Бернар-Марі Кольтес - Роберто Зукко
ЗУККО: Але спершу скажи, де мій одяг, а тоді забувай.
МАТІР: Він у кошику, лежить жужмом, брудний. (Зукко дістає одяг.) А зараз йди, як і присягався.
ЗУККО: Так, я присягався.
Він підходить, пестить матір, обіймає, стискає в обіймах; матір зойкає.
Випускає її з рук, і вона, задушена, падає.
Зукко роздягається, одягає свій одяг і виходить.
III. Під столом
У кухні.
Стіл, застелений довгою аж до підлоги скатертиною.
Входить сестра дівчиська. Підходить до вікна, розчиняє його.
СЕСТРА: Заходь, тільки без шереху, черевики скинь; сідай сюди і мовчи, не дихай. (Дівчисько залазить у вікно.) Отже, цією нічною добою я натикаюсь на тебе де — під муром, та ще й навпочіпки. Брат твій машиною об'їхав усе місто, і повір мені, аби не я, а він тебе знайшов, тобі неабияк натрусилося б, адже він з пекельної тривоги розривається. Мати твоя вже кілька годин чатує біля вікна, чого тільки собі не уявляє, від гуртового зґвалтування, після того, як тебе перестріла банда шпани, і до розчленованого трупа, знайденого у лісі. Не кажучи вже про садиста, який міг би тримати тебе в підвалі — все може бути. А батько твій навіть побачити тебе зневірився, залив з горя очі і затинає тепер розпачливого хропака на канапі. Проте я гасала, як навіжена по всьому району, й диста, який міг би тримати тебе в підвалі — все може бути. А батько твій навіть побачити тебе зневірився, залив з горя очі і затинає тепер розпачливого хропака на канапі. Проте я гасала, як навіжена по всьому району, й арешті знаходжу тебе тут, де ти любесенько присіла собі під муром. А тобі ж, щоб заспокоїти нас, досить було двір перейти. Як і виграла ти щось, то це прочухана від брата і, маю надію, що ти його таки отримаєш. (Пауза.) Але я бачу, що ти вирішила відмовчуватися. Вирішила у великого мовчуна гратися. Мовчок. Мовчок. Усі кругом куйовдяться, а ти ні пари з уст. Рот на замку. Побачимо, як ти триматимеш рота на замку, коли брат дасть тобі прочухана. Ось тоді ти рота розімкнеш, аби пояснити, чому ти, відпущена до опівночі, так пізно повернулася. То ти розтулиш рота, мовчальнице? Чи ти хочеш, аби я теж з розуму зійшла, через оті всі здогадки, що в голові рояться? Ну-бо, горобенятко, обізвися до своєї сестрички, я ладна все вислухати. Я обороню тебе, клянуся, від гніву твого брата (Пауза.) З дівчиськами маленькі пригоди трапляються. Ну ти хлопця зустріла, такого самого дубчака, як усі хлопці. Й він був нечемний, повівся з тобою брутально, еге ж? Мені це, пуцьвірінку, знайоме. Я теж дівувала, ходила на вечірки, а хлопці такі шелихвости. Навіть як ти дала себе обійняти, то й що? Обіймалися і ще тобі доведеться тисячу разів з цими дурно любками обійматися, добровільно чи ні; і вони до тебе, серденько, ще й під спідницю лізтимуть, хочеться тобі чи не хочеться. У тих дурно любків це улюблена розвага — лізти до дівчат під спідницю. Вони жити без цього не можуть. Не знаю, правда, яку втіху вони тут знаходять, а втім, по-моєму, жодної. Просто такий у них звичай. Вони свято цього дотримуються. Що ти хочеш від цих упертих дурнів? Хоч як би склалося, а драми з цього робити нічого. Головне, щоб у тебе не вкрали того. Що давати вкрасти загодя не можна. Але, звичайно, ти дочекаєшся своєї пори, і ми обережно, всі гуртом — твоя матір, твій батько, твій брат, я, а, втім, і ти сама — вирішимо, кому тобі віддатися. Якщо це не так, то виходить, що тебе зґвалтували, тільки хто ж би посмів це зробити з таким дівчам, як ти — таким чистим й невинним? Скажи мені, що тебе не скривдили. Скажи, скажи, що в тебе не вкрали, ні, не вкрали того, чого не можна давати вкрасти. Відповідай. Відповідай, а то я розсерджуся. (Галас.) Мурій під стіл ховайся. Я певна, що це твій брат повернувся.
Дівчисько лізе під стіл.
Входить батько, заспаний, у піжамі.
Переходить кухню, на кілька секунд зникає, знов переходить кухню і вертається до своєї кімнати.
СЕСТРА: Ти тільки дівчисько. Ти маленька незайманиця, ти маленька незайманиця твоєї сестрички, твого брата, твого отця і твоєї неньки. Тільки не зізнавайся в цьому жахові. Мовчи. Я сама не своя. Ти пропаща, і всі ми пропащі з тобою.
Збиваючи бучу, входить брат.
Сестра кидається на нього.
