні, мов грім, проходять,

реве із зодіака Бик.

Земля запліднена, і води

у куряві масних музик.


НІЧ В МІСТІ


Ніч сідає на рогах вулиць

і тулить сірі кудли в цемент стін

а часу гін

плутаючись в сітях дротів

по цинках блях

з даху на дах

з цвяху на цвях

котиться

і коле свої груди о колючки громозводів

котиться і коле

час-перекотиполе

місяць розп’ятий на антенах і рудий лоб

обмотав шматками міді

а зимні долоні вітру

що пахне глиною підміських піль

холодять парені виски й біль

мучениці там біль ліхтарні

тінь розлягається по мурах

афіші жаху

журяться жарівки зорі на стелі паражі неба

глядять як у ніг їх

на хрузлярі в чорних окулярах

безшелесно їде гріх.


НАРОДИНИ ІДЕЇ

Перейти на страницу:
Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*