СЕСТРА: Ти тільки не кричи, не нервуйся. Її тут нема, але вона знайшлася. Знайшлася, але вона не тут. Заспокойся, а то я з глузду з'їду. Я цих усіх напастей, та ще й водночас, ніяк не сподівалася. І, як ти кричатимеш, то руки на себе накладу.
БРАТ: Де вона? Кажи, де вона?
СЕСТРА: Вона у подруги. Спить у подруги, у ліжку своєї подруги, у теплі, у затишку, з нею більше нічого не трапиться, нічого. Нас страшне лихо спіткало. Не кричи, благаю, а то потім будеш каятися, будеш плакати.
БРАТ: Плакати мене змусить лише одне: якби мою маленьку сестричку страшне лихо спіткало. Але ж я її завжди пильнував, окрім сьогоднішнього вечора, коли вона втекла від мене. За ці всі роки мого пильнування, вона втекла всього на кілька годин. Невже ж цій дурепі треба так мало часу, щоб упасти на когось?
СЕСТРА: Ця справа багато часу не вимагає. Воно приходить, коли хоче і все перетворює в одну мить. В одну мить нівечить коштовність, яку ти бері роками. (Хапає якусь річ і кидає об підлогу.) От і склеюй тоді уламки. Кричи, волай, а розбитого не стулиш.
Входить батько. Переходить, як і першого разу, кухню, і зникає.
БРАТ: Допоможи мені, сестро, допоможи. Ти від мене сильніша. Я не стерплю цього лиха.
СЕСТРА: Лихо для всіх людей нестерпне.
БРАТ: Поділи його зі мною.
СЕСТРА: Я вже ним і так повна по вінця.
БРАТ: Піду закроплю душу (Виходить.)
Батько повертається.
БАТЬКО: Ти що, дочко, плачеш? Я чув буцімто плач. (Сестра зводиться на ноги.)
СЕСТРА: Ні. Я наспівую. (Виходить.)
БАТЬКО: І добре робиш. Співом лихо відганяють (Виходить.)
За якусь хвильку дівчисько вилазить із-під столу, підходить до вікна, відчиняє його і впускає Зукко.
ДІВЧИСЬКО: Черевики скинь. Як тебе звати?
ЗУККО: Зви як хочеш. А тебе?
ДІВЧИСЬКО: У мене немає більше імені. Мене всі звуть іменами маленьких звірят: пуцьвірінком, ластів'ям, горобчиком, жайворонком, шпаченятком, голубкою, соловейком. Я волію, щоб мене звали щурям, гадюкою гримучою або поросятком. Що ти робиш у житті?
ЗУККО: У житті?
ДІВЧИСЬКО: Так, у житті: твоє ремесло, твій фах, як ти гроші заробляєш, і все те, що всі люди роблять?
ЗУККО: Я того не роблю, що всі люди роблять.
ДІВЧИСЬКО: Гаразд, тоді скажи, що робиш ти.
ЗУККО: Я таємний агент. Знаєш, що це означає, таємний агент?
ДІВЧИСЬКО: Що таке таємниця, я знаю.
ЗУККО: Агент, та ще й таємний, подорожує світом, він озброєний.
ДІВЧИСЬКО: Ти маєш якусь зброю?
ЗУККО: Певно, що маю.
ДІВЧИСЬКО: Покажи.
ЗУККО: Ні.
ДІВЧИСЬКО: Виходить, ти беззбройний.
ЗУККО: Дивись. (Дістає ножа.)
ДІВЧИСЬКО: Яка ж це зброя?
ЗУККО: Цим можна вбити не гірше, ніж будь-якою зброєю.
ДІВЧИСЬКО: Окрім убивства, чим він ще займається, таємний агент?
ЗУККО: Мандрує, до Африки їздить. Знаєш Африку?
ДІВЧИСЬКО: Ще й як!
ЗУККО: Я знаю в Африці такі куточки, такі високі гори, де постійно йде сніг. Ніхто не знає, що в Африці йде сніг. Нічого у світі так не люблю, як африканський сніг, коли він сіється над замерзлими озерами.
ДІВЧИСЬКО: Хотіла б і я побачити той африканський сніг. Хотіла б покататися на ковзанах по замерзлих озерах.
ЗУККО: А ще там є білі носороги, що бігають у снігопад по озеру.
ДІВЧИСЬКО: Як тебе звати? Скажи своє ім'я.
ЗУККО: Свого імені я не кажу ніколи.
ДІВЧИСЬКО: Чому? Я хочу знати твоє ім'я.
ЗУККО: Це таємниця.
ДІВЧИСЬКО: Я вмію берегти таємниці.
ЗУККО: Я забув його.
ДІВЧИСЬКО: Брехло.
ЗУККО: Андреас.
ДІВЧИСЬКО: Ні.
ЗУККО: Анжело.
ДІВЧИСЬКО: Не смійся з мене, а то закричу. Воно не з таких імен, як ти називаєш.
ЗУККО: А звідки це тобі відомо, якщо ти його не знаєш?
ДІВЧИСЬКО: Дарма. Я його вмить розпізнаю.
ЗУККО: Не можу сказати.
ДІВЧИСЬКО: Навіть як не можеш, усе таки скажи його.
ЗУККО: Ні. Боюся біду на тебе накликати.